Краків. Історія побачення з Віслою

Все розпочалося з того, що я спалив свій телефон. Навіть не телефон, а смартфон; мій телефон й досі при мені. Старенька Nokia, маленька, чорна, пластмасова і з вмонтованим ліхтариком. Та про це згодом, в наступних частинах.
Пам’ятаю, як витягнув “сімку”, поклав її на дерев’яне підвіконня, різкий помах руки і... через мить тліюче горнило печі освітили яскраві спалахи іонно-літієвої батереї. Тоді мені здалося, що то горять бенгалські вогні, напередодні Нового Року.
Ось так, просто, імпульсивно, без сумніву та жалю відпускається те, що вже не приносить віддачі; стосується не лише техніки, люди ж завжди й від усього шукають якоїсь вигоди, заперечення цього факту буде чи не найбільшим прямим лицемірством; ми ж бо постійно хочемо володіти: емоціями, ситуаціями, речами, зрештою, – людьми; і коли щось з цього переліку перестає виконувати бажані функції, ми з легкістю відпускаємо, палимо, нищимо й паплюжимо, не зважаючи на минулий липкий жах від усвідомлення того, що це все відбудеться саме так. Адже, рано чи пізно, приходить конкретний момент змін – мить, коли непопулярні рішення приймаються самі собою – без підготовки. Просто, так буде потрібно, і все; це схоже на народження, або на смерть, звучить правда надто глобально, однак суть залишається схожою. І якщо відкинути майбутні вечірні та світанкові напади меланхолії, сприйнявши їх як жертву хорошим згадкам з минулого, то дана процедура проходить досить безболісно, головне не оглядатися назад, це як у випадку з високим деревом або з підйомом на круту скелю – хочеш вершин – скинь незручне взуття, не дивися вниз, особливо тоді, коли чарівлива висота – твоя давня фобія. Як підсумок цього абзацу хочу сказати одну дуже їдку фразу, що здатна образити почуття та гордість багатьох: "аби бажати, потрібно відповідати". Так завжди було й буде у світі де, з кожним наступним порухом наших вій,  мільярди яскравих мрій вщерть розбиваються об сірий камінь реальності чи, найчастіше, об холодну та скляну поверхню дзеркала, – ми ж бо знаємо хто ми, насправді, і на що здатні, хіба ні?
Знаю, з простого випадку, пов’язаного з недолугою утилізацією пошкодженого смартфона, я роздув цілий монолог-демагогію. Насправді я хотів розповісти не про це: не про те, як замучив мене чорно-мертвий сенсор, без підсвітки, що періодично зовсім не реагував на палець, позаяк задрочені часом контакти, на шлейфі, то і діло втрачали спільні з основною платою точки дотику; не про те, як  кілька разів, по звичці, машинально шукав телефон під подушкою, вдосвіта, з жалем усвідомлюючи, що його вже нема. Сказати відверто я страшенно шкодував на початку, особливо ранками, це коли щойно прокинувся, але ще  нічого путнього не пам’ятаєш, тому прокручуєш в голові лише хаотичні спалахи вроджених і нажитих рефлексів, як контрольовані відлуння сновидінь. Цікаво, однак важливі для нас речі тривожать думки саме тоді – в час пробудження, це іноді чи не найкращий спосіб для пошуків свого справжнього “я”. Насправді мій смартфон приносив мені багато радощів, подекуди навіть щастя. Мені його не вистачатиме, саме його, а не багатьох інших засобів комунікації, котрими я обзаведуся у майбутньому. 
Отже, відправляючись на пошуки незвіданих часток власого “я”, спробуємо використати цитату про: “те, що  вже не приносить віддачі потрібно відпускати” з точністю до навпаки. 
Один досить відомий і сучасний український письменник Іван Байдак, у своїй книзі «Тіні наших побачень», якось написав: “Якби мене попросили дати універсальну пораду, я б сказав приблизно так: ніколи не погоджуйтесь робити те, чого не хочете робити”
Виходячи з цього, я добавлю вже від себе: “Завжди! Завжди! Завжди! Шукайте та вдихайте життя у свою пристрасть, віддача від цього заняття надзвичайно потужна”
Початок березня 2017 року. Я, в шаленому темпі, бігаю містом, оскільки виділений час для подачі документів на польську візу добігає кінця. Мене вже двічі завертали у візовому центрі, через дрібні недоліки, і кожного разу це супроводжувалось думкою: “все пропало”, котра щезала опісля короткого сеансу довгих та глибоких подихів. 
