Вбий мене з своЇх долонь

Алюміній та мідь. Два елементи зійшлися в одному ансамблі, щоб допомогти у досягненні мети тому, хто поєднав їх напрочуд довершено, використавши міцну силу інтуїції та зародок забутого ынстинкту.

Вкрита зеленим мохом дерев'яна поличка, з трухлявої штахети, нагадує тіло гриба, що виріс на корі старого горіха. Але гриби ніхто не підпирає парою новеньких цвяхів, вони самі ростуть де їм зручно. Невеликий  представник ряду горобиних, манерами схожий на дрібного дятла, сідлає край тої  полички, насторожено так озирається у різні боки й врешті решт хапає вівсяне зерно. Пташка по спіралі піднімається вгору і надійно ховає свою знахідку в щілину зморшкуватої кори, енергійно працюючи тонким дзьобом. Запаси на зиму - справа усім знайома. Через мить птах знову на годівниці, а в небі горить серпень - останній місяць літніх канікул. Для чого ж тоді готувати пернатих, коли навкруги повно їжі?

Це мало б як мінімум насторожити наївного повзика, якби він хоч трішки вмів аналізувати. А насіння смачне минулорічне гарбузове, соняшникове, зерна свіжих злаків. Повзик вже без страху сидить на обрубку штахети й живо їсть - компенсує витрачені сили. Пташка не знає, що зовсім близько, за ржавою бочкою ковбасної коптильні, майже відкрито причаївся хижак, найнебезпечніший за усіх яструбів і чорних котів, бо діє хитро та надзвичайно підступно, маніпулюючи довірою та звичкою своєї жертви.  

Простір розтинає тонкий свист. Звук схожий на писк кажана, триває долі секунди, стираючи невидимі кордони удачі й промаху, долі або лотерейного випадку... життя та смерті.

Чується дзвінкий удар, подібний на ляпас. Насправді, це тріснув кіль - найбільша кістка птахів, до якої кріпляться грудні м'язи усіх хто літає. Крихітна мідна скоба увійшла якраз під крило, під невеликим кутом, знизу вверх, проте  енергії не вистачило аби пробратися на зовні, тому, зламавши шийні хребці, скоба залишається під шкірою. Повзик ще якийсь час сидить на своєму місці, а потім його агонізуюче тіло закидається, і стає схоже на чудернацьку люстру, що висить та прикрашає собою край рукотворного “гриба”. Чіпкі лапки ніяк не хочуть відпускати рятівну поверхню.

Худющий, чорнявий, обсипаний веснянками хлопчина, тремтячими пальцями знімає свою здобич. Перший поповзень. Нарешті вдалося його підстрелити. Пташка тріпоче в долоні і тонка цівка яскраво - червоної рідини витікає із розкритого дзьоба, вказуючи на внутрішньою кровотечу та швидкий кінець. Дитина витирає закривавлену руку об зад правої штанини, та блискавично залишає місце злочину, перевіряючи збудженим поглядом  відсутність свідків. Що відповісти на запитання сусіда-праведника:  “нащо ти це зробив”?  Чіткого пояснення немає й досі, лише страх фізичного покарання та внутрішній блеф, прикривають безмежну і  НЕТЕРПЛЯЧУ цікавість юного садиста.      

Мертвий повзик опиняється в кишені. Хлопча збігає вниз по стежці, під сірчання коників- стрибунців, та перетнувши холодний струмок, опиняється біля підніжжя Лисої Гори. Декілька хвилин захеканого підйому і, ось воно, поле!  Довжелезний рів, оброслий реп'яхами, полином та рідкими кущиками суниць. Саме тут -  біля темного контуру лисячої нори, можна заховатися, можна довго розглядати пташку, вивчати будову махових і  стернових пер, порівнювати товщину кігтів, або просто милуватися її голубовато-сірим забарвленням, та чорною, як у справжнього  пірата - стрічкою на оці. Вже не втече. Вона у твоїх руках друже, а навкруги - літо. Як же добре смакувати безтурботне дитинство і хай зачекають кляті корови, з їх далеким та марудним пасовиськом.

Рогатка. Жартівливий символ чоловічої незрілості, здебільшого емоційної, що переслідує деяких “респондентів” до старечого маразму.

Він зробив її з товстого алюмінієвого прута та шматка авіамодельної резини. Маленькі мідні скобки, гнуті плоскогубцями, виконували ту саму разючу роль, що і куля вогнепалу. На скобки пішло чимало дроту, але вже мідного, майже ціла бухта міліметрової обмотки була порізана дрібними шматочками; вони проникали усюди, заповнювали кишені, небо, та цілий його тодішній світ.

Рогатка, посуті, інтуїтивна зброя. Ніяких тобі прицільних пристроїв, стабільність гарантують лише постійні тренування та чітко відтворені й послідовні рухи: ноги на ширині плечей; тіло стоїть боком до цілі; рогач утримує ліва долоня; великий та вказівний палець правої руки затискають скоблик - точно виставлений по центру бойової резини. Сплетення пальців тоді нагадує бутафорію кролика, у вечірньому театрі тіней. Очі - на мішені, руки як крила метелика розходяться у різні боки та на весь розмах, натягуючи тонку резину, наче тятиву лука. Постріл завжди тихий, пальці м'яко відпускають скоблик в політ і кисть лівої руки розслабляється, киваючи йому в дорогу рогачем. Чується тихий свист...

Якщо розібратися з фізикою процесу, то все виглядає десь так: мідна куля, тобто скоблик, важить в районі 0,3 грама (допомогла кухонна вага). На підльоті до цілі, а це десь приблизно 10 - 15 метрів (стріляти на більші відстані не має  сенсу, принаймні по живих мішенях), швидкість руху розігнаного резиною рогатки снаряду досягає майже 150 м/с - цифра не точна, але досліди з використанням “балістичного маятника” і складної  формули, проявили саме її. Тому, з допомогою ще одної, але вже доволі постої формули, з’явився результат  -  3,375 Дж. Цієї енергії виявилося замало для гідродинамічного удару, але цілком достатньо для проникнення у м'які тканини, завдяки малій площі “контакту”.

І вони падали, його "іграшки. Дрозди, щиглики, вівсянки, зяблики та чечітки. Сорокопуди, вивільги і славки… Він розглядав їх зблизька, як на картинці, наче на сторінках улюбленої зеленої книги, але вже по справжньому -  повіривши дотику. Уяви виявилось замало, аби вдовольнити реальну потребу та первозданну пристрасть, що робить із спостерігача  мисливця