Навіяне настроєм

Знову, босоніж, опинилася на стежинах в селі, в якому зростала. Невидимі нитки так плутають свідомість, особливо в снах, де виринають різні картини. Від деяких болісно, деякі викликають сміх, щось дає відчуття гордості, а ось — справжня свобода. А вона різна. Від нових вражень (коли дитина робить свої власні висновки), від падіння з дерева (коли сам політ у декілька секунд, його відчуття, затьмарюють біль від приземлення), а найдивніше — політ на велосипеді із заплющеними очима. Ото краса! Майже невагомість. А головне — поряд рідні. Бабуся Маруся, у якої все завжди "горить" в руках, і ось за мить — духмяний кисіль та наваристий борщ з молодого півника, і м'ясо в ньому біле-білісіньке. А ще — хлібчик, сумський, привезений Миколою на замовлення з Сум...

Гирине, Гирівка. Село, яке не мало вулиць, але мало два боки і магазин, де на додачу могли дати пісенник з українськими піснями... А щоб дійти до нього, потрібно перейти через місток та через болотисту частину (засмоктувало швиденько. Чобіт там, мабуть, досі... з малої ноги). Мама приїздила нечасто. Частіше був "прохідний", ніж вихідний. Пам'ятаєте 6-денний робочий тиждень? Дідусь з дерев'яним ящиком з інструментами, з яким лагодив постійно дерев'яний місток, який час від часу краяли машини... По якому проходили корови і наша Лиска. Така руда з білим, або навпаки.

Пасіка... Димар, співуча медогонка, рамки, вулики синього кольору, деякі двоповерхові, з надставками, маточник, куди з легкістю можна було засунути пальчик, а потім тихенько, щоб дід не бачив, тиснути. Натискати на ту частину, що закривала і відкривала, на яку саме і садили бджолину матку. Рамки: з новою магазинною вощиною, як якийсь чудернацький папір, і тією, з якої янтарними цівками збігав мед — квітковий, з акації, липовий і, нарешті, гречаний. Темний, якого найбільше. Рамки з медом бджоли дбайливо запечатували... на зиму. Але дід постійно говорив, що бджоли радо діляться. А потім готували разом сироп з цукру, заливаючи в такі собі дерев'яні човники, турботливо вирізані дідом Олексієм напередодні. А ще — в цей час не можна було бігати босоніж поміж колодами, бо бджоли ставали злі...

Бджоли — то була наче його пісня. Він до останнього подиху слухав в омшанику, як вони гудуть. І коли вже не міг сам — посилав інших. Бджоли пішли у засвіти на пару днів раніше господаря... І хоча діда запевнили, що гудуть, він кивнув у відповідь, але не повірив. Був у них якийсь сакральний зв'язок.

Була у діда невелика майстерня у старій батьківській хаті, де він годинами міг майструвати рубанком, ножівкою, стамескою, пилкою та молотком вироби з дерева. Столи, ослінчики, лавки, граблі для сіна, лопати для снігу, ціпи... Та ще багато чого іншого впевнено діставалося з-під дідових рук. Так проминав час. У турботах та постійній роботі. Ще ж Лисці потрібно було заготовити сіна. Багато... Трусці (кролі) в клітках завше потребували уваги. Він годував їх "колобками" — круглими м'ячиками з мішанки з кропиви, картоплі, буряку... Щоб не хворіли та швидко росли. І поруч я, його онука, що ніколи не заважає, з мільйоном запитань. А відповіді дід діставав, як з рукава...

Гирівка. Завжди у зеленому заквітчаному вінку. Поряд Протасів сад яблуневий з довгими березовими алеями. Їх було три. Стежки-дороги десь у більш ніж кілометр розділяли Гирівку від зупинки на автобус (потрібно було прийти заздалегідь). А поруч шумів став. Дід колись проговорився, що дерева навкруги та обабіч дороги, що проходила вподовж Протасового саду, саджав і він у тому числі. Щоб з полів не зносило вітрами верхню частину чорнозему (це зараз потрібні ці вікові дерева для грошей комусь... Натомість нічого не саджають). А ставок?! Про нього говорили часом, що був там яр з криницями, тож потім вирішили зробити став з дамбою. Глибина понад 8 метрів. Дамба довгі роки шуміла водою, манила до себе своїм водоспадом. А найнеймовірніше — завжди хотілося пробігтися по трубах, де з величезною швидкістю летіла вода до ровчака...

Гирине. Історія багатьох людей, які сторожко чатують на незнайомих на кладовищі — останньому прихистку, де зібралися жителі багатьох поколінь. Навіть з тих часів, коли студентами могли стати тільки дітлахи багатих, що колись проходили стежинами села. До речі, про студента. Є там у кущах пам'ятник студенту з граніту. Він захаращений і майже непомітний. Подейкують, що то була ошатна споруда панського сина. Дуже гарна. Але час зробив свою справу. Завжди вражало, що там багато було маленьких поховань. Так, перед могилами дорослих родичів, або десь наприкінці, з краю. Смерть "по дитинству" забрала у бабусі і дідуся двох доньок...

Окрема історія — Горішнє. Криниця за околицями села зі студеною водою. Смачнючою та прямо солодкою. Була далеко, тож питну воду брали тільки тут. Несли бережно, в емальованих відрах під кришкою, щоб трави та комах не нападало. Саме з цієї води бабуся куховарила (двоконфорний таганок відкривав сезон у літній кухні з ранньої весни та й до пізньої осені). Любила з дідом туди мандрувати. Скільки цікавого навкруги! Мала свій бідончик для води. Хоча нести доволі далеко і вгору. Сонце, яскраве небо, глинище, польові квіти і спів птахів. Обожнюю... Але все це так вже далеко.

Мимоволі накочує сум. Липкий, неначе стрімка течія річки, яка знесе хвилями пам'яті в точку неповернення... Ось воно. Перед очима. Все. Яскраве і не дуже. Сумне і веселе водночас. Як та гумова дитяча кулька, що все одно лопається — як не від повітря, так від терміну слугування, або ж здувається...