Нарешті все за спиною: і перекидання великої суми готівки на картку, – я ж бо мав вдати з себе багатенького та сучасного хлопчика, – і нервові скандали з адміністрацією Приват Банк-у і десятки пояснень на запитаня дружини: “Ну для чого тобі та віза? Нащо такі витрати? Законно працювати по “шенгенці” і так не вийде...”
Та я, всього навсього, хотів побачити Будапешт, Прагу; хотів з’їсти батончик снікерс, – куплений на рідній заправці “Окко”, – але вже у Відні; хотів запертися у глухе село, десь на півночі Франції, де смердить козами і пахне свіжим сіном та хорошим виноградом, де смажать млинці з яблуками, на оливковій олії, і називають цю страву дуже по-модному, що аж язик заплітається при вимові; хотів до Лісабону чи, можливо, до Сантарему... куди завгодно, я ж тільки літати не можу, від природи, а все інше – можу, можу, можу, дідько б його побрав, можу... Тільки от як це пояснити, по-простому? І як виконати, що головне. 
Тоді я кинув на стіл зіжмякану серветку і сказав, що я мільйонер! “Дивись – кажу – це сотня тисяч баксів, якщо їх ні на що не тратити, то це фактично одинакові речі: що брудна серветка, що світова валюта, тепер ти розумієш? Мрії також конвертуються, для того є спеціальні обмінники! Не можна існувати по шаблону, глянь на мою долоню, на кінчики пальців глянь, на мозаїку відбитків, ми ж бо унікальні – всі і кожен, то які нафіг шаблони?” 
Мимоволі моя увага також сфокусувалася на власній долоні. Там багато ліній, пересікаючись між собою, нагадали мені вигляд річок на картах. Тоді я ще не знав, що з однією із них мені доведеться мовчки поговорити, прогулятися берегом, ніби з кимось знайомим, дуже знайомим, з ким я не бачився цілу вічність. 
Про це я і хотів розповісти, і не тільки про це. 
Продовжуючи описувати свою першу закордонну подорож, я дивуюся наскільки легко про це розповідати. Звичайно, таким макаром можна підсумовувати хоть кожен день, вести щоденник, – що було дуже модно свого часу, – проте буденні події не сильно дружать з пером чи, точніше, з сенсором, оскільки фіксувати хочеться виключно великі та малі емоційні всплески, викликані неординарними подіями посеред одноманітного серпантину життєвих буднів, а насправді, такі всплески – це закономірні наслідки наших дій. Наприклад коли ми розгортаємо подарунок чи звільняємо шоколад від фольги – це дія; а радість від побаченого під обгорткою чи солодке відчуття на язику – наслідок. Так відбувається зі всім. Однак існують вкрай різні обгортки та десерти під ними, як і різні методи це все отримати. 
Декілька днів тому, моя донька – надзвичайно вродлива кароока дівчинка – пішла у перший клас. Поміж небагатьох її однокласників, а їх у неї аж десять, виділяється вельми цікавий хлопчина. Школяра звати Іліас, і він мулат. Усім відомо, що союзи далеких культур, рас та ментальностей приносять надзвичайно здорових та обдарованих дітей. Тож Іліас став підтвердженням цього неписаного закону генетики, принаймні для мене. Завжди, коли я бачу малого, я не перестаю захоплюватися цим юним згустком енергії, живими, янтарними очима, що, з потугою фантомного магніта, притягують погляди інших. Своєю поведінкою Іліас дуже відрізняється з-поміж однолітків, котрі, будучи частково втягнуті у віртуальний світ планшетно-телефонних мультфільмів, не надто охоче сприймають реальний світ з його проблемами, вимогами та, інколи, всепоглинаючою нудьгою; адже в мультиках все просто, барвисто й без жодних обов'язків та напрягів. В Іліасі є щось дике, тваринне навіть, що дуже добре проявляється, коли хлопець, скажімо, раптово з’являється на шкільному подвір’ї, виринає наче з іншого виміру, так, як ото бува вовк виникає посеред відкритої лощини, вимірюючи ризики, зважаючи на обставини – й це все супроводжується злагодженою грою очей, котрі діють жваво та по-дорослому мудро; і тільки курява, над дорогою, вказує звідки примчав цей харизматичний пройдисвіт. Ще Іліас красиво та вправно співає. Я мав нагоду послухати хлопця на репетиціях першого дзвоника, з присутністю Іліаса і без; звучить правда дивно — послухати артиста власне без його голосу, однак за відсутності особливої деталі її значущість, в механізмі, проявляється надзвичайно чітко, карбуючи єдину думку: «тут чогось не вистачає», – така собі відсутня присутність. Все ж бо пізнається у порівнянні, відома істина.
