Розділ 5.1

Королівське подружжя і Маріл, який марно намагався приховати свою пригніченість, проводжали Адвіана в далеку подорож. Проводи влаштували  на глухій, віддаленій від замку галявині. 

Світанок ще не настав, лише за деревами вже мерехтіли майже невидимі білясті  промені.

Ніхто не знав, куди насправді вирушає Його Високість.  Прислузі та іншим зацікавленим особам повідомили, що принц бажає облетіти королівство Уаджит, зазирнути в найвіддаленіші його куточки, перевірити, чи все гаразд. 

І, зрозуміло, цьому поясненню охоче повірили. Поїздку навмисне тримали в таємниці. Якщо все задумане здійсниться, то нікому й не обов'язково знати, що королівство було на межі загибелі, а якщо не вдасться... Ні, про таке поки навіть думати ніхто не хотів.

Адвіан поцілував матері руку. Королеві не личило бурхливо проявляти свої емоції, тому вона просто погладила сина по щоці. Естелла полотніла  обличчям, але не плакала, тільки  тонкі губи її легенько тремтіли.

Кайтана теж відчувала, що попереду їх чекає щось незвичайне, і нетерпляче шкребла загнутими кігтями землю, залишаючи на ній глибокі смуги і вириваючи шматки дерену.

– Я вірю в тебе, синку! – Ектор ласкаво поплескав сина по плечу, – Вибач, якщо чинив на тебе тиск. Адже справа не тільки в моїй особистій зацікавленості!

– Нічого батьку, нічого... – пробурмотів Адвіан.

Але король вирішив, що не достатньо пояснив свої мотиви і сказав так:

– Ти маєш зрозуміти: твого одруження вимагаю не я, а закони Уаджита. А закони Уаджита ніхто не має права порушувати.

Естелла боязко торкнулася пальцями зап'ястя чоловіка, даючи зрозуміти, що тепер не час говорити про справи буденні.

– Так, так! – з легким роздратуванням відгукнувся король, – я просто хотів доступно пояснити йому мої наміри!

– Я все зрозумів, батьку. Звісно, ти маєш рацію.  Ми обговоримо цю тему після мого повернення! – кивнув принц і  вскочив  на спину  Кайтани.

Виверна видихнула вогонь із широких ніздрів, розправила потужні крила і злетіла.

Адвіан обернувся, махнув рукою проводжаючим. Скоро галявина зникла десь унизу, за пеленою передранкового туману.

– Він все зробить, як треба! – сумно, але впевнено сказала королева Естелла і нервово зчепила пальці рук.

Ектор подивився на небо.

– Якби в нас було більше часу, я б послав за єдинорогом загін воїнів, але не став би наражати на небезпеку принца, – сказав він і   глибоко зітхнув.

– Ви знаєте, Ваша Величносте, що все це марно... Лише Адвіан здатний підпорядкувати магію шляху, лише він може спрямувати силу єдинорога туди, куди треба, – Маріл понизив голос до пошепка, немов хтось  міг послухати його на цій глухій галявині, – Нам і так невимовно пощастило, що дар віверн прокинувся в наслідному принці. Ми вважали, що він загублений назавжди...

– Я побоююся, що нерозуміння цього принесе Адвіану багато лиха і неприємностей, – схвильовано промовила Естелла, – Я просила Його Величність все розповісти синові, але він зволікає...

Страх за сина  пригнічував  королеву, та вона все ще трималася, але одна зрадницька сльоза блиснула на її віях і повільно, безпомічно покотилася донизу.

– Усе приходить у свій час, – заперечив Маріл, – дар віверн вимагає мовчання і дотримання таємниці.  Незважаючи на легковажний і безглуздий характер, Адвіан знає і вміє все, що необхідно.  Він відчуває силу, але поки що не розуміє, звідки вона береться, і не здатний нею керувати.   Він вважає це  рішучістю, твердістю духу... Ви не знаєте, Пані, – Маріл схилив перед королевою голову, – але якби Адвіан не народився з цим даром, то шлях до Заливних лугів йому б не відкрився, і наше королівство було б приречене. До того ж ніхто, крім нього, не здатний відкрити портал у світ Ірза... Коли Адвіан повернеться, він усе зрозуміє про себе сам...

– Добре, – Естелла змахнула сльозу, – давайте повернемося додому! Я хочу принести жертву духам лісу і домашнього вогнища... Я сама підготую підношення.

– А я розпоряджуся, щоб були розіслані запрошення  на всі сторони  нашого світу, – весело сказав король, – Я вірю в удачу, тому починаю думати про велике свято, яке ми влаштуємо в замку на початку весни.  Потрібно оновити бенкетну залу, відремонтувати кімнати, прикрасити фонтани дорогоцінним камінням, скласти список страв, пошити костюми... А часу обмаль!

– Так, справ дуже багато! –  буденно кивнув Маріл, – Я теж принесу жертви духам і повернуся до своїх вирохувань і спостережень. Поки принц у дорозі, ми безсилі.  Залишається тільки чекати...

І вони попрямували до узлісся, де  залишили коней. 

Світ повільно, але неухильно прокидався.  Незважаючи на те, що сонце ще не зійшло, птахи, у передвісті весни, вже пронизували гущавини своїми радісними трелями. 

І від їхніх дзвінких переливчастих голосів серця тих, хто йшов лісом, сповнювалися надією.