П’ять хвилин між нами

Логан сидів у машині, відкинувши голову на сидіння й дивлячись у порожнечу. Від тієї ночі він так і не повернувся додому — просто їздив нічним містом без маршруту, ніби боявся зупинитися й залишитися наодинці з власними думками, у яких була тільки Скай. Він десятки разів телефонував їй, писав повідомлення, але у відповідь отримував лише тишу, доки не зрозумів найгірше — вона його заблокувала. І це лякало сильніше за сварки чи ненависть, бо він не знав, що з нею, як пройшла розмова з батьком і чим усе закінчилося. На мить Логан навіть хотів поїхати до неї, забрати звідти й більше ніколи не відпускати, але розумів: так він лише зробить їй ще болючіше. Її батько тільки цього й чекає. Помилки.

— Чорт…

Він провів рукою по обличчю. Щетина колола долоню — він уже навіть не пам’ятав, коли востаннє нормально спав. Два дні. Два дні без сну. Без відповідей. Без неї. Він стиснув телефон у руці. Зараз важливим було тільки одне — не нашкодити їй ще більше.

Логан розплющив очі й повільно випростався. Він був тут, на парковці університету. Машина стояла нерухомо вже майже годину. Двигун давно заглушений. Парковка була майже порожня. Ранній ранок. Надто ранній навіть для найвідповідальніших студентів. Тиша. Сіра. Холодна. Він провів поглядом по ряду машин… і завмер. Її машина. Стояла там само. Точно так, як вона її залишила тоді. Він сів рівніше, вдивляючись, ніби боявся, що це міраж. Але ні. Це була вона. Її машина. Серце на секунду збилося з ритму. Логан напружився. Погляд став різкішим. Вона прийде. Значить… він усе ж зможе її побачити. Пальці стиснули кермо. Усередині все знову напружилося.

— Гаразд…

Хлопець на секунду заплющив очі — просто щоб дати їм відпочити, хоч на мить, хоч на частку секунди вирватися з цього нескінченного напруження, яке не відпускало його вже дві доби. Але цього виявилося достатньо. Сон накрив різко, глибоко, без попередження — ніби тіло більше не витримало й просто здалося, вимкнувши все одразу: думки, страхи, тривогу. Він провалився в нього без снів, без образів, у важку, глуху темряву. І вирвався з неї так само різко. Гучний звук. Грюкнули дверцята машини — зовсім поруч, різко, майже дратівливо. Логан здригнувся, різко випроставшись, на секунду гублячись у реальності. Серце вдарило сильніше, дихання збилося, погляд метнувся навколо, ніби він чекав побачити загрозу. Але це була просто парковка. 
Ранок уже давно вступив у свої права. Сіре світло м’яко лягало на асфальт, а простір навколо поступово наповнювався життям — студенти виходили з машин, хтось сміявся, хтось сперечався, хтось ішов, не відриваючись від телефона, не помічаючи нічого навколо. Звичайний ранок. Звичайний день.

