Коли правда вже не рятує

Скай сиділа на ліжку, підтягнувши коліна до себе, і дивилася в одну точку — не на стіну, не у вікно, а кудись крізь усе це, туди, де не було ні кімнати, ні часу, ні реальності. Кімната була занурена в напівтемряву — штори так само залишалися щільно засунутими, не пропускаючи ані сонячного світла вдень, ані вогнів вулиці вночі. Час втратив для неї будь-який сенс. День змінював ніч, ніч — день, але Скай майже цього не помічала.

Минуло вже кілька днів відтоді. Від того самого моменту. Коли все зруйнувалося. Вона не могла позбутися цього образу. Логан. У кабінеті. Біля комп’ютера батька. Його голос. Його погляд. І та флешка в його руці. Скай повільно заплющила очі, але стало лише гірше.
«Ти все не так зрозуміла…»
— Досить… — прошепотіла вона, стискаючи пальцями тканину ковдри.
Вона не знала, що ранило сильніше. Те, що він зробив. Чи те, що батько виявився правий. Ця думка була майже нестерпною. Вона відвернулася до стіни, підтягнувши ноги до себе й обійнявши їх руками, ніби намагалася хоч якось утриматися. За ці дні вона майже ні з ким не розмовляла. Телефон лежав беззвучно, але вона знала — він дзвонив. Майя — щодня. Фабіан — не лише дзвонив, а й приїжджав. Але дівчина не виходила. Не відповідала. Не могла. Надто важко було говорити. Надто складно пояснити те, чого вона сама до кінця не розуміла. Вона просто хотіла зникнути. Сховатися. Стерти все це. Бо всередині було порожньо. І боляче. Надто.
Двері тихо відчинилися. Скай навіть не одразу обернулася. Кроки. Знайомі. Батько. Вона здригнулася й повільно сіла рівніше, підібгавши ноги під себе, ніби намагаючись відгородитися. Він підійшов ближче й присів поруч. Цього разу — без різкості. Без тиску. Обережно.
— Ти знову сидиш у темряві… — м’яко зауважив він.
Вона підняла на нього погляд, але нічого не сказала.
— Скай… — його голос був м’яким, майже теплим. — Я розумію, як тобі зараз важко.
Донька ковтнула клубок у горлі й відвела погляд.
— Я просто… помилилася, — прошепотіла вона.
Батько обережно обійняв її за плечі й притягнув до себе.
— Ти просто хотіла вірити, — тихо продовжив він. — Це нормально. Але такі люди, як Риверси… вони ніколи не грають чесно.
Дівчина заплющила очі. Слова боляче відгукувалися всередині.
— Я думала, він інший… — ледь чутно сказала вона.
— Ти хотіла, щоб він був іншим, — м’яко поправив батько й обережно поклав руку їй на плече. — Це не твоя провина.
Скай ледь помітно похитала головою.
— Але ж я сама… я приховувала від тебе… я захищала його…
— Бо він цього хотів, — м’яко перебив батько. — Такі люди вміють змусити повірити.
Він говорив спокійно, майже турботливо. Але кожне слово лягало точно в ціль. Скай завмерла.
— Думаєш… він із самого початку…?
Батько не відповів одразу. Зробив паузу. Дав цій думці оформитися в її голові. І лише потім тихо сказав:
— Я думаю, він знав, що робив.
Тиша. І саме в цій тиші слова стали ще важчими. Скай опустила очі. Усередині щось остаточно надломилося.
— Пробач мені, тату… — тихо промовила вона, не піднімаючи погляду. — Мені треба було розповісти тобі все із самого початку.
Батько ледь похитав головою й міцніше обійняв її.
— Ні, — спокійно сказав він. — Я не звинувачую тебе.
Він повільно, заспокійливо провів рукою по її волоссю.
— Ти в мене просто надто добра. І довірлива.
Вона шморгнула носом. Сльози знову підступили до очей.
— Ти просто зіткнулася з людьми, які грають брудно, — впевнено сказав він. — А я мав захистити тебе раніше.
Ці слова прозвучали особливо тепло. Особливо правильно. І саме тому — небезпечно. Скай здригнулася.
— Усе через мене… — прошепотіла вона. — Ти втратив усе. Проєкт… інформацію…
Батько трохи відсторонився й подивився на неї.
— Це не найважливіше, — упевнено сказав він. — Проєкти приходять і йдуть.
Він торкнувся її щоки.
