Летюче павутиння

                                  для веселки, без якої цього ніяк не могло статися                          

— Мамо, дивися як кульбаба до купи збилася, де її стільки береться, надворі ж осінь? - Рудий хлопчина, років семи, звів на маму свої зелені очі, вони світились, там світилася ще зовсім дитяча наївність і чистота цього теплого осіннього неба. 
   

Я ішов набережною Тернопільського ставу та уважно слухав тих двох поцілованих сонцем людей. Обличчя жінки не було видно, але її волосся так приємно вигравало на світлі , що я враз забувся про окунів та щук. Спіннінг вже не слугував рибальською зброєю, а перетворився на легкий прут у долоні . 
  
Мама розповідала хлопчині легенду бабиного літа. По правді, я чув ту історію скоріше але, цього разу, чи то мій ліричний настрій чи то приємний голос  рудоволосої жінки, закарбували  на платівці пам'яті чудесну розповідь — справжню окрасу цього жовтневого вечора, що вже помалу догорав, розмащуючи по широкий скибі неба колір малиново-суничного варення. 
 
«Ці двоє на диво схожі» — подумав я собі. Мама завжди передає зовнішність сину, а нерідко  — вдачу та світогляд. Темперамент теж входить у цей набір. 
Жінка із волоссям сонця  говорила про маленьких павучків, які вже майже впали у відчай, застукані раптовим холодом осені, сірими днями, хмарами — схожими на колір вовка; дощем, що лиє без перестанку. Комах рятує вітер із півдня. Чорне море остигає повільно і ще теплі повітряні маси часто прямують на північ, створюючи чудесну погоду. Складається враження,  що вертає літо, наче забудько-мандрівник, який збирався у відпустку але залишив вдома якусь важливу річ. 

Павуки худко плетуть павутину. Та це вже не міцні тенета мисливця , а легкий і надійний парус — рятівне крило! Тому насіння кульбаби тут ні до чого. Це крихітні сміливці тішаться хорошій порі, адже небо ясне, сонце тепле  і  є надія піднятися високо догори; а там — порятунок у вигляді спізнілої пташиної зграї чи гвинтокрила, що летить туди де подихи зими нікому й не знайомі. 
Той період  павучиних перельотів, власне, і зветься  — бабине літо, від слова  “літ”, тобто — політ.
   

А павутиння вперто кружляло ,  заплелось у руде волосся жінки , обліпило малому всю праву сторону обличчя , лоскотало і моє чоло.
    

Чим менше символів, тим значуще слово. 
Час. 
Могутня течія буття. Скільки людських доль, емоцій, подій , закладено у ці три літери: геройство й зрада, кохання  і злість, пристрасть та апатія ...Час неможливо зупинити. Створюючи ілюзію тупого слимака, час резиною тягнеться лише в очікуванні, коли ми готові велику ціну заплатити , аби стрілки годинника  хоча б трохи пожвавішали. Але чи мають наспаравді годинники щось спільне з часом?  Переважно все  навпаки. Людям зостається лиш констатувати факт втечі. Втікають секунди, хвилини , віки .... цілі епохи. Без вороття. Саме страшніше — це розуміння того, що Земля , вже не буде колишньою. Свідомість підкріплюється усе мілкішими водоймами з дрімучими  галявинами лободи, де ще зовсім недавно  росли лілії , на широких плесах озер.  Розкручений маховик глобалізації  та розпач безсилля. Як можна так бездумно  нищити, пестячи  фізичні тіла й  власне его ілюзорним збагаченням, бідуючи духовно: так лячно, непомітно й монотонно ? Щирі вітання — людство пішло вперед, рівно на два градуси по Цельсію , рівно на подвійну чи потрійну камери новітніх технологій, що яскраво  передає усі віхи земної втіхи. Вологи меншає. Що далі, мої любі ? Вирви від ядерних ударів, заповнені талою водою полярних айсбергів ? Ні, я вірю, не буває худа без добра і є надія, що здоровий глузд все таки переможе  криві амбіції реальності. Між тим здоровий глуз і мудрість — різні речі. 
  
Тим часом розум переміг. Строкаті думки витали в голові того вечора, уся моя сутність була схожа на гранату, що ось ось вибухне, варто лише розкрити долоню. Я завмер в малій кімнаті чужого гуртожитка, погляд вперся у шибу старого вікна з дерев'яною рамою. На вулиці  різкі пориви вітру обдирали залишки брудно-жовтого листя  із плакучої верби. Надворі стояла якраз середина листопада. Одягнутий в смішну кофту з Міккі Маусом, я й не мав гадки, що рівно через вісім місяців, стану знайомитися із Іваном та Ольгою, література виявитися свого роду антидепресантом та поштовхом до дії  — інструментом власного самовираження. Знову згадаються маленькі павучки і бажання потрапити у "місця сили". Душевну історію не часто виходить фізично  втілити у життя. Проте особисто глянути на декорації  і локації "зйомок", знайшовши там своє натхнення — цілком рально!