Тільки не для нього. Усередині все ще було напруження. Щільне. Важке. Логан важко видихнув і провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти з себе втому, але вона нікуди не зникала. Голова гуділа. Очі пекло. Він нормально не спав уже два дні, і тіло нагадувало про це кожною клітиною. Але зараз це не мало значення. Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Холодне ранкове повітря вдарило в обличчя, змушуючи вдихнути трохи глибше, трохи прояснюючи свідомість, але не полегшуючи того, що коїлося всередині. І попрямував у бік кампусу. Крок був швидкий, зібраний, але всередині все було далеко не спокійно. У голові не було плану. Тільки одна думка, яка перекривала все інше: знайти її й поговорити. Зрозуміти, що тепер. 
Він пройшов лише кілька метрів, коли почув знайомий голос:
— Ей, Логане!
Джейк підбіг до нього, як завжди — легко, майже підтюпцем, із тією самою безтурботною усмішкою, яка зазвичай з’являлася в нього в будь-якій ситуації.
— Ти де пропав? Я вже думав…
Він обірвався на пів слові. Усмішка повільно зникла з його обличчя. Погляд затримався на другові трохи довше. Він примружився, ніби намагався зрозуміти, що саме не так… і зрозумів.
— Ти чого?.. — тихіше додав він. — Виглядаєш так, ніби когось убив.
Логан навіть не зупинився. Тільки кинув на нього короткий погляд — порожній, втомлений, надто важкий для звичайного ранку.
— Не зараз, Джейку.
Голос прозвучав глухо. Жорстко. Без звичної іронії. Друг насупився сильніше, сповільнив крок, але не відставав:
— Ей, я взагалі-то…
— Ти бачив Скай?
Логан перебив його. Різко. Без підготовки. Без зайвих слів. Той замовк. На секунду. Питання зависло в повітрі, і тепер уже він дивився на Логана інакше — уважніше, серйозніше. Він зрозумів: це не просто настрій. Це щось більше.
— Так… — нарешті відповів він, кивнувши. — Він махнув рукою в бік корпусу. — Вона з Фабіаном. Другий поверх. Біля вестибюля.
Логан кивнув. Коротко. Майже різко.
— Дякую.
І, не чекаючи відповіді, він прискорив крок. Крок Логана пришвидшився сам собою, ніби тіло більше не слухалося розуму, ніби кожен рух вів його вперед незалежно від того, готовий він до цієї зустрічі чи ні. З кожним метром усередині наростало напруження — густе, тягуче, майже фізичне, воно стискало груди й не давало нормально вдихнути. Він був уже близько. Надто близько. Настільки, що дороги назад уже не було.
Скай стояла, опустивши голову, ніби намагалася сховатися від світу хоча б так — зменшитися, стати непомітною, розчинитися в просторі. Її погляд упирався в підлогу, але вона нічого не бачила. Думки плуталися, чіплялися одна за одну, обривалися, поверталися знову. Занадто багато всього. Занадто швидко. Занадто важко.
Поруч стояв Фабіан. Незвично тихий. Без своїх вічних жартів, без тієї легкості, за яку його зазвичай любили. Зараз він був зібраний, напружений, уважно стежив за кожним її рухом, ніби був готовий будь-якої секунди втрутитися. І це говорило більше за будь-які слова.
Майя стояла навпроти, схрестивши руки на грудях, і уважно дивилася на Скай, ніби намагалася розібрати по шматочках усе, що щойно почула. У її погляді не було паніки — тільки зосередженість і спроба знайти вихід.
— Я можу сказати твоєму батькові, що ти весь день була зі мною, — нарешті промовила подруга.
Спокійно. Впевнено. Наче це справді могло все вирішити. Скай повільно похитала головою. Надто повільно.
— Ні… — голос прозвучав втомлено, майже видихом. — Він одразу зрозуміє, що це брехня.
Вона навіть не підняла очей. Наче боялася, що якщо подивиться на них — остаточно зірветься. Пауза зависла між ними. Майя насупилася, явно не готова так просто здатися. Фабіан уже відкрив рота, збираючись щось сказати… але завмер. Різко. Наче його щось вдарило. Його погляд змінився. Він дивився кудись за спину Скай. І наступної секунди тихо, але напружено видихнув:
— Чорт…
Коротка пауза.
— Логан іде сюди.
Слова прозвучали неголосно, але ніби розірвали повітря. Скай завмерла. Її тіло відреагувало швидше, ніж розум устиг усвідомити, що відбувається — серце різко вдарило десь під ребрами, надто сильно, надто раптово, так, що на секунду стало важко дихати, ніби повітря навколо зникло, а замість нього залишилася тільки ця тиснуча, в’язка тиша, у якій було одне єдине відчуття. Він.
Вона не обернулася. Не змогла. Хоча всередині все буквально кричало про це — озирнися, подивися, переконайся, що він тут, що це не гра уяви, не спогад, не біль, який просто вирішив повернутися в найгірший момент.
Він поруч. Після всього. Живий. Справжній. Її. Ця думка спалахнула — і одразу обпекла. Бо розум виявився сильнішим. Не можна. Не зараз. Не після всього.
Вона повільно підняла погляд на Фабіана, ніби хапаючись за єдине, що могло втримати її на місці, не дати зірватися, не дати зробити крок, який зруйнує все остаточно. В її очах було надто багато всього одразу. Тривога. Страх. І щось іще — вперте, майже дитяче, майже відчайдушне. Прохання про порятунок.
— Зроби щось… — прошепотіла вона так тихо, що слова майже розчинилися в повітрі.
Але він зрозумів. Одразу. Без зайвих запитань. Без пояснень. Скай різко потягнулася вперед, схопила Майю за руку, стиснула трохи сильніше, ніж потрібно, ніби боялася, що якщо відпустить — втратить контроль не тільки над ситуацією, а й над собою.
— Ходімо.
Швидко. Різко. Майже грубо. Вона не дала собі ні секунди на роздуми. Не дозволила озирнутися. Не дозволила навіть вдихнути глибше. Просто розвернулася й потягнула Майю за собою, у протилежний бік, туди, де не було його погляду, його присутності, його імені, яке все ще луною звучало десь усередині.
Її кроки ставали швидшими. Надто швидкими. Надто рішучими. Ніби якщо зупинитися — усе закінчиться. Вона йшла від нього. Свідомо. Правильно. Так, як повинна. Так, як велів страх. Так, як вимагала реальність. Але всередині все пручалося. Рвалося назад.
Кожна клітина тіла, кожна думка, кожне почуття — усе тягнулося до нього. Подивитися. Хоча б на секунду. Переконатися, що він справді тут. Що він справжній. Що не зник. Що це ще не кінець. Обійняти. Сховатися в його руках, як раніше, хоча б на мить, де не було ні батька, ні ворожнечі, ні наслідків.
Де були тільки він. І вона. І тиша між ними, у якій не потрібно було нічого пояснювати. І повірити. Хоч на секунду. Що все ще можна виправити. Що вони не зруйнували це остаточно. Що це не кінець їхньої історії. Але вона не озирнулася. Навіть тоді, коли відчула це майже фізично — його присутність.
Логан побачив її одразу. Просто рух. Різкий. Надто різкий, щоб бути випадковим. Скай розвернулася й пішла в інший бік так швидко, ніби хтось змусив її це зробити, ніби відстань між ними раптом стала чимось небезпечним, чимось, від чого треба тікати, не озираючись. І цього виявилося достатньо. Серце вдарило сильніше. Глухо. Важко. Він зрозумів. Вона уникає його. Думка була простою. І від цього — ще болючішою.