Розділ 6.1

На вулиці щосили сипав сніг, перемішаний з крижаним дощем, а автобус безнадійно спізнювався.

Парасолька зламалася ще на виході з під'їзду, тому її довелося просто викинути в контейнер для сміття, що стояв позаду будинку.  Простіше купити нову, ніж ремонтувати  цей старий  мотлох.

І тепер Інга стояла на заповненій людьми зупинці, яку з усіх боків продував скажений вітер,  і марно намагалася заховати волосся від дощу під капюшоном уже весняної куртки.

Середина січня нинішнього року видалася сирою і мрячною. На Новий рік ще було сніжно й морозно, але потім задув теплий вітер, гори снігу, що намело в грудні, розтанули, потекли струмки, дороги зледеніли. 

А комунальні служби працювали геть погано, тож щоранку, після того, як дороги за ніч підмерзали, доводилося проявляти чудеса еквілібристики, щоб не розтягнутися  у шпагаті на цих оманливих стежках.

Таким же слизьким, невеселим був і настрій людей. 

Інга відчувала це особливо виразно, оскільки працювала в крамниці дешевого жіночого одягу, де щодня  натикалася на  скарги розсерджених покупців, охочих придбати задешево дуже якісний товар.  

Звісно, покупці завжди чимось незадоволені, але цього нового року, який починався так похмуро й безрадісно, вони наче з ланцюга зірвалися. Кричали, лаялися, хамили.

Зрозуміло, Інга грубіянила у відповідь, але більш вишукано і тонко – щоб ніхто не причепився. Адже їй, за статусом старшої продавчині, у будь-якій ситуації належало покупця любити і поважати. Покупець-то завжди правий! Але нерви не витримували...

Мерзлякувато здригаючись на пронизливому вітрі, дівчина з тугою думала про те, що сьогодні перший день великого щорічного розпродажу.

А це означає, що одразу після відкриття магазину, до нього, наче ураган, що змітає все на шляху, увірвуться солідні тітки середнього віку і середньої комплекції і, намагаючись втиснутися в джинси 38 розміру, почнуть сварити продавчинь за те, що в них усі розміри якісь неправильні, бо не налазять на їхню акуратну і струнку попу.

А дощ, як на зло, припустив ще сильніше. Пасма волосся, що вибилися з-під капюшона, намокли і  безнадійно повисли.

Інга дістала з кишені куртки телефон і подивилася на годинник: пів на восьму.  Якщо автобус не прийде за п'ять хвилин, то на роботу вона запізниться. 

Одна надія на те, що напарниця прийде раніше і відкриє магазин вчасно. Лише б її не розтоптав натовп жадібних і голодних полювальниць за дешевим товаром. Напевно вже в чергу вишикувалися під магазином. Адже місто невелике, а  такий магазин всього один. 

Замерзлими пальцями Інга потикала в екран телефону. Ні, ніхто не дзвонив... Вона тихенько зітхнула і тут, на невимовну радість, побачила, як з-за повороту повільно висувається біле рило автобуса.

Салон був переповнений, тому їхати довелося на одній нозі. Але головне – їхати. Сухими тротуарами можна було б добігти пішки, не витрачаючи часу на очікування, але зараз піша прогулянка подібна до самогубства...

Інга не помилилася. Під зачиненими дверима магазину з простою, але промовистою назвою: "Модно і Доступно" тупцювало з десятка два жінок. Хтось ховався під парасолями, хтось під широким навісом біля входу.  Деякі були з дітьми. 

До дитячих криків і вереску продавщиці  вже звикли. Власниця магазину, дбаючи про комфорт покупців, влаштувала в закутку між примірювальними й торговельною залою затишний майданчик, щоб дітлахи бавилися, поки мами обирають собі одяг. 

Але дітлахи вперто не хотіли сидіти на майданчику. Вони бігали магазином, хапали речі, зривали цінники, кидалися дешевим взуттям...

Інга прослизнула в бічні двері й опинилася в задній частині магазину, де розташовувалися роздягальня і невелика кухня.

Дівчина скинула куртку і, ставши біля високого, на весь зріст дзеркала, обтрусила від дощових крапель світло-русяве, до плечей, волосся. 

З отвору  в зал, задернутого фіранкою, визирнула Галка – її напарниця. Очі Галки були широко розкритими і переляканими.

– Ну нарешті! Я думала, доведеться самій відчиняти... Альона Віталіївна вже двічі дзвонила...

– Та знову автобус, щоб його! – тихо вилаялася Інга, – з нашого району і так непросто виїхати, а тут ще дороги – суцільний лід… І що сказала Ясновельможна?

Так працівники магазину позаочі називали начальницю, яка невимовно пишалася тим, що в неї в роду були чи то князі, чи то графи,  і всім про це розповідала. 

–  Що прийде до обіду.  І привезе ще товар зі складу...

–  Виживемо! – мляво посміхнулася Інга.

Вона зняла светр, залишившись в одній футболці,  потім скинула промокле взуття і взула зручні робочі кросівки. Скоро в магазині стане дуже спекотно.

Годинник, що висів у кухні на стіні, голосно задзвонив. Його навмисне так налаштували. Він дзвонив за дві хвилини до восьмої, коли наставав час відчиняти магазин, дзвеніл о пів на першу, щоб продавчині не засиджувалися на обіді. Мовчав годинник лише ввечері, перед закриттям. 

Власниця знала: раніше, ніж  треба, дівчата з роботи не підуть, а якщо затримаються, то це їхні проблеми – за не обумовлений додатковий час роботи гроші не виплачуються.