Зрада, якої не було

Цей тиждень став для Скай найважчим у житті. Думки плуталися, не даючи спокою ні вдень, ні вночі, а пам’ять знову і знову повертала її до того моменту — до останнього погляду Логана, до того, як він стояв, дивився на неї й чекав, а вона… відпустила його. Цей спогад жив усередині гострим болем, мов рана, якої неможливо не торкатися. Але найбільше її лякало не покарання і не крики, а дивний, неприродний спокій, що запанував у домі після тієї ночі. Бо тиша її батька ніколи не означала нічого хорошого. Вона була схожа на затишшя перед бурею, і саме це змушувало серце Скай стискатися від тривоги. Відтоді вона майже не виходила зі своєї кімнати, ніби світ за дверима перестав існувати, а густе, тиснуче мовчання в будинку ставало страшнішим за будь-які крики.

«Коли Логан пішов, у кімнаті зависла напружена тиша. Скай стояла на тому самому місці. Не рухаючись. Не дихаючи. Ніби якщо вона ворухнеться — усе остаточно зруйнується. Батько не кричав. Не підвищував голос. Не влаштовував сцен. І саме це лякало найбільше. Він повільно підійшов ближче. Зупинився навпроти неї. Надто близько.
— Ти в мене дуже наївна й дурна дівчинка, Скайлер, — промовив він тихо, майже спокійно.
Від цього спокою по шкірі пробіг холод.
— Він не… — почала вона, але голос підвів.
— Ріверс просто скористався цим. Ти справді повірила в його любов? — він усміхнувся, дивлячись на неї згори вниз. — Насправді він переслідує власні цілі. І скоро ти сама побачиш, як сильно помилялася.
— Ні… — голос Скай здригнувся, але вона змусила себе продовжити. — Логан мене любить. Я це знаю.
Батько голосно розсміявся. Його сміх прозвучав різко, майже жорстоко. І цей сміх був гірший за будь-який крик. Бо в ньому не було ні краплі сумніву. Лише впевненість у власній правоті.
У наступну мить пролунав короткий ляскіт — і її голову смикнуло вбік від удару. Щоку обпекло болем. Скай навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Лише різкий біль, що спалахнув у щоці, змусив її похитнутися.
Вона завмерла. У голові стало порожньо. Зовсім. Батько ніколи раніше не піднімав на неї руку. Ніколи. І саме це остаточно щось зруйнувало всередині. Річард схопив її за підборіддя й різко підняв обличчя вгору, змушуючи дивитися просто йому в очі.
— Подивися на мене, — тихо промовив він.
І Скай подивилася. І вперше в житті не побачила в його погляді нічого, що нагадувало б батька. Лише холод. І роздратування.
— Отямся, — холодно сказав він. — Ти навіть не уявляєш, у що влізла.
— Річарде, припини! — мати кинулася до них, але він різко зупинив її.
— У спальню, Евелін. Зараз же.
У його голосі не було ні краплі сумніву. Лише наказ. Мати завмерла на секунду, а потім, опустивши погляд, повільно вийшла з кімнати. Охорона рушила за нею. Двері зачинилися. І вони залишилися вдвох. Батько і донька. Але це більше не було схоже на сім’ю.
Він відпустив її, і Скай трохи відступила назад, ніби лише тепер змогла знову дихати.
— Ти розчарувала мене, Скайлер, — сказав він уже тихіше, але від цього його слова звучали ще страшніше.
Кожне слово — як вирок.
— Ріверси — наші вороги. Запам’ятай це раз і назавжди. І ніяк інакше. Цей хлопчисько просто втерся до тебе в довіру, щоб отримати своє. А ти… — він усміхнувся, — Повелася. На що? На красиве обличчя?
Скай стиснула руки.
— Це неправда…
Але голос звучав надто тихо. Надто невпевнено. Думки плуталися. У голові звучало лише одне:
«він ударив її.»
Уперше. Він зробив крок назад, дивлячись на неї так, ніби намагався переконатися, що вона нарешті зрозуміла.
— Я зателефоную в університет і скажу, що ти захворіла, — кинув він, прямуючи до виходу. — А поки вирішу, що з тобою робити далі.
Двері зачинилися. Дівчина залишилася сама. Вона повільно опустилася на ліжко, ніби сили раптом покинули її. Усередині було порожньо. Ні сліз, ні думок — лише глуха розгубленість. І вперше за весь цей час вона не знала, що робити. Не знала, у що вірити. І як жити далі між двома світами, які почали руйнуватися одночасно.»

П’ятниця настала надто тихо. Не як кінець тижня. Як його продовження. Тягуче, одноманітне, позбавлене часу, у якому дні перестали відрізнятися один від одного. Скай більше не рахувала, скільки минуло — чотири дні, п’ять, — усе злилося в один стан, у якому вона просто існувала всередині власного дому, ніби в клітці, де стіни були знайомими, але більше не безпечними. Вона все ще залишалася замкненою у власному домі, ніби в пастці, з якої не було виходу.
Батько не відпустив її навіть у середу — того самого дня, коли мала відбутися презентація проєкту, над яким вона працювала так довго.

«Натомість він лише холодно кинув за сніданком:
— Тобі так сильно хочеться вчитися?… чи все-таки до цього Ріверса? — його погляд став колючим. — Думаєш, я не знаю, що проєкт у вас був спільний?
Скай тоді лише опустила очі, відчуваючи, як усередині все стискається від страху й сорому. Вона не наважилася заперечити.»

Навіть дивитися в бік вікон вона боялася — знала, що за воротами, через дорогу, напевно, хтось спостерігає. Охорона стежила за кожним її кроком, за кожним подихом, не залишаючи жодного шансу на свободу.

«Лише одного разу за весь тиждень батько дозволив їй поговорити телефоном із Фабіаном. І то — стоячи поруч, під його важким, контролюючим поглядом.
Скай міцніше стиснула телефон у руках.
— Привіт… — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
Фабіан відповів майже одразу.
— Скай? Ти куди зникла?
Вона заплющила очі на секунду. Зібралася.
— Я просто трохи захворіла. Нічого серйозного. Не треба приїжджати, справді. Скоро все мине.
На іншому кінці запала пауза. Фабіан явно не повірив жодному її слову.
— Скай… ти впевнена, що все нормально? — обережно запитав він.
Вона на мить прикрила очі, відчуваючи, як погляд батька буквально пропалює її.
— Так. Усе добре, — поспішно відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав переконливо.
Фабіан помовчав ще мить, ніби намагався зрозуміти більше, ніж вона могла сказати.
— Гаразд… — нарешті промовив він. — Просто знай, що якщо що — я поруч. І… Логан теж не з’являвся в університеті.
Серце Скай боляче стиснулося.
— Зрозуміло… — тихо відповіла вона, не в змозі додати щось іще.
Розмова швидко закінчилася.»