Жофрей

Розсіяне світло величезної люстри, пробираючись крізь міріади скляних кульок неправильної форми, додавало закладу надмірної сонливості й зокрема – поодиноким відвідувачам, – котрі між неквапливим копирсанням виделками у салатах та розпилюванням навпіл різного  просмаження шматків м’яса, заходилися  монотонно вивчати інтер’єр,  або ж найменші деталі вроди й гардеробу  сидячих навпроти опонентів, аби пізніше вибудовувати стратегії подальших дій чи остаточно захлинутися симптомами гострої  апатії.

Між  тим, офіціант – добрий, на вигляд, бородатий дядечко –  здається, також був живим втіленням креативної ідеї  власників цього атмосферного закладу, в якому зберігся наполовину  автоматичний «бумбокс» – схожий на   шафоподібну кавову роботомашину, та перманентний дозвіл паління виключно елітних цигарок «Чорний капітан». Власне назва натякала. Разом із емблемою моряка з гігантською люлькою, у неприродньо білих, як для затятого курця, –  зубах.

Маестро з тацею, в черговий раз філігранно  пройшовся  серед круглих столиків, шкандибаючи на ліву ногу.  Хтось  вирішив змінити фон  і «музична шафа» залюбки ковтнула улюблену золоту монету. Почулась французька – приємна, м’яка,  безкінечно чарівна мова людей, котрі, свого часу, сприймали  життя так, як воно є. Ізабель співала саме про це: «...je veux d'l'amour, d'la joie, de la bonne humeur...».

Загалом атмосфера цілком створювала ілюзію затишного містечка, розташованого десь на півночі Франції,  й офіціант – з його  особливою манерою пересування – вливаючись у цю картину, навіть, дещо нагадував молодого Робера Оссейна; бракувало лише рубця на обличчі. Здавалось, що ось-ось  до зали увірветься рудоволоса Мішель Мерсьє –  стиснена обіймами тугого корсета – і, ожививши повіки-метелики, покличе:  «Жофрррьей»,  – з  чарівливою вимовою середнього складу. Тоді усі присутні заплачуть, а потім – стануть довго аплодувати, піднявшись зі  стільців...  

Натомість тривало інтерв’ю.

Нічим не примітний чоловік швидко щось записував, використовуючи кулькову ручку та, обтягнутий коричневою   шкірою, – нотатник. Стіл прикрашала ваза, в котрій квітло декілька  білих  маргариток. Адміністрація і тут догодила, використавши бутафорною польових ромашок для підвищення репутації.  Обабіч чоловіка стояла попільничка, котра скидалося на їжака,  оскільки була закидана недопалками. Видно чоловік нервував або ж надто скучив за сигаретами. Пахло шоколадним димом, що клубився, набуваючи різноманітних форм, і частково розмивав образ жінки, котра сиділа навпроти.  Жінка давала свідчення. Точніше виступала безперервним  джерелом інформації, яку  жадібно записував чоловік. Почерк чимраз змінювався – ставав  корявим, нерозбірливим і  схожим на заключення лікаря, що  висуває остаточну історію хвороби.  Зрештою так і було: тривала заключна фаза терапії,  розгорілась битва двох, котрі наче древні  коханці – які  чудово відчувають  кожну родинку і кожну нерівність на тілі один одного – запідозрили  себе  зрадженими. Своїми ж копіями.  Разом із  його почерком,  приймало інших форм її обличчя:  від містично  серйозного – воно безперечно могло б  стати   символом цілої епохи,  увіковічене сотнею каменярів  на скелястому урвищі; до мрійливо усміхненого, з ямочками, які  наче подвійне віддзеркалення молодого  місяця,  прикрашали обидві щоки. Все, що залишалось непорушним – це таємничість – без права на розгадку, так  наче до тебе особисто  звертається портрет Джоконди. Чоловік, часто  дивився то на глянцеву поверхню столу,  то милувався  тоном вуст співрозмовниці, котрі, так лаконічно віддавали цінні думки і вабили ніжністю світло-рожевого зефіру. Правиця все ж писала. Літери виникали на папері чудними химерами, де кожна, подібно доісторичному  символу, могла означати цілковите безглуздя або незвідану сутність.

Час від часу, проте, ці двоє займалися вельми земними  справами. Він – безбожно палив Captain black, посьорбуючи подвійний «Єгер», в якому безслідно розтанули шматки льоду; а вона – вважала дуже непоганим поєднання сухого «Сапераві» із гострими ролами «Філадельфія».

Раптом все змінилося. Крихка ідилія грайливих  порівнянь зазнала нищівної  поразки. Різкий удар кулаком по столу, і «Сапераві», під кришталевий дзвін дрібних фрагментів келиха, кривавою плямою вкрило  лискучу поверхню столу. «Єгер» залишився цілий. Спантеличений офіціант, ігноруючи прохання кинувся швидко усувати наслідки стихії.

– Я ж просив не турбувати нас ! – Рявкнув чоловік.

– Але ж... –  Бородань кинув погляд в сторону скляного безладу й бордової  плями, що, наче жива баюра, розповзалася по  дереву. Їжак-попільничка також викликала занепокоєння, і вже досить давно.  

– Прошу вибачення...

Жінка навіть оком не моргнула, лише вкрила пучкою солі невелику мокру пляму на краю вечірньої  сукні. Зрештою, мабуть, вона була готова до подібного розвитку подій.  

Коли нотатник в решті решт закрився, міцно стиснувши поміж десятків заповнених   сторінок купюру, номіналом в один долар США, – у якості  закладки,  чоловік заговорив,  відповідаючи на ріжучий випад  у свій бік.  

Гострі почуття, зазвичай, стають об’єктом відчайдушного  захисту набагато частіше, аніж безпосереднє джерело їх виникнення: