1

Отак сиджу і починаю думати. Кругом мене спокій в кімнаті з рожевими стінами і білою стелею, нікого нема, лише меблі, лише рослини в горщиках з кашпо і без. І ще музика з ютьюбу, на яку я не звертаю уваги, якийсь рокешник допотопний, інших я не визнаю. Переді мною клава ноута, трохи припорошена, та екран з плямкою посередині, треба буде протерти все. А перед ноутом я, сомнамбула без кольору та смаку. Запах? Ну, я не такий вже і старий. За теперішньою градацією – середній вік. Так що - і без запаху. Ніхто мене не бачить, то ж я лише в трусах і шкарпетках, в хаті ж тепло. А  зверху кофта, на випадок месенджеру або ZOOMу якогось.

Думаю, думаю -  а це погано, бо щось придумаю, новий ланцюжок подій, як здатність до письменництва. А чи хочу я бути письменником?  Адже всю свою бутність в журналістиці я уникав навіть натяку на якусь белетристику. Люблю викладати факти, складати з них логічні ланцюжки та аналізувати їх. Через цю мою манеру писання, в мене добре виходять судові позови та всілякі заяви до правоохоронних органів. Ну і статті-розслідування.  Так і казали вдячні читачі: увесь центральний ринок  читає твою газету, як детектив, продовження чекаємо. А центральний ринок – це серйозно, п’ять тисяч торгових місць, сім з половиною кілометрів прилавків. Я чого так точно знаю? Бо був активістом,  ми рахували базарний збір. Вираховували, скільки в бюджет попадає, а скільки мимо: рівно половину документально проводили, а половину крали. Роками. Десятиліттями. І зараз крадуть.

Але до справи. Не думаючи, бачу кругом себе повітря – теж без кольору, смаку і запаху. Як його можна бачити? Значить не бачу, а відчуваю. Я їм дихаю. Ні, я не їм нічого. Правильно буде: ним дихаю. Дихаю, дихаю і дивлюся, і слухаю. Так, це я про органи чуйств людини почав. Зрозуміло, що це НІ ПРО ЩО і НЕ ТЕ, що треба… Я ж не патологоанатом якийсь. Взагалі-то багато людей і життя проживає у форматі НІПРОЩО. Це сучасний тренд в суспільстві. До речі, стан НІПРОЩО когерентний стану НЕДУМАТИ. Або конгруентний. Ці стани створюють дискурс НІПРОЩО НЕДУМАТИ. І людство все більше грузне в ньому. Хто ж генерує цей дискурс? Що заставляє мене писати цей текст? Хто, що – світова закуліса, от хто.  

Крім того всього, давайте, все-таки, я подумаю про дещо. Як це не огидно, оце все дисидентство: різні питання стосовно послідовності, відповідності, релевантності буття…  А такі питання можуть бути чреваті/череваті/вагітні репресіями. А чи ви бували хоча б під слідством? Карним? Я був. Два роки у 1998-99, за податковою статтею. А до того у 1994-му, за перевищення необхідної самооборони. А ще раніше справа в КДБ на мене була відкрита. Але після 1991-го її закрили, бо перестали боротися з українським буржуазним націоналізмом. Принаймні, вони так сказали. Ото ж, три рази я був реабілітований і один раз навіть висудив моральну шкоду від держави, але не отримав, бо виконавча служба мене намахала. 

Як не стараюся, а коряві фрази виходять з мене, згодні? О велика, могутня українська мова. У дні сумнівів, у дні тяжких роздумів про долю моєї батьківщини, ти єдина мені підтримка і опора… далі не пам’ятаю. Це Тургенєв, якщо хто не знає, про московську мову писав. Заставляли в школі вчити. Сам Тургенєв писав французькою і видавався в Парижі, і жив там, а не на Бежиному Лузі. В Парижі було коло французьких літераторів. Вони збиралися кілька разів на рік, спілкувалися. Орендували ресторанчик на кілька днів, як у фільмі Ферері «Велика жратва». Одні й ті самі завжди, друзі: Доде, Золя, Гонкур, Містраль і Тургенєв. Ти диви, всіх назвав, а так давно ж читав про це. Золя з них був самий кремезний, бив їм усім писки мабуть. Прямих свідчень нема, але я припускаю це. Бухі ж, могли посперечатися, через картинку-момент або вживання прислівників з дієсловами.

До чого я це згадав? Якби ми в школі вчили Пруста, Платона, Арістотеля замість всіх цих Достоєвських/Горьких/Коцюбинських – ми були б зовсім іншим суспільством. Ну от українська література – крім Котляревського, Шевченка і Франка не треба більше нікого вчити. Досить для того, щоб знати - якими не треба бути. Як факультатив, ще ранні Тичина з Сосюрою, лірика. Ну от, «Тіні забутих предків»: ви хочете бути таким, як Іванко? Чи як Марічка? Я не хочу. І діти мої хай не будуть такими. То ж левову долю в шкільній програмі треба віддати творам світової літератури - антики, Фома Аквінський, Франциск Асизський, Ренесанс, Джек Лондон, є що читати. Творам які вчать, якими бути треба.

Хвилинку. А до чого тут Пруст? Кажуть, кращий роман 20-го сторіччя. Про втрачений час. Читали? Я взяв в бібліотеці одну книжку, про дівчат-квіток. Насправді там не стіко про дівчат, як про одного піхвостраждальця. Це і є головний герой. А чи знаєте ви, що в народній творчості одним із синонімів слова піхва є квіточка? Дівчата-квітки! Як вам асоціація? Той француз таки знався на українському фольклорі. 

Ні, я не п’яний. Я взагалі не бухаю. Не палю. Не вживаю м'ясо.

У тому то і вся трагедія.