— Головне — щоб із тобою все було гаразд.
Скай підняла на нього очі. Вперше за ці дні в них майнуло щось… схоже на надію.
— Справді?.. — тихо запитала вона.
Він кивнув.
— Звісно.
Він підвівся, поправляючи піджак, і попрямував до дверей. Зупинився.
— До тебе прийшов Фабіан, — сказав він. — Він хвилюється. Може, поговориш із ним?
Дівчина на секунду завагалася. Потім повільно кивнула.
— Добре…
Батько ледь усміхнувся й вийшов, тихо зачинивши за собою двері. Скай залишилася сама. Але вже не зовсім.
Фабіан увійшов до кімнати без стуку — впевнено, майже по-господарськи. Він зупинився біля дверей, на секунду ковзнувши поглядом по Скай. Брови трохи насупилися, в очах майнуло щось між тривогою та роздратуванням.
— Ну й вигляд у тебе… — пробурмотів він.
Підійшов ближче, не чекаючи запрошення, і сів поруч на ліжко.
— Ти так і збираєшся сидіти тут і повільно сходити з розуму? — з докором додав він.
Скай усміхнулася, але без справжньої посмішки, і похитала головою.
— Я не в депресії.
Фабіан підняв брови, оглядаючи її з ніг до голови.
— Та невже? А виглядає все саме так.
Він нахилився трохи ближче, ловлячи її погляд.
— Може… усе не так, як ти думаєш?
Скай різко підвелася, ніби ці слова зачепили надто сильно. Вона підійшла до вікна й одним рухом розсунула штори. До кімнати увірвалося світло — різке, незвичне.
— Як не так?! — її голос зірвався. Вона обернулася до нього, очі спалахнули. — Я все бачила, Фабіане! На власні очі!
Він теж підвівся, повільно підійшов ближче, схрестивши руки на грудях.
— Бачила — так. Зрозуміла — не факт.
Скай насупилася.
— Ти зараз серйозно?
— Більш ніж, — спокійно відповів він. — Ти навіть не дала йому пояснити.
Вона схрестила руки, ніби захищаючись.
— Мені не потрібні були жодні пояснення.
— Звісно, — кивнув він із легкою іронією. — Простіше повірити в найгірше й закрити тему.
Скай спалахнула.
— Я повірила в те, що побачила!
— А я бачу, як ти зараз руйнуєш сама себе, — різко відповів він.
Тиша між ними натягнулася, мов струна.
— Якщо ти прийшов захищати його… — холодно сказала Скай, вказуючи на двері, — Вихід там.
Хлопець коротко всміхнувся. Гірко. Похитав головою.
— Я прийшов не заради нього.
Він зробив крок до неї.
— Я прийшов заради тебе.
Його голос став тихішим. Серйознішим.
— Ти мені як сестра, Скай. І дивитися на тебе таку… — він замовк, підбираючи слова. — Це взагалі не варіант.
Вона відвела погляд. Він підійшов ближче й обійняв її. Не різко. Обережно.
— Я хвилююся, — тихо сказав він. — Майя хвилюється. Ми всі… А ти просто закрилася від нас.
Скай завмерла на секунду… а потім обережно обійняла його у відповідь.
— Пробач… — прошепотіла вона. — Я просто… не справляюся.
Фабіан трохи відсторонився, зазирнув їй в очі.
— Я помітив, — усміхнувся він м’якше. І раптом плеснув у долоні, ніби перемикаючись. — Так. Усе. Досить.
Скай здивовано подивилася на нього.
— Що…?
— Збирайся, — заявив він. — Ми їдемо.
— Куди?
— Кудись, де ти перестанеш думати й почнеш дихати.
Вона насупилася.
— Фабіане, я не…
— Не обговорюється, — перебив він. — Мені потрібна моя подруга дитинства. Та, що сміється, а не оце все.
Він зробив крок назад і театрально розкинув руки.
— Мені, між іншим, щодня розбивають серце.
Скай мимоволі фиркнула.
— Серйозно?
— Абсолютно, — кивнув він. — Але я ж не драматизую.
І вперше за довгий час у її очах промайнуло щось живе. 
Музику було чути ще з вулиці — баси глухо віддавалися в грудях, вікна світилися, а біля входу юрмилися люди. Скай повільно повернула голову до Фабіана.
— Серйозно?.. — вона підняла брови. — Вечірка?
Той усміхнувся, глушачи двигун.