То до чого тут хлопчина, розповідь же про Краків? – Запитаєте ви. Принаймні таке питання було б цілком логічне в контексті моєї історії. 
Справа в тому, що  сидячи якось вдома на кухні та ведучи з дружиною незамислуваті теревені, я раптом дійшов висновку, що Іліас – як книжковий герой – ніби вигаданий кимось персонаж,  що пребуває в незвичайному та незвичному для себе місці. Він яскравий і такий, що точно не забудеться, не зіл’ється із десятками схожих між собою обличь. І це норально. Це дуже навіть добре. 
Тож я вирішив прирівняти свою подорож до чогось спонтанного та неординарного, про що б я писав, як про Іліаса – з захопленням та трепетом. 
********
Липень 2018 року. На столі апетитно красуються: смажені курячі гомілки, кілька овочевих салатів та чималий короп – щойно з мангалу. Обабіч мене сидить Діма – кузен моєї дружини, який, як і ми з нею, завітав на недільну вечерю, але вже до свого кузена — рідного брата моєї дружини. Знаю, можна язик заплутати, і голову,  родинні зв’язки – вони такі – без горнятка  горілки не розберешся. Тому, під чарку-другу тривають ненав’язливі розмови щодо політики й про недалекі плани подальшого життя. Схожі полеміки некепсько ведуться з повним шлунком та під добре охолоджений чорний «Немирів». 
– То коли ти приїздиш знову? — Запитав я у Діми.
– Десь на початку серпня 
– А назад коли? 
– В кінці того ж місяця
– Оо, чудово, а можна з тобою в Польщу, мені б здалося візу «прокатати»? 
– Звичайно, чом би й ні. —  З лекою посмішкою відповів Діма. За його щоками зникла чергова румяна куряча литка, намащена горіховим соусом. 
– Тоді домовились. – Сказав я і тричі легко вдарив вказівним пальцем по краю дерев’яного стола. Зліва тихо дзенькнула виделка. Діма живе у Кракові. Діма – крутий чувак і букхалтер в копмпанії зі світовим ім'ям.
А діло, між тим, складалося приблзно так: в березні 2019 закінчується термін дії моєї шенген-візи виданої, як уже відомо, у 2017; звісно можна зробити біометричний паспорт (що я і зроблю) та вільно користуватися перевагами всеосяжного й безстрокового безвізу, однак розуміння певної маніпулятивної складової такої поступки нам від євросоюзу змусила мене міркувати більш критично: якщо Україна, як учасник глобальної політичної гри, знову “затупить” наприклад не визнає якийсь геноцид, не проголусує як слід в ООН, не покращуватиме свій ВВП й від того сотні тисяч біженців (говорімо відверто) подадуться штурмувати західні кордони в пошуках міфічного “де щедріше платять і не стріляють”, наших демократичних колег цей фактор навряд чи потішить й вони будуть змушені використати “механізм призупинення”, аби вгамувати сусідку-бунтарку та повернути її на шлях вірний, оскільки метод “коржа і батога” існуватиме вічно. Проте, на відміну від крихких політичних інструментів, соціальні зв’язки рвуться набагато важче і завдячуючи, знову ж таки, своїй дружині (надіюсь їй зараз не гикається) вельмишановне Посольство Польщі в Україні видало мені візу на репатріаційній основі, позаяк прадід дружини був переселенцем, а до славнозвісної опереції “Вісла” володів на території сусідньої держави невеличким хлівом, стодолою і клаптиком землі. Кортче кажучи він там жив. Ось так. Тобто я, як вже законний родич, отримав право провідати місце  колишньої домівки покійного прадіда – навіть не рідного по крові, але дуже близького згідно моєї сім'ї. Вельми завдячно. І якось душевно по-сусідськи, в хорошому сенсі. Вигода також присутня, для обох сторін. Проте, враховуючи той факт, що на малу батьківщину прадіда я так і не виїхав, шанси отримати наступного року таку ж візу, але вже на п’ять років, рівнялись нулю. Мені терміново потрібні були штампи: «в’їзд», «виїзд», і, бажано, без порушень на КПП. Мені потрібні були враженння, хоча б середній по розміру емоційний всплеск, чергова доза натхнення. Тож я вирішив зробити бутерброд: поєднати приємне з корисним, благо зі сторони все виглядало більш ніж логічно та прагматично. 
