Розділ Четвертий

Монотонний перестук дощу, невгамовний гул гравітаційних вбивць, власне дихання... Усе сплелось в єдине полотно звуків, таке цільне та таке роздрібне. Це полотно баюкало, погружало розум в сон, заспокоювало душу.

Та в один невловимий момент все змінилось докорінно. Дощ перестав бути теплим та тихим, гул неначе оживився, знову бажаючи крові та плоті, дихання стало різким та уривистим...

Сталкер розплющив очі. Одним плавним рухом він встав на ноги. Рука покрилась тоненькою коркою крові, що доставляла дискомфорт. Проте поранення вже трохи затягнулось і вже не обіцяло позбути хазяїна усієї рідини в тілі. Проте кінцівка так само висіла вздовж тулуба.

Пистолет, колись жгучо-холодний, за ніч нагрівся від людського тепла. Микола затиснув ствол зубами, тримаючи його.

Здоровою рукою сталкер охопив хвору кінцівку. Різкий видих, ривок та страшний хруст. Від болю чоловік стиснув зуби щосили, а на очах виступили сльози.

Втім лівиця вже не висла безкорисним вантажом. Нехай кожен рух і вибухав болем, проте працююча кінцівка може врятувати життя в випадку небезпеки... А в тому, що він буде, сталкер не сумнівався - як і сотні разів до того.

З вікон так само нічого не було видно - але чоловік мусив був перевірити це, хоча б для того, щоб заспокоїти своє сумління.

Глибокий вдих, немов перед пірнанням у воду, і сталкер відчиняю двері назовні. На диво, на нього ніхто не кинувся, тому саме час рушати.

Опинившись на вулиці, Микола одразу ж промок наскрізь. Постійний гул, який вже став майже рідним для чоловіка, не дозволяв почути хоч щось інше, тому сталкер міг лише сподіватися на те, що його ніхто не помітить та не зжере, адже захищатись йому нічим - одним набоєм багато не навоюєш...

Чавк. Чавк. Чавк. Сталкер монотонно перебирав ногами. Голод та втома поволі нарастили, а шепіт в голові ставав все гучніше. Та чоловік намагався не зважити на них. Він не має права відволікатись. Не має права схибити. Не має права запізнитись...

Ніхто не міг би сказати напевно, скільки саме часу пройшло, адже в Зоні навіть найточніші годинники збиваються, а орієнтуватись самотужки досить складно за умов постійної хмарності та проливниї зливи...

Чавк. Чавк. Чавк. Сталкер не знав, куди саме він йде. Він не міг знати напрямок. Пальці на витягнутій руці ледве можна було розгледіти. Все, що він міг - сподіватися на диво. І воно трапилось.

Микола зрозумів це коли з гучним хлюпом вмазався в стіну бруду перед ним. І хай чоловік тепер увесь в багнюці, він розумів - це саме його мета. Цей крутий, майже відвісний схил він впізнав би і з закритими очами...

Та всі спроби піднятись були марні. Скільки б сталкер не намагався - щоразу він зісковзав, падав донизу у багнюку. Його рука стала наче квінтесенцією болю, що вибухав при кожному русі. Навіть биття крові доставляла пекельні муки...

Живіт прорізав різкий біль, його крутило, і чоловік би з радістю позбувався б вмісту шлунка.. якби він був.

Кров в скронях нещадно бухала. Щомиті голова Миколи пульсувала болем, і з кожним скороченням серця в душу прокинув той самий голос, той самий шепіт... Шепіт, що переріс у крик, принісши слова давно забутої пісні:

- Падати.. падати.. розбиватись на шмаття...

Чавк. Чавк. Чавк. Сталкер не відступав попри голод, попри біль, попри втому... Втім він розумів - часу все менше, як і надії.

Бух. Бух. Бух. Відбивало зворотній відлік серце.

Кап. Кап. Кап. Сміялась стихія над марними потугами людинки.

А небо тим часом червоніло. І чим яскравіший колір пробивався через хмари та потік води - тим більше розпач та відчай заволодівали душею чоловіка...