— А що? — він кинув на неї швидкий погляд. — Тобі зараз саме це й потрібно.
Вона похитала головою, але кутики губ усе ж трохи здригнулися.
— Ти неможливий.
— Зате ефективний, — парирував він і вийшов із машини.
Скай на секунду затрималася, дивлячись на будинок. Гучна музика. Сміх. Життя. Зовсім не те, що було в неї останні дні. Вона видихнула. І все ж вийшла. Усередині було шумно й яскраво. Музика буквально вібрувала в повітрі, світло миготіло, змішуючись із рухом людей. Усюди — сміх, розмови, танці, хтось тримав у руках стакани, хтось уже ледве тримався на ногах. Вона зупинилася на секунду біля входу, ніби не знаючи, куди себе подіти. Надто різко. Надто багато всього. Але не встигла вона зробити й кроку, як хтось буквально налетів на неї.
— СКАЙ!
Майя. Вона обійняла її так міцно, що Скай навіть на секунду втратила рівновагу.
— Боже, ти як?! — швидко заговорила вона, відсторонюючись, щоб роздивитися подругу. — Я вже думала, ти ігнориш мене назавжди!
Скай натягнуто усміхнулася.
— Усе нормально… правда.
Майя примружилася, явно не повіривши. Але потім раптом усміхнулася ще ширше.
— Гаразд. Поки що повірю. Але потім ти мені все розкажеш.
Та лише кивнула. І в цей момент поруч з’явився Фабіан.
— Я її в тебе на хвилину заберу, — сказав він, уже хапаючи Скай за руку.
— Ей! — обурилася Майя. — Я взагалі-то перша її знайшла!
— Потім поговорите, — кинув він через плече.
— Фабіане, зачекай… — Скай навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.
Але він уже тягнув її за собою. Крізь натовп. Повз людей. До сходів.
— Куди ми? — крикнула вона, намагаючись перекричати музику.
Він лише усміхнувся.
— Побачиш.
Вони швидко піднялися на другий поверх. Тут було трохи тихіше, світло — м’якше, а людей — менше. Скай зупинилася, висмикнувши руку.
— Фабіане, поясни, що ти…
Але він уже відчинив двері однієї з кімнат. І відступив убік, пропускаючи її вперед.
— Просто… довірся мені, гаразд?
У його голосі вперше за вечір не було жарту. Скай насупилася. Але зробила крок усередину. Усередині було майже темно. Лише тьмяне світло вуличного ліхтаря пробивалося крізь фіранку, малюючи на підлозі довгі тіні. Музика з першого поверху сюди долинала приглушено — ніби з іншого світу. Скай зупинилася посеред кімнати й повільно схрестила руки на грудях. Вона обернулася.
— І що це означає?.. — запитала вона, піднявши брови. — Навіщо ми тут?
Фабіан нічого не відповів. І саме це змусило її насторожитися. Тиша. Надто дивна. Скай насупилася й уже збиралася щось сказати… 
Як раптом у кутку кімнати, куди не діставало світло, щось ворухнулося. Крок. І з тіні вийшов він. Логан. Скай завмерла. Дихання збилося. Серце пропустило удар. Виглядав він… погано. Надто погано. Кісточки на руках розбиті — шкіра збита, місцями потемніла від засохлої крові. Волосся розтріпане, ніби він не торкався його весь день. Під очима — тіні, глибокі, важкі, що говорили про безсонні ночі. Він дивився лише на неї. Дівчина різко вдихнула. І тут же відвернулася.
— Ні… — тихо видихнула вона.
Вона зробила крок назад, до дверей.
— Ні. Я не буду…
Але Фабіан уже стояв біля виходу. Перегородив шлях. Твердо. Без вагань.
— Тобі треба його вислухати, — сказав він.
Голос був незвично серйозним. Без жартів. Без м’якості. Скай повільно перевела на нього погляд. І гірко всміхнулася.
— Ось, значить, як, так? — тихо сказала вона. — Вирішили все за мене?
Фабіан не відвів погляду.
— Я даю тобі шанс почути правду.
— Чи його версію? — різко відповіла вона.
Тиша знову згустилася. Логан зробив крок уперед.
— Скай…
Вона одразу виставила руку.
— Не треба.
Але голос здригнувся. Логан зупинився. На секунду заплющив очі, ніби збирався з силами.
— Дякую, — тихо сказав він Фабіану, не відводячи погляду від Скай.
