Розділ Третій

Кожен рух кінцівок супроводжувався пекельним болем. Кожен подих віддавався тяжким бухом в скронях. Кожна мить, здавалось, тривала вічність...

Сталкер стояв перед сходами, опершись однією рукою об стіну. А позаду нього простягнувся слід з води та крові... Чоловік не знав, скільки часу пролежав, борючись за своє життя. Не знав, скільки йшов вперед ті такі короткі і такі довгі п'ять кроків... І не знав, чи має ще хоч найменший шанс на порятунок.

Бух. Бух. Бух. В скроні пульсувала кров, віддаючись болем по усьому тілу.

Сталкер підняв ногу. БУХ. Здавалось, що голова зараз лусне. Крок. Чоловік ледь встояв на ногах, коли його кінцівка підвернулась від втоми. БУХ. Микола щосили затиснув зуби, намагаючись ігнорувати біль та втому.

Перша сходинка пройдена. Перша з десяти. Поволі в душу сталкера стали пробиратися відчай та розпач, які шепотіли, що у нього не вдасться, що він не встигне... Але чоловік не слухав їх.

Раптом Миколі згадалась старенька кінострічка, яку він бачив колись. Там людина пройшла десять років в водолазному костюмі, що важив понад сто кілограмів. І важлива деталь - у тої людини не було однієї ноги, лиш протез замість неї.

- Чим, чорт забирай, Я гірший за нього?! - прошипів сталкер крізь зуби.

Бух. Бух. Бух. Кожен крок супроводжувався нестерпним болем, але водночас у чоловіка немов виростали крила. Останні дві сходинки він пройшов майже не зупиняючись.

Ось Микола вийшов в головну кімнату земснаряда - колись вона була комодорською кімнату. Он посередині панелі зяє невеличкий отвір, в якому колись був штурвал. Багато-багато років тому його забрав звідси легендарний сталкер та військовий, той, що так багато зробив для Півночі...

Незважаючи на відсутність скла в величезних вікнах та проливний дощ - всередині було дивовижно сухо. Виною тому були аномалії, що обліпили надбудову майже з усіх сторін. Вони поглинали усе, що в них потрапляло та радісно гуділи, сподіваючись на щось більше, ніж брудна дощова вода: наприклад, людська плоть...

Було дуже складно розгледіти щось через вікна та спотворене повітря, але сталкер старався. Проте, у нього так і не вдалось. І тепер він не знає, чи пішли монстри геть чи очікують його десь поряд, жадаючи смакувати солодким людським тілом...

Обережно піднявши металеву панель на підлозі, чоловік відчинив тайник, в який зазвичай складають допомогу потребуючим. Брови Миколи стрімко попрямували вгору - всередині був лише пистолет з одним набоєм, обмотані в якесь лахміття - пощастило, що хоча б чисте на вигляд.

Так багато надій було покладено на ці припаси, і всі вони були розбиті. Сталкеру залишалось тільки сісти в безсилій втомі та відкинутись на стареньку іржаву панель...

Бух. Бух. Бух. Відбивало серце зворотній відлік.