Можливо це доля

Минуло майже два тижні, і жодного разу я не побачив її, ту яка просто не залишає моїх думок. "Де вона?" Це питання у моїй голові, чому я постійно думаю про неї? Можливо просто, хочу запитати хто вона і чому саме я, адже мені немає чого втрачати. На роботі я ніяк не міг не думати про те що сталося за останній час, тому дуже відволікався від роботи.

- Дрейк, ти чого? В тебе все добре?- запитав мене Алекс.

- А.. що? Так все добре, просто ніяк не можу здолати безсоння - я ніколи не жалівся ні друзям, ні рідним, бо навіщо робити їм ще більше проблем, ніж в них є?

Минуло ще кілька днів, я прокинувся серед ночі і побачив її. Вона сиділа тут, поруч зі мною, на моєму ліжку. Така гарна як місячне сяйво, от тільки її щічки були у сльозах, чомусь я не чув як вона плаче, але я відчував це серцем, яке невдовзі зупиниться.

- Чому ти плачеш?- подумки запитав я, на що вона лише трошки посміхнулась. Вона встала з ліжка та почала підходити до вікна, на останок лише повернулась до мене обличчям й сказала:

- Можливо ми, зустрінемося тільки коли ти будеш гедь старий. Але можливо....

Після її слів я не помітив як заснув. А коли прокинувся просто подумав що це був лише сон. Сьогодні день народження моєї мами, а вона навіть не знає що її єдиний син помирає, коли я йшов за квітами для неї, я думав чи казати їй про це чи ні. З самого дитинства я був занадто чесним і завжди казав правду, якою б вона не була. Я не міг просто мовчати, тому я вирішив що все розповім матусі. Коли я прийшов до квіткового магазину продавчиня запитала

- Вибачте за питаю, вас хтось помер? Просто ви такий сумний , ще й за квітами прийшли. - на що я відповів.

- Майже, я помираю. А в моєї мами день народження, і я вирішив що вона повинна знати про це. - продавчиня дуже сильно вибачилася

- Вибачте будь ласка, я не знала, співчуваю вам. Ще раз вибачаюсь. Заходьте ще. 

Купивши найгарніші квіти, я готував промову, у якій я скажу усім що прощаюся з життям. За сорок хвилин я був на місці, але на подвір'ї у мами вдома було занадто тихо. Коли я зайшов до будинку, мама сиділа у вітальні з найгіршим виразом обличчя, яке я будь коли бачив на її обличчі

- А де усі? - з тяжким подихом запитав я, повертаючись до мене обличчям мама відповіла

- Я відправила їх усіх по домівках, ти ж мене теж вирішив покинути, так? - зі слізьми зверталася до мене мати, у мене в голові не було жодної думки про те що я помираю, у моїй голові було лише одне питання, " Як вона дізналася?!", Мої думки обірвав батько 

- Дрейк, сину мій. Чому ти нам не сказав? Тобі ж напевно так важко було все це переживати самостійно? - батько, кремезний чолов'яга, сльози якого я ніколи не бачив, стоїть перед ді мною і виливається слізьми.

- Тату, я.. як ви дізналися? Я не міг робити вам боляче, ви пробачите мені? Благаю... - благаючи я впав посеред вітальні, та опинився у лікарні.

Пройшло три доби і я прийшов до тями, коли розплющів очі побачив там батьків і її. Вона не наче мій янгол охоронець, завжди з'являється коли мені погано, але сьогодні вона посміхається, так красиво й щиро, що я також посміхнувся.

- Синку, як ти? Як почуваєшся? - Запитав мене батько

- Я добре, а хто це? - запитав я вказуючи на дівчину яка стояла поруч з мамою. Батько повернувся до них та сказав

- Це? Ця молода дівчина? Вона сказала що ви працюєте разом. Це не правда чи ти її не пам'ятаєш? - Я нічого не розуміючи просто сказав що ніяк не звикну що ми працюємо разом, та що згодом ми усі разом підемо обідати.

- Шановні, давайте Дрейк відпочине на самоті? Зараз йому я ніколи треба відпочивати, тому прошу на вихід. - сказав  містер Джонсон, та всі почали йти до дверей, але в мене ніби в голові щось дивне сталося я взяв ту дівчину за руку й сказав

- Залишись, будь ласка! Джонсон, можливо вона може залишитися? - я не думав що лікар дозволить, але ця дівчина яка схожа на місячне сяйво взимку, так подивилася на лікаря що з його очима щось дивне сталося, але ніхто цього не помітив, Джон відповів ніби робот 

- Так, нехай залишається. - усі вони пішли на вихід, та лише вона залишилася, вона просто мовчки стояла та дивилася на мене, в мої очі. Звична дівчина б сказала: "Гей ,ти чого? Відпусти мою руку!" - а вона стояла так ніби чогось чекає. Але не все добре просто як здається. Я вирішив запитати те що хотів запитати с того самого випадку у метро:

- Слухай, досить тікати від мене. Просто вже скажи хто ти, і чого ти завжди поруч, та що ти зробила з тим дідусем? Та невже це доля так знущається з мене?- вона просто продовжувала мовчки дивитися у мої очі, але все ж таки вона почала говорити:

- Невже, ти досі не зрозумів хто я? - саркастично запитала вона

- Я не зовсім розумію, і чому ти плакала? - я дуже хотів почути від неї те що нова просто наснилася мені, але вона знову не очікувано сказала

- Добре, якщо ти цього хочеш, я розповім, але я хочу попередити, що все що я буду казати, буде схоже на нісенітницю. - після цих слів вона зробила паузу, ніби чогось знову чекає. Після паузи вона почала свою історію:

- Я Лорилєя, і я янгол смерті. Я прийшла забрати тисячу душ, щоб я змогла стати людиною і прожити звичайне коротке життя, хочу кохати, працювати, трошки страждати. Протягом трьох століть, я спостерігала за людьми, та хотіла того ж що є у вас, але я не ви, і нарешті я знайшла вихід, тому я тут. Той дідусь якого ти бачив у метро, я забрала його душу, бо його час вже вийшов, до того ж він прожив гідне життя, тому його діти будуть жити довго та щасливо. Але дещо що заважає мені стати людиною.... Саме тому я плакала. Я буду поруч до поки ти не скажеш мені пройти. - я не зовсім був шокований, але я ніяк не міг зрозуміти, що саме їй заважає стати людиною.

За цими думками я просто дивився на те як Лорилєя, весь час стоїть і навіть не сідає, та чому піде лише тоді коли я скажу? Невже? Не міг же я закохатись, тоді чому я постійно думаю про неї?

- Лорилєя, тобі не важко стояти?  Тобі не варто стояти. - я тільки я договорив вона вмостилася поруч зі мною, та сказала мені на вухо: