Там, де ми втратили одне одного

Логан пригальмував біля будинку й заглушив двигун. Тиша в машині вдарила сильніше за будь-яку музику. Він відкинувся назад, заплющивши очі, і важко видихнув. Голова безсило торкнулася сидіння, ніби навіть тримати її було надто складно. Кілька секунд він просто сидів. Не рухаючись. Не думаючи. І все одно — думаючи лише про одне.

Він повільно розплющив очі. І майже одразу його погляд ковзнув убік. На сусідній будинок. Її будинок. Вікна були темними. Спокійними. Надто спокійними. Ніби там нічого не сталося. Ніби там не залишилося її. Логан затримав погляд. Надовго. Минула ніч спливла в пам’яті сама. Берег. Холодний вітер. Шум хвиль. Він сидів там годинами, дивлячись у чорну воду, ніби вона могла дати відповіді. Ніби в ній можна було потонути й перестати відчувати. Але замість цього прийшло інше. Тиша. Дивний, порожній спокій. Такий, що не лікує. А просто притуплює біль. Він дивився на хвилі й уперше за довгий час зрозумів:
«нічого вже не змінити. Слова сказані. Вибір зроблено. І не ним.»
Його останньою надією був Фабіан. Дурість. Але він усе одно сподівався. Що той зможе її переконати. Що Скай хоча б вислухає. Але… вона виявилася сильнішою. Або впертішою. І тепер вона їде. Ця думка вдарила знову. Болісно. Логан стиснув щелепу.
— Чудово… — хрипко видихнув він.
Він знову подивився на її будинок. І вперше за весь цей час відчув дивне роздратування. Навіть злість. На відстань. На близькість. На те, що він прямо навпроти. Надто близько, щоб забути. І надто далеко, щоб повернути. Провів рукою по обличчю. Втома навалилася ще сильніше. Він майже не спав. І не збирався. Який у цьому сенс? Логан відчинив дверцята машини й вийшов. Холодне ранкове повітря обпалило легені. Він зупинився на секунду. І ще раз подивився на її будинок. Довше, ніж треба. Ніби прощаючись.
— Усе, так?.. — тихо сказав він у порожнечу.
Відповіді не було. Він важко зітхнув і попрямував до свого дому. Кроки здавалися важчими, ніж зазвичай. Кожен. Ніби він ішов не вперед. А вниз. До чогось, що вже не виправити.
«Може, так і має бути.»
Думка з’явилася сама.
«Може, мені просто не дано…»
Він усміхнувся. Коротко. Порожньо.
— Спочатку мама… — тихо промовив він. — Тепер ти.
Слова повисли в повітрі. І розчинилися. Логан не озирнувся. Більше ні. Бо якщо озирнеться — може не витримати. І тоді вже точно не піде.
Логан зайшов на кухню, не вмикаючи світло. Лише ранкове сіре світло пробивалося крізь вікна, роблячи все навколо холодним і чужим. Він підійшов до стільниці, відкрив холодильник і дістав воду. Руки рухалися автоматично. Він насипав лід у склянку — надто багато — і налив воду. Лід тихо задзвенів. Він зробив ковток. Холод пройшовся горлом.
«Хоч щось відчути.»
— Давай поговоримо.
Голос батька пролунав позаду. Спокійно. Без звичного холоду. Логан завмер на секунду. Потім повільно обернувся. Вони не розмовляли вже тиждень. А може, й більше. Кожен жив окремо, навіть перебуваючи в одному домі. Логан усміхнувся. Коротко.
— Справді? — глухо всміхнувся він. — А я думав, у нас чудово виходить робити вигляд, що ми не існуємо одне для одного.
У його голосі було більше втоми, ніж злості. Батько вже сидів за столом і кивком вказав на стілець навпроти.
— Сядь.
Хлопець секунду дивився на нього. Потім ліниво сів, відкинувшись назад і схрестивши руки на грудях.
— Я слухаю.
Батько деякий час мовчав. Просто дивився на сина. І в його погляді було щось незвичне. Не жорсткість. Не контроль. Щось… інше. Логан насупився.
— Ти збираєшся говорити чи просто дивитися?
Чоловік тихо видихнув.
— Думаю, настав час розповісти тобі все.
Логан напружився.
— Про що?
— Про Хантвелла.
Тиша. Логан трохи нахилився вперед.
— Я знаю тільки, що ви перестали спілкуватися після університету.
Батько кивнув.
— Так. Але причина була не в бізнесі. І не в принципах.
Він відвів погляд, ніби на мить повернувся в минуле.
— Усе почалося через одну дівчину.
Логан примружився. Уже здогадуючись.
— Ми обидва були молоді, — продовжив батько. — І обидва були в неї закохані.
Він ледь помітно всміхнувся.
— Тільки вона обрала мене… А не Річарда.
Тиша стала ще густішою.
— Із цього все й почалося, — тихо сказав він. — Спочатку — образа. Потім — гордість. Потім — ворожнеча, яку вже ніхто не намагався зупинити.
Логан дивився на нього, не відводячи погляду.
— І як її звали?
Батько підняв на нього очі.
— Емілі.
Слова прозвучали спокійно. Але в кімнаті стало тихіше. Син завмер.
— Зачекай… — він насупився, намагаючись зібрати думки. — Ти зараз… серйозно?
Батько кивнув.
— Це твоя мати.
Тиша. Важка. Глуха. Логан провів рукою по обличчю й усміхнувся. Але в цьому сміху не було радості.
— Іронічно, — похитав він головою. — Тобто спочатку Ріверс забирає в Гантвелла дівчину…
Він знову провів рукою по обличчю.
— А потім його син — його доньку. — він гірко всміхнувся. — Красиво.
Батько похитав головою.
— Це не красиво. Це… закономірно.
— Тепер ти розумієш, що він відчув, коли дізнався про вас?
Логан усміхнувся, але вже без колишньої легкості.
— Так. Розумію… Але це не дає йому права ламати їй життя.
Батько уважно подивився на сина.
— Як і мені — твоє.
Тиша. Хлопець завмер. Ці слова прозвучали інакше. Не як виправдання. Як визнання. Батько підвівся й підійшов ближче.
— Я не був радий цьому від самого початку, — чесно сказав він. — І, можливо, зробив усе тільки гірше. Але зараз… я бачу, що з тобою відбувається.
І вперше в його голосі був не тиск. А жаль.
— І не хочу повторювати своїх помилок.
Логан насупився.
— Яких?
Батько ледь усміхнувся.
— Тих, через які я втратив більше, ніж здобув.
Син уважно дивився на нього.
— Я не буду забороняти тобі кохати, — сказав батько.
Слова прозвучали просто. Але важко. Логан завмер.
— Серйозно?
— Запізно щось забороняти, — відповів він.
Логан повільно кивнув.
— Дякую… за правду.
Батько кивнув у відповідь. І раптом додав:
— Якщо хочеш усе виправити — у тебе ще є час.
Логан різко підняв погляд.
— Що?
— Аеропорт, — спокійно сказав батько. — Літак за пів години.
Хлопець глянув на годинник. Серце різко пришвидшилося.
— Я не встигну, — похитав він головою. — Зараз затори. Я застрягну.
Батько ледь усміхнувся.
— Якщо поїдеш машиною — так.
Він дістав ключі й простягнув їх синові. Логан насупився. А потім зрозумів.
— Серйозно?..
Батько кивнув.
— Думаю, зараз вона тобі потрібніша.
Логан взяв ключі. Міцно. Ніби це був шанс. Як останнє «ще можна». Він ступив уперед і обійняв батька. Коротко. Але щиро.
— Дякую.
Батько ледь помітно всміхнувся.
— Зроби так, щоб воно того вартувало. Навіть якщо вона — Хантвелл.
Логан відсторонився. Кивнув. І вже за секунду вибіг із кухні. Бо тепер… у нього з’явився шанс. 
Скай стояла біля стійки реєстрації, міцно стискаючи ручку валізи. Аеропорт жив своїм життям — оголошення, кроки, чужі голоси, гул розмов. Люди поспішали, прощалися, сміялися, хтось плакав. А вона стояла. Ніби все це відбувалося не з нею. Поруч був Фабіан. Він не відходив. І навіть зараз дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти — чи не передумає вона в останню мить. Примружився.
— Ти ж розумієш, що це не рішення? — сказав він уже не вперше. — Ти не вирішуєш проблему, Скай. Ти просто від неї тікаєш.
Вона кивнула. Спокійно. Надто спокійно.
— Я знаю. — вона опустила погляд на валізу. — Але, може… так буде простіше.
Фабіан важко видихнув.
— Простіше — не означає правильно.
Скай ледь усміхнулася. Втомлено.
— А правильно — це залишитися і щодня робити вигляд, що мені не боляче?
Він не відповів одразу. Довго дивився на неї.
— Я просто не хочу, щоб ти потім пошкодувала, — тихо сказав він.
Скай підняла погляд. І вперше за весь цей час усміхнулася. М’яко. Майже по-справжньому.
— Це всього лише на кілька місяців, — сказала вона. — До літа. Закрию навчання… приведу думки до ладу… І повернуся.
Фабіан кивнув. Але в його погляді все одно залишався сумнів.
— Ти ж розумієш, що справа не в місті, так?
Вона відвела погляд.
— Розумію.
Тиша. Оголосили її рейс. Скай глибоко вдихнула й ступила ближче до нього. Фабіан одразу обійняв її. Міцно. По-справжньому.
— Мені тебе бракуватиме, — пробурмотів він.
Скай заплющила очі на секунду.
— Мені теж…
Вона відсторонилася. Провела рукою по його плечу, ніби запам’ятовуючи. Потім узяла валізу. І розвернулася. Зробила крок. Ще один. Не озираючись. Бо якщо озирнеться — може не піти.
Фабіан залишився стояти. Дивився їй услід. Поки вона не зникла в потоці людей. Він похитав головою. І тихо, майже сам до себе, сказав:
— Нікуди ти не втечеш… Якщо він справді твоя доля.
Він видихнув. І вперше за весь цей час сподівався, що ще не все втрачено.
Логан мчав на межі. Двигун ревів, вітер бив у обличчя, стрілка спідометра давно перевалила за розумні межі. Машини миготіли збоку, мов тіні. Сигнали, крики — усе зливалося в один суцільний шум. Він обганяв, різко перебудовувався, проїжджав на червоне — не думаючи, не рахуючи, не боячись. У голові була лише одна думка.
«Встигнути.»
— Давай… давай… — крізь зуби повторював він.
Час ніби знущався. Секунди тягнулися надто швидко. Коли попереду з’явилася будівля аеропорту, він навіть не скинув швидкість до кінця — різко загальмував біля входу, кинув мотоцикл майже як є, на ходу зірвав шолом і жбурнув його кудись убік. І побіг. Крізь натовп. Штовхаючи людей. Не вибачаючись.
— Пропустіть… — хрипко видихав він, пробиваючись уперед.
Хтось озирнувся. Хтось обурився. Він не зупинився. Серце калатало так, що віддавало у скронях. Кожен вдих — ніби крізь скло. Він увірвався всередину. Різко зупинився. І в ту ж мить почув:
— …посадка на рейс до Лондона завершилася п’ять хвилин тому…
Світ обірвався. Просто… зник звук. Ніби хтось натиснув паузу. Люди навколо продовжували рухатися, говорити, сміятися — але все це стало фоном. Далеким. Нереальним.
— Ні… — видихнув він.
Губи здригнулися. Він зробив крок уперед. Ніби ще міг щось змінити.
— Ні…
А потім…
— НІ!
Голос зірвався. Різко. Голосно. З болем, який не вміщався всередині. Кілька людей озирнулися. Хтось завмер. Але йому було байдуже.
— Скай… — уже тихіше, майже зламано.
Усередині щось обірвалося. Остаточно. Він стояв ще кілька секунд. А потім усе всередині різко осіло. Ніби щось тримало — і відпустило. Він розвернувся. Повільно. І пішов до виходу. Крок. Ще один. Кожен важчий за попередній. Ніби ноги більше не його. Ніби він просто йде… бо треба йти. Двері автоматично відчинилися. Надворі було сіро. Вітер став різкішим. Небо потемніло — і майже непомітно почав накрапати дощ. Спочатку рідкі краплі. Потім частіше. Почався дощ. Спершу слабкий. Потім сильніший. Холодні краплі швидко промочили одяг, волосся, обличчя. Логан навіть не спробував сховатися. Він навіть не одразу зрозумів, що промокає. Ніби тіло залишилося тут, а все інше — пішло разом із нею. Краплі стікали по обличчю, змішуючись із чимось іще, про що він не хотів думати. Він спустився сходами й просто сів. Опустив голову й вчепився руками у волосся. Пальці стиснулися. Сильно. До болю. Але він майже його не відчував. Бо всередині боліло сильніше.
— Ось і все… — видихнув він.
Голос тремтів. Він підняв погляд угору. Краплі били в обличчя. Змішувалися зі сльозами. І це було навіть доречно. Ніхто не побачить.
— За що?.. — хрипко прошепотів він. — За що ти так зі мною?..
Він говорив не комусь конкретному. Долі. Життю. Усьому одразу. І раптом — над ним розкрилася парасоля. Тихо. Майже непомітно. Чужа тінь накрила його від дощу. Логан насупився й повернув голову. Фабіан. Він стояв поруч, тримаючи парасолю. Мокрий. Втомлений. Але спокійний. Ніби знав, що знайде його тут.
— Вона зрозуміє, — тихо сказав він. — Рано чи пізно.
Його голос був спокійним. Упевненим. Надто впевненим для цього моменту. Логан повільно всміхнувся. Зло. Глухо. Ніби це слово зачепило щось усередині, що вже не підлягало порятунку. Він підняв погляд.
— Пізно, — сказав він.
Фабіан не зрушив із місця.
— Не завжди.
Він зробив крок уперед, виходячи з-під парасолі. Дощ одразу знову обрушився на нього. Фабіан трохи повернувся, ніби хотів його зупинити. Але не став. Логан випрямився. Його обличчя стало порожнім.
— Вона зробила вибір… І я його прийму.
Слова далися важко. Але він їх сказав. 
Фабіан стиснув губи.
— Це не кінець.
Логан похитав головою.
— Для мене — так.
Він зробив крок. Потім ще один. І пішов уперед. Повз людей. Повз машини. Повз усе.
Фабіан залишився стояти. Дивився йому вслід. І розумів — це не просто поразка. Це момент, коли людина перестає вірити. А це найгірше. І тихо, майже сам до себе:
— Ні… ще ні.
Літак повільно відривався від землі. Скай сиділа біля ілюмінатора, не відводячи погляду від міста, яке стрімко зменшувалося під крилом. Вогні розпливалися, лінії вулиць перетворювалися на тонкі нитки, знайомі місця — на безликі плями. Усе, що ще недавно було її життям… залишалося там. Унизу. Без неї. Вона стиснула пальцями підлокітник. Надто сильно. Ніби намагалася втримати щось, що вже неможливо повернути. Коли літак увійшов у хмари, місто зникло. І в цей момент усередині неї щось надломилося. І різко відвернулася від вікна. Дихання збилося. Вона притиснула долоню до губ — ніби це могло зупинити те, що підіймалося зсередини. Але не змогло. Сльози покотилися самі. Тихо. Беззвучно. Вона навіть не намагалася їх стримати. Вони текли одна за одною, тихо, майже непомітно.
«Я не можу…»
Думка вдарила надто чітко.
«Я не можу без нього.»
Лише зараз. Лише коли все вже сталося. Коли відстань стала справжньою. Коли назад — не можна. Вона заплющила очі, намагаючись це зупинити. Але стало тільки гірше. Перед очима — він. Його голос. Його погляд. Його руки, які тремтіли, коли він тримав її. Він не грав. Вона це бачила. Але вирішила не вірити. Бо так було простіше. Бо інакше — страшніше. Бо тоді довелося б залишитися. А залишитися означало — ризикнути всім. Її дихання здригнулося.
— Чому я просто не… — голос зірвався, і вона не договорила.
Бо знала відповідь. Бо злякалася. Бо повірила не йому. Бо було простіше піти, ніж залишитися і розбиратися. Скай провела долонею по обличчю, витираючи сльози. Але вони не закінчувалися. Літак трохи хитнуло. Стюардеса щось сказала по гучному зв’язку, але слова пройшли повз.
Скай повільно відкинулася в кріслі. Заплющила очі. І вперше за довгий час дозволила собі не бути сильною. Не бути «правильною». Просто… бути.
— Може… це справді ще не кінець… — прошепотіла вона.
Слова розчинилися в тихому гулі двигуна. Але всередині — залишилися. Як тонка, майже непомітна нитка. За яку все ще можна було триматися. Якщо не відпустити.