4.2

Утім, король   анітрохи й не лукавив. В Уаджиті існував закон, за яким кожен чоловік, досягнувший двадцяти п'яти років, неодмінно зобов'язаний одружитися, щоб залишити потомство.  А Адвіану   виповнилося двадцять п’ять на початку зими.

Закон стосувався всіх: і тих, хто керував  і тих, хто підкорявся. У наречених нестачі не було, так само як у грошах чи товарах, які можна обміняти. 

Ектор правив королівством розумно і чесно, усі його піддані мали добрий достаток і не скаржилися на долю. Вони обожнювали і свого короля  і спадкоємного принца, який теж дбав про потреби мешканців, хоч і робив вигляд, що йому байдуже. 

Маріл зрадів, дізнавшись про рішення Адвіана  і, незважаючи на свою забудькуватість і неуважність, швидко зібрав усі необхідні для поїздки речі. 

Він приніс у кімнату принца міцний полотняний мішок, у якому зберігалося ароматне сіно для приваблення єдинорога.  Потім простягнув Адвіану два флакони: один був порожній, а в другому хлюпалося трохи яскраво-синьої рідини.

– Виллєш настоянку в сіно лише тоді, коли тварина наблизитися до тебе, – наставляв Маріл, – зачекай, доки вона з'їсть усю принаду, і лише потім накидай петлю їй на ріг!  

І головний мудрець подав Адвіану туго скручену мотузку.

–  Чому саме  на ріг? 

– Мотузка нова, сплетена за допомогою заклинань. Вона посилить дію болотного кореня, і в тебе буде більше часу взяти все, що необхідно...

– А якщо я не знайду єдинорога? – запитав Адвіан.

– Легенди стверджують, що єдинороги дуже допитливі і який-небудь неодмінно прискаче подивитися, хто там заявився на їхню територію. Але будь обережний: корм призначений тільки для однієї тварини. Якщо їх буде більше, тобі доведеться придумати спосіб, щоб приманити одного...

Адвіан із сумнівом похитав головою і різко відкинув темно-руде пасмо, що впало йому на обличчя.

– Вже краще зустрітися з цілим військом ворогів, ніж із єдинорогами! Багато запитань, Маріл... Якщо, якщо, якщо... А якщо нічого не вийде і мені доведеться повернутися додому з пустими руками? 

– Я принесу жертву духам лісу й моря, я благатиму про допомогу скелястого велетня, – тихо відповів Маріл, –  сподіваюсь, вони захистять і нас і тобе!

Але прагматичний Адвіан, хоч і вірив у богів і духів, що бережуть Уаджит, все ж  таки засумнівався в словах мудреця.

Це колись давно духи, набуваючи тілесного вигляду, приходили до замку і розмовляли з королями, а тепер вони вважали за краще ховатися в лісах, на болотах, у тріщинах скель і нікому не показувалися. Їхня сила збереглася тільки в переказах і обрядах, які незмінно проводили на великі свята, а решту часу духи були неактивними і ніяк себе не проявляли. Давно не чулося розповідей про те, що хтось зустрічався з ними, або що вони комусь допомогли...

Щоправда, деякі мудреці, зокрема й Маріл, стверджували, що духи, як і раніше,   іноді ходять замком і вулицями міста, навіть відвідують далекі поселення і наглядають за врожаєм. 

Просто тепер вони невидимі, але це не означає, що про них потрібно забути і перестати звертатися до них зі своїми бідами.

– Я б почувався набагато спокійніше, якби міг розраховувати тільки на свої власні розум і силу! – сказав Адвіан.

– Ось, візьміть і  це, –  Маріл подав йому шматок дуже щільної чорної тканини, – сюди сховаєш зрізане копито і волоски з гриви. Вони не повинні бачити сонячного світла. 

Раптовий страх вколов Адвіана в саме серце.

– Може, даси мені якийсь особливий оберіг? – невпевнено запитав він.

Принц злякався не  тіх небезпек і пасток, які можуть зустрітися на його шляху, а того, що він не впорається із завданням і підведе все королівство. Але ж його мешканці  зараз спокійно займаються своїми буденними справами і навіть не підозрюють, що тільки від його впевненості у   власних  силах залежить їхнє майбутнє і майбутнє їхніх дітей.

–  Це ніяк неможливо, Ваша Високосте, – з легким поклоном відповів Маріл, – на Заливні луги треба ступати, маючи відкритими, незахищеними і серце і душу.  Ще запам'ятай: Кайтану доведеться залишити на кордоні. Єдинороги не повинні відчути запах віверни, інакше вони розгніваються і тоді біди не минути.

– Скільки  всіляких новин! – злобно-насмішкувато промовив Адвіан, –  про що ще я маю дізнатися?

– Не звинувачуй мене, мій хлопче, – з повагою сказав Маріл, прямо дивлячись в очі принця, – я розповідаю тобі те, що мені вдалося розшифрувати сьогодні. Раніше я й сам не володів цими знаннями...

– Вибач, – Адвіан втомлено провів долонею по волоссю, – навпаки, добре, що ти отримав нові відомості. Це допоможе мені зробити менше помилок...

– Хай  бережуть тебе добрі духи лісу і скель! – ледь чутно зітхнув Маріл і покинув покої.

Всупереч  батьківській пораді, Адвіан спершу хотів провести ніч у товаристві  гарних дівчат і вже збирався покликати слугу, щоб той передав розпорядження Лулі та її подружкам, але швидко відмовився від цього задума, замкнув двері на ключ і, не роздягаючись, повалився  на ліжко.

Перед світанком, за розпорядженням Маріла, Кайтану випустили з її стайні. Мудрець хотів, щоб віверна гарненько розім’ялася, розправила крила перед польотом.