Розділ 1.

Я, Ліарет, спадкоємиця трону Аеларії, офіційно помираю від смертельної нудьги на своєму ж уроці музики. І, чесно, це, мабуть, найприємніший спосіб здохнути у моєму житті.

Ейлар Доріан стоїть прямо за моєю спиною, і я вже вдруге за останню хвилину спеціально чіпляю не ту струну, аби він знову нахилився ближче. Бо коли він це робить, його груди майже торкаються моєї спини, а тепле дихання ковзає по потилиці так, що всередині все плавиться. У такі моменти я майже забуваю, що за стінами палацу триває війна, що батько щодня переглядає списки мертвих солдатів, і що колись мене, швидше за все, видадуть заміж за якогось шляхтича з кам’яною пикою та ще твердішим гаманцем.

— Принцесо, — його голос низький, трохи хриплуватий, із тим дивним північним акцентом, від якого в мене по шкірі миттю сиплються мурашки, — якщо ви ще трохи помучите цю бідолашну арфу, вона сама втече на Північ просити притулку.

Я тихо фиркаю й усміхаюся. Повертаю голову — і одразу врізаюся поглядом у його очі. Сіро-блакитні. Спокійні, холодні, мов крига на зимовому озері. Мої ж зараз, напевно, кричать великими літерами щось дуже сороміцьке на кшталт: «Поцілуй мене вже нарешті».

— Може, їй просто хочеться, щоб до неї торкалися нормально, — відповідаю я й трохи піднімаю брову.

Це моя єдина нормальна зброя проти нього — жарти й іронія. Бо якщо перестану ховатися за словами, то одного дня просто схоплю його за комір і зроблю те, про що думаю останні три місяці.

Ейлар тихо сміється. Майже беззвучно. І цей звук такий рідкісний, що я ловлю його, ніби теплу сніжинку язиком. Його пальці накривають мої. Теплі. Тверді. Трохи шершаві від меча й тренувань. Я вже давно знаю кожен шрам на його руках краще, ніж власні прикраси.

Він повільно поправляє положення мого пальця на струні. Надто повільно. Так повільно, що в мене всередині все починає плавитися й стискатися водночас.

Шкіра палає. Дихати стає важче. У грудях ніби розгоряється маленьке багаття, у яке хтось постійно підкидає сухі гілки моїх дурних фантазій. Я мимоволі уявляю, як ці пальці ковзають не по струнах, а по моїй шиї, ключицях, плечах… нижче.

І від цієї думки мені хочеться вити.

Принцеса Аеларії, майбутня королева. А сиджу тут і думаю про те, як хочу, щоб учитель музики затиснув мене прямо біля цієї арфи.

— Так краще? — тихо питає він, забираючи руку.

Ні. Тепер тільки гірше. Бо там, де були його пальці, одразу стає холодно.

— Терпимо, — бурмочу я, удаючи байдужість. — Але, якщо чесно, я б без проблем віддала пів королівства, щоб ти хоч раз зіграв для мене сам.

Він завмирає.

Лише на секунду. Але я помічаю все. Як трохи стискається його щелепа. Як напружуються пальці на спинці стільця. Як у погляді миготить щось небезпечне й живе.

А потім — знову маска.

— Я тут не для того, щоб розважати принцес, — каже він спокійно. — Моє завдання — зробити з вас музикантку, за яку не буде соромно на весільному бенкеті.

Слово «весільному» падає між нами, мов шмат льоду за комір.

Я відразу відводжу погляд. Усмішка тріскається. Завжди так. Він підпускає мене ближче — і одразу тікає назад. Торкнеться — і одразу відступає. Дивиться так, ніби хоче мене з’їсти, а за секунду знову стає холодним і правильним.

Я повертаюся до арфи, щоб він не помітив, як у мене стискається горло.

Пальці торкаються струн. Нота за нотою. Мелодія виходить м’яка, сумна, майже благаюча. Як моє серце, яке вже давно плюнуло на корону й тепер живе лише тоді, коли чує його голос.

— Знаєш, — тихо кажу я, не перестаючи грати, — іноді мені здається, що ти спеціально тримаєшся осторонь. Бо боїшся, що я розтоплю весь твій північний лід.

Він мовчить.

Довго.

Так довго, що я вже думаю — не відповість.

Але потім чую тихе:

— Може, я просто знаю, що лід іноді обпалює сильніше за вогонь.

Я завмираю. Струни ще трохи дзвенять у тиші.

Повільно повертаюся до нього.

Він стоїть зовсім близько. Надто близько. Його погляд ковзає по моєму обличчю, губах, шиї. Я бачу, як важко він дихає. Як у ньому щось ламається просто зараз.

І вперше розумію — він не байдужий.

Він просто відчайдушно бореться із собою.

Моє серце робить шалений удар.

Я повільно підводжуся. Сукня тихо шелестить об підлогу. Тепер між нами майже немає відстані. Я відчуваю запах його шкіри — мороз, дерево, трохи диму й щось тепле, суто чоловіче.

Мої пальці самі тягнуться до його руки. До старих шрамів, які мені чомусь хочеться цілувати.

— Тоді обпали мене, Ейларе, — шепочу я ледве чутно. — Хоч раз.

Його зіниці різко темнішають.

Він піднімає руку. Повільно. Наче бореться сам із собою. Його пальці майже торкаються моєї щоки.

Я затамовую подих.

Ще секунда.

Ще зовсім трохи.

Але він різко опускає руку.

І відходить назад.

Маска знову повертається на його обличчя.

— Урок закінчено, принцесо, — тихо каже він. І в голосі стільки втоми, що в мене стискається серце. — Завтра продовжимо.

Він коротко вклоняється й іде до дверей.

Але вже біля виходу раптом завмирає.

Не обертається.

Просто стоїть, тримаючись рукою за одвірок.

— Ліарет…

Моє ім’я в його вустах звучить так, ніби він його відчуває на смак.

— Не варто закохуватися в тих, хто не здатен відповісти взаємністю.

І виходить.

Я залишаюся сама посеред зали.

Серце калатає так сильно, ніби я щойно бігла через увесь палац. Щоки горять. У грудях усе болить солодко й дивно.

Я повільно підходжу до вікна.

За ним густо сипле сніг. Десь там, далеко за кордоном, триває війна. А тут я, майбутня королева Аеларії, стою й усміхаюся, мов остання дурепа, лише тому, що чоловік, який щойно мене відштовхнув, уперше назвав мене на ім’я.

Я торкаюся пальцями власних губ.

— Ти ще просто не знаєш, Ейларе Доріан, — тихо шепочу я в порожню залу, — наскільки я вперта.

І тихо сміюся.

Нервово. Тремтливо.