1.2

Адвіан заспокоїв віверну і погодував її зі своїх рук. Наситившись, величезна Кайтана лягла біля ніг Адвіана і лагідно, тихо заричала, нібито співала пісню.  Принц простягнув руку і погладив її буру, з яскраво-червоною смугою, шорстку голову.

Кайтана була останньою віверною, тож її берегли наче реліквію, як символ того, що всі нещастя, які обрушилися на королівство Уаджит можна подолати.

– Скоро поведу тебе на прогулянку, – сказав Адвіан, міцніше закручуючи  покривало на стегнах.

Слуги і конюхи злякано вишикувалися за дверима стійла і витягнулися по струнці. Кожен із них знав свою провину. Хтось із конюхів захворів, сталася плутанина, тому Кайтану не погодували вчасно.

– Скажу батькові, щоб він призначив одного відповідального за Кайтану! – суворо сказав Адвіан переляканим працівникам, – Щоб напевно знати, кому зносити голову!

Він повернувся до своєї кімнати, скинув покривало і оголеним пройшов до кімнати, де слуги вже приготували для нього ароматну ванну, що виходила парою.

З насолодою занурився він у гарячу воду і заплющив очі.

Але тут двері прочинилися, і в кімнату прослизнула одна з дівчат, які вранці боролися в ліжку за його прихильність.

– Ну що тобі, Луло? – ліниво запитав Адвіан,  проти волі потягнувшись до її пишного білого тіла.

– Я скучила за тобою, мій принц...

Звиваючись і стогнучи, дівчина почала цілувати його в губи.

– Ні, крихітко, не тепер! Приходь увечері, – Адвіан із жалем відсторонився, – І не забудь захопити подружок.  Я хочу подивитися, як ви будете боротися за мене... Переможниця першою отримає мою любов. Ну давай, іди звідси!

Дівчина ображено надула губи і вибралася з ванної, знаючи, що наполягати марно. Адвіан дзвінко ляснув її по круглому, міцному заду і знову прикрив очі.

Слуга приніс легкий сніданок: густий бульйон, скибочки підсушеного хліба і гарячий трав'яний чай, у який було додано кілька крапель вина. Він поставив тацю на столик і з повагою вимовив:

– Его Величносте  чекає на Его Високість у кабінеті!

– Він один? – поцікавився Адвіан і поклав до рота хрусткий шматочок.

– Із паном Марілом. Король настійно радить вам не затримуватися!

– Іду! Іду! – знову приречено пробурмотів принц, передчуваючи, що наступну половину дня йому доведеться провести в нудних бесідах з батьком і головним мудрецем королівства – хранителем стародавніх манускриптів.

Уже багато разів батько намагався завантажити спадкоємця справами королівства, які Адвіану були абсолютно нецікаві.  

Дочки тих сусідів, що зберігали нейтралітет і не прагнули війни з Уаджитом, приїжджали до королівського замку на бали, – їх король влаштовував регулярно, марнуючи майно, залишене йому  більш багатими й більш удачливими предками. Єдиним, що все ще приносило гарний дохід – залишалися смарагдові шахти, але й вони вже виснажувалися.

Ектор сподівався, що Адвіан зупинить свій зацікавлений погляд на якійсь спокусниці і, нарешті, одружиться.

Але принц тікав від манірних незайманих красунь як від смертельної хвороби. Вони не збуджували, не приваблювали його.

– Милий мій, – говорила королева Естелла і цілувала сина у високе чоло, – змирися з волею батька! Адже тобі все одно не уникнути одруження. То чи не краще вибрати дівчину самому, таку, що сподобається, а не чекати, доки батько змусить тебе вийти за ту, яку вибере він. Чи знаєш, що він запросив у гості королеву Ролену, правительку Даяда?  

– Вдову, в якої дві потворні дорослі доньки й талія ширша, ніж скеля вивернів? – жахнувся Адвіан.

– Це нікого не хвилює, мій хлопчику.  Зате вона багата, а наші запаси майже виснажені... Батько думає про майбутнє Уаджита, і тільки ти – його надія.

– Нехай навіть не сподівається, що я цілуватиму цю жінку з доброї волі! – пирхнув спадкоємний принц, – вже краще згинути безвісти в пустельних пісках або на підземних копальнях!