При нагоді не можу не подякувати дружині за те, що розвернув таку аферу, по суті, прикриваючись її плечима, себто родинними зв’язками, до яких я, сам по собі, не маю жодного стосунку.  В цю подорож я збирася  сам.  Жодної візи у закордонному паспорті дружини немає. 
Наші цінності проявляються у крайнощах, а можливісь завжди вишукує нагоду. Та якщо повернутися в минуле то нагод було більш ніж достатньо, але всі вони конвертувалися у попсові й побутові забаганки. До Франції і Португалії виїхати не вдалося, навіть сусідні  Прага й Будапешт виявилася надто далекими, якщо враховувати відсутність конкретної практичної вигоди у моїх пориваннях там побувати; натомість хлюпотіло Чорне море, в межах України, Карпати і ще з десяток виходів з вудочкою, поодинокі вилазки на полювання; більшої можливості потішити свій егоїстичний ген самітника-інтроверта мені не випадало. Втім, ще у горах, — а туди, свого часу, я поїхав також без будь-яких спільників, – я відчув усі плюси особистої незалежності. Я спав в лісі під деревом, просто неба, ловив у струмку райдужну форель і надзвичайно радів з того, що нікому в цілому світі немає до мене діла, принаймні я цього не чув й попросту онімів на кілька днів. Для людини надзвичайно важливо, хоч інколи, на хвилі майже реальної ілюзії, побути ніким: деревом, лишайником на його корі, стеблом кропиви при дорозі чи просто сипким пилом; та будь чим, зрештою це несуттєво, головне щоб без паніки, без вимоги постійних гарантій що: все буде добре, не з’їсть медвідь, не нападе орда варварів, не заб’є грім, не запізниться потяг чи автобус, не залізе кліщ в головку члена, не попадеться твердий матрас та низька подушка, що все піде “не так як у нормальних людей”... насправді немає таких гарантій, їх ніхто не видасть, навіть сферичне та бетонне склепіння у глибокому бункері. Життя цінується лише через призму потенційної небезпеки, це як кохання, що в повній мірі розцвітає на грані втрати і довго  палахкотить ще там вогняними пелюстками, навіть якщо вже навіки втрачене й змарноване  маніпуляціями, котрі звели на нівець беззвучне “я люблю тебе”, що виривалось з грудей  із кожним видихом і боялось навіть моргнути, бо мить втрати очей навпроти здавалася страшнішою загибелі. Тоді вкрай важко переходити з поезії на прозу. 
Люди, чомусь, завжди сумують за тим, чого так і не сталося, називаючи цю примару втраченою можливістю. Але навіщо сумувати за чимось неіснуючим? Краще досхочу потішитись з реальністю, вона ж бо допускає навіть легкий самообман. Собі брехати можна – якщо й піде щось не так то, принаймні, ніхо, нікому і нічого не розповість. 
Я схрестив пальці і чекав. Чекав, що Дімон не підведе, не заталує свою автівку галасливими «бла-бла-карівціми» не залишивши для мене місця. Я мав поїхати тільки так: обіцянка, три удари по столу, принесений в жертву телефон. Та це все оправдання, маячня. Після якоїсь феєричної події вигадувати магічні передумови вдається дуже хвацько; у цій площині якраз і лежить прерогатива письменників. Насправді все простіше, або ні. Поринати у невідоме краще з рідною людиною, або хоча б з тим, кому легко називати тебе по імені.