Фабіан коротко кивнув.
— Не облажайся.
І вийшов із кімнати. Двері тихо зачинилися. Але кроки залишилися поруч — він не пішов далеко. Просто дав їм простір. Логан зробив крок до неї — повільно, ніби кожен рух давався крізь біль. Від одного погляду на Скай усередині знову щось болісно стиснулося, наче стара рана відкрилася заново. Дівчина одразу відступила назад.
— Ще крок — і я піду.
Вона хотіла, щоб голос звучав жорстко, холодно… але він зрадницьки здригнувся. І це видало її сильніше за будь-які слова. Хлопець зупинився. Кивнув. Але погляду не відвів — ніби боявся, що якщо моргне, вона зникне.
— Добре… — видихнув він. — Я не підійду.
Він дивився на неї так, ніби намагався запам’ятати кожну деталь.
— Просто… дай мені трохи часу. П’ять хвилин. І якщо після цього ти все одно захочеш піти — я не зупинятиму тебе.
Скай помітила, як тремтять його пальці. Це було так не схоже на нього… або, можливо, вона просто раніше цього не бачила. І на секунду завагалася. Потім коротко кивнула. Логан видихнув так, ніби отримав останній шанс.
— Так… я мав видалити всю інформацію з ноутбука. Це правда. — він провів рукою по волоссю, збираючись із думками. — Але я ніколи не брехав тобі, Скай. І не використовував тебе. І я ніколи не грався з тобою.
Він подивився просто їй в очі.
— Усе, що я говорив… усе, що відчував — справжнє. Я не брехав про кохання.
Скай тихо всміхнулася.
— Зручно звучить.
Логан на секунду заплющив очі.
— Я не намагаюся звучати зручно. Я намагаюся бути чесним.
Вона підняла на нього погляд. У її очах було стільки болю, що він на мить відвів очі.
— Я тобі не вірю.
Ці слова прозвучали тихо. Але сильніше за будь-який крик. Логан втомлено заплющив очі.
— Я мусив це зробити… — сказав він майже пошепки. — Це було не проти тебе.
— А проти кого? — її голос став холодним, майже чужим. — Проти моєї сім’ї?
Вона всміхнулася — коротко, гірко — і зробила ще крок назад.
— Значить… ось хто ти насправді.
— Ні, — одразу ж відповів він, різко роблячи крок уперед. — Це не так. Ти бачиш лише частину.
— Я бачу достатньо.
— Принцеса, будь ласка…
— Не називай мене так.
Він завмер. Ніби його зупинили не слова — щось більше. І раптом між ними виросла прірва. Не відстань — щось набагато глибше. Скай відвела погляд на секунду, потім знову подивилася на нього. І тепер у її голосі не було злості. Лише втома. І біль.
— Я тобі вірила… — її голос став тихішим, але в ньому з’явилася важкість. — Знаєш, що найдурніше? Я справді думала, що ти інший.
Логан стиснув щелепу.
— Я і є інший.
Ніби зважившись — на все або нічого — він скоротив відстань і обережно взяв її за руку. Його пальці були теплими. І все ще тремтіли.
— Я кохаю тебе, Скай, — сказав він, і в голосі був справжній біль. — І я готовий на все… аби ми були разом.
Дівчина не одразу висмикнула руку. Пальці Логана все ще тримали її зап’ястя — не боляче, але міцно, ніби він намагався втримати не її, а мить, яка вислизала крізь пальці. Вона підняла погляд. Довго дивилася на нього. Наче намагалася знайти там того, у кого вірила. І на секунду… в її очах щось здригнулося. Майже. Але потім вона глибоко вдихнула. І все зникло.
— Це більше нічого не змінює, — тихо сказала вона.
Він насупився.
— Що ти маєш на увазі?..
— Я відлітаю до Лондона.
Два слова — «відлітаю» і «Лондон» — зависли в повітрі, як вирок. Хлопець завмер.
— Що?..
Він похитав головою, ніби відмовляючись прийняти почуте.
— Не роби цього з нами, Скай…
Вона різко висмикнула руку.
— Нас більше немає.
На мить замовкла. А потім промовила — чужим, майже завченим тоном:
— Хантвелли й Ріверси ніколи не стануть рідними.
Він зрозумів. Це були не її слова. Скай востаннє подивилася на нього — і відвернулася. А потім пішла. Логан не ворухнувся. Він просто стояв, дивлячись їй услід, доки її постать не зникла. А потім стало надто тихо.
Скай майже вибігла з кімнати. Двері за спиною зачинилися — і тільки тоді вона змогла вдихнути. Різко. Глибоко. Надривно. Ще секунда… Ще одна… І вона б залишилася. Підійшла б до нього. Обійняла. Заплющила очі — і пробачила. Надто легко. Надто нерозумно. Скай заплющила очі, спускаючись сходами.
— Ні… — прошепотіла вона. — Ні, не можна…
Вона сама прийняла це рішення. Сьогодні вранці. Лондон. Втекти. І, на диво… батько навіть не став сперечатися. Це було дивно. Але тоді їй здалося — правильно. Зараз — єдино можливим. Вона розуміла, що легше не стане. Що біль поїде разом із нею. Що від себе не втечеш. Але залишитися — означало щодня бачити його. Чути його. Згадувати. І не вірити. Це було б гірше. Набагато гірше. Дівчина швидко витерла сльози, але нові одразу виступили знову. Вона вискочила на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя. І майже одразу…
— Скай!
Фабіан. Він наздогнав її біля воріт, схопив за руку й розвернув до себе.
— Що сталося? — запитав він, вдивляючись у її обличчя. — Що він сказав?
Скай похитала головою, вириваючись.
— Я не можу… — її голос тремтів. — Я просто не можу йому повірити.
Фабіан стиснув щелепу.
— Він каже правду.
Вона різко подивилася на нього.
— І звідки ти знаєш?
— Бо я його знаю, — твердо відповів він. — І тому що він не виглядав як людина, яка бреше.
Скай нервово всміхнулася.
— Чудово. Значить, тепер ти на його боці?
— Я на боці правди, — різко сказав Фабіан.
Вона похитала головою.
— Я не можу, розумієш? Не можу…
— Бо не хочеш, — перебив він.
Дівчина завмерла.
— Бо боїшся, що він може мати рацію, — додав він тихіше.
Скай відступила на крок.
— Ні… — прошепотіла вона. — Батько мав рацію. Все від самого початку було зрозуміло.
Фабіан коротко розсміявся. Гірко.
— Скай… — він похитав головою. — Твій батько тобою маніпулює.
Вона різко насупилася.
— Що ти взагалі таке кажеш?
— Те, що бачу, — спокійно відповів він. — Він завжди так робить. Просто раніше ти цього не помічала.
— Він ніколи б так не вчинив зі мною! — спалахнула вона.
— Серйозно? — Фабіан примружився. — Він із дитинства вирішує за тебе, з ким тобі спілкуватися, що думати, що відчувати. І ти називаєш це турботою?
Скай стиснула губи.
— Це не має значення, — тихо сказала вона. — Я від самого початку говорила… що в нас нічого не вийде.
Фабіан розвів руками.
— Бо так сказав він.
— Бо це правда!
— Тоді чому тобі так боляче? — різко запитав він.
Тиша. Скай відвела погляд. Не відповіла.
— Хоч раз послухай себе, — вже м’якше сказав він. — Не його. Не мене. Себе… Він кохає тебе.
Вона усміхнулася.
— Кохає? Серйозно?
— Так, — спокійно відповів Фабіан. — І так, він облажався. Сильно. Але це не робить його тим, ким ти зараз його малюєш.
Вона різко подивилася на нього.
— Ти зараз його захищаєш.
— Я зараз намагаюся тебе струсонути, — відповів він.
Скай повільно кивнула. Але не йому. Своїм думкам.
— Знаєш… — тихо сказала вона. — Ти від самого початку був за нього.
Вона подивилася йому просто в очі.
— Навіть коли я намагалася триматися подалі… Не здивуюся, якщо ви взагалі все це разом придумали.
Друг завмер. А потім коротко всміхнувся.
— Ти зараз себе чуєш?
Він похитав головою.
— Чи ти вже, окрім свого батька, нікого не чуєш?
Скай відвела погляд. Слова зачепили. Але вона цього не показала.
— Я казала тобі… — тихо промовила вона. — Що нічого з цього не вийде.
Вона зробила крок назад.
— І мала рацію.
Фабіан хотів щось сказати. Але не встиг. Скай розвернулася. І побігла. Не озираючись. Не зупиняючись. Він залишився стояти. Дивився їй услід. І вперше за весь цей час зрозумів — вона не просто вперта. Вона зламана. І зараз тікає не від Логана. А від самої себе.