5.2

Адвіан дістав карту, яку дав йому Маріл, і уважно на неї подивився. Звісно, Уаджит він знав як свої п'ять пальців, міг обійти його із заплющеними очима вздовж і поперек.

Південний кордон королівства проходив морем. Якраз туди зараз і прямувала Кайтана.  

Флот Уаджита складався з кількох десятків військових і торгових суден і був гордістю короля Ектора. Але як не намагався він зацікавити сина морськими походами, той вперто відмовлявся заходити на борт, і нічого не допомагало: ні погрози, ні вмовляння. 

Морська гладь завжди будила в Адвіані дивне, незрозуміле почуття тривоги. Річкову воду він любив, а морську терпіти не міг, тому, хоч і вважався чудовим плавцем, у морі ніколи не купався. 

– Може, мене в дитинстві впустили зі скелі в море, а я цього не пам'ятаю? – жартував принц над самими собою і над матір'ю, яка, чуючи це, з жахом притискала руки до грудей і клялася, що нічого подібного  ніколи не траплялося.

Але жартами Адвіан лише захищався від власних думок. Він розумів, що його страх перед морем, найімовірніше, має іншу й глибшу природу...

Принц повільно провів пальцем по товстій лінії, яку Маріл накреслив на карті. Головне – подолати море, подальший же маршрут виглядав абсолютно зрозумілим.

І все ж Адвіан боявся заблукати і потрапити не туди, куди потрібно. Час у нього є, але на це не слід розраховувати... Усім стане спокійніше, якщо він повернеться додому раніше і з виконаним завданням. Маріл сказав, що потрібно рухатися весь час на південь, визначаючи шлях за зірками і за сонцем.

Море розливається широко, але на середині шляху є невеликий острів, де Кайтана зможе відпочити.

Політ над морем турбував Адвіана найбільше за усе інше. Маріл не став попереджати його про небезпеки, але в цьому й потреби не було.  Кайтана сильна, витривала і володіє магією, але все ж цього недостатньо, щоб здолати весь довгий шлях без відпочинку.

Виверна летіла рівно, легко і спокійно змахуючи крилами. Вона наче насолоджувалася  цим польотом серед дрібних квапливих хмаринок.

Адвіан знову і знову роздивлявся карту, заплющував очі, намагаючись уявити собі маршрут, за яким їм необхідно летіти.

І коли попереду блиснула під сонцем сліпучо-блакитна морська гладь, Адвіан мимоволі подав Кайтані знак знизитися.

Вони опустилися на рівну поверхню скелі, що нависла над морем.

Адвіан і сам не знав, для чого він це зробив. Кайтана подивилася на нього яскраво-помаранчевим поглядом, розсерджено переступила лапами, заскребла кігтями по каменю.

– Перестань! – сказав Адвіан і погладив її по шорсткій морді, – якби ти могла зрозуміти мою невпевненість! 

Схрестивши руки на грудях, він походив взад і вперед по скелі, вгамовуючи серцебиття.

Виверна тихенько підштовхнула його твердим носом у спину, немов закликаючи швидше прийняти рішення.

– Ти маєш рацію! – сказав Адвіан і вказав на південь, – не треба гаяти час.... Туди,  нікуди не звертаючи...

Принц знав, що чим  вище здіймається виверна, то більше енергії вона витрачає, тому змусив Кайтану летіти ледь не над самою водою. До того ж він боявся прогледіти острови, про які говорив Маріл.

Адвіан чув близький шум хвиль, бачив вдалині блакитний серпанок, майже злитий з небом.  Як не старався він не дивитися вниз, а погляд його незмінно притягувала синя поверхня моря, по який бігли дрібні брижі.  Адвіан вдивлявся в чорні западини між хвилями і з якимось неусвідомленим страхом думав про ту безодню, що розпростерлася зараз під ними.

І він мимоволі змусив Кайтану піднятися  трохи вище.

Минув полудень і настав вечір. Кайтана не виявляла жодних ознак втоми. Адвіан на льоту погодував її сумішшю сушених трав. Цього  цілком достатньо, а коли вони опиняться на землі,  то там  напевно знайдеться їжа для них обох.

Але в сутінках небо потемніло, бо зі сходу наповзла чорна хмара. Задув сильний гарячий вітер, сколихнув море.   Це дуже стривожило принца.  Судячи з погоди, наближався ураган, а Маріл не сказав, як їм слід діяти за таких обставин.

Кайтана теж занепокоїлася. Вона намагалася летіти швидше, але вітер, що дув в обличчя зі страшною силою, уповільнював її політ. 

Адвіан вдивлявся до болю в очах у задушливу темряву, що виблискувала блискавками блискавок. Маріл стверджував, що вони мають  побачити  ті острови вже  у сутінках.

Адвіан летів суворо за сонцем, а буря почалася нещодавно і раптово, тому він був упевнений, що вони ніяк не могли збитися з дороги.

Кайтана несподівано спікірувала вниз. Крила її загуділи, ловлячи потоки вітру.

– Що там? –  з надією крикнув Адвіан, – ти острів побачила?

Ні... під ними, як і раніше, розстелилися чорні провали страшних хвиль. І з жахом Адвіан  зрозумів, що виверна втрачає сили. 

Він уже літав на ній далеко, але ніколи – у бурю чи проливний дощ, тому не знав, наскільки стійким буде її політ у таку негоду.

Грім загуркотів десь зовсім поруч, і суцільний потік води обрушився вниз.

– Ні, мила, ні! – прошепотів він, лихорадочно погладжуючи  мокру шию віверни, – тримайся... Ще трохи... Десь тут земля. Нам потрібно піднятися ще вище, піднятися над хмарами, туди, де тихо і спокійно...