Ми більше не можемо

Вони виїхали ближче до обіду. Ранок розтягнувся майже навмисно — лінивий, теплий, наповнений тихими розмовами й дотиками, які зовсім не хотілося переривати. Стук у двері — сніданок — не зруйнував їхню ідилію, а лише ненадовго її перервав. Логан відчинив, швидко забрав тацю і, навіть не обертаючись, повернувся назад у кімнату.
— Навіть світ не справляється з нами, — усміхнувся він, ставлячи піднос на стіл.
Дівчина усміхнулася, спостерігаючи за ним. Вони снідали не поспішаючи. Іноді переглядалися. Іноді мовчали — і це мовчання було затишнішим за будь-які розмови. А потім усе ж довелося збиратися. Коли вони вийшли з готелю, хлопець не відпустив її руку. Навіть на секунду. І Скай це помітила. Вона лише тихо усміхнулася:
— Ти так боїшся, що я втечу?
Він кинув на неї короткий погляд.
— Я просто не даю тобі шансу.
Вона похитала головою, але руки не вирвала.
Машину вони залишили недалеко від готелю, і до неї дійшли так само — переплетеними пальцями, ніби це було єдине, що ще стримувало цей день від завершення. Логан відчинив для неї дверцята, дочекався, поки вона сяде, потім обійшов машину й сів за кермо. Двері зачинилися. І разом із цим — ніби щось усередині них теж клацнуло. Вони поїхали. Дорога була довгою. Надто довгою для звичайного шляху.
Хлопець спеціально обрав найдовший маршрут. Він не поспішав. Їхав рівно, але напружено. Іноді стискав кермо так сильно, що пальці біліли. Погляд був зосереджений на дорозі… але думки — далеко не там.
Він знав. Щойно вони повернуться — усе зміниться. Скай сиділа поруч, дивилася у вікно.
Пейзажі змінювалися один за одним, але вона майже їх не помічала. Вона теж розуміла. І теж не хотіла повертатися.
Дівчина перевела на нього погляд.
— Ти спеціально їдеш так довго? — тихо запитала вона.
Хлопець усміхнувся краєм губ, не відриваючи погляду від дороги:
— А ти поспішаєш?
Вона похитала головою.
— Ні.
— Я теж, — коротко відповів він.
І більше нічого не сказав. Але цього було достатньо. Іноді їхні руки знаходили одна одну — на підлокітнику, на сидінні — і перепліталися. Мовчки. Без слів. Бо слова були зайвими. Усе й так було зрозуміло.
До міста вони в’їхали вже надвечір. Сонце опускалося нижче, заливаючи вулиці теплим золотим світлом — красивим, майже насмішкуватим, ніби спеціально нагадуючи: усе хороше закінчується. Логан скинув швидкість, але не поспішав звертати у бік їхньої вулиці.
— Не хочеш повертатися? — запитав він ніби між іншим.
Скай тихо видихнула.
— Не дуже.
Він кивнув, ніби саме цього й чекав.
— Тоді… поїхали на вечірку.
Вона повернулася до нього:
— Серйозно?
— Мені потрібно ще трохи часу, — чесно сказав він. — З тобою.
Дівчина на секунду завмерла. Потім відвела погляд і дістала телефон. Екран засвітився. Повідомлення від матері.
«Будемо пізно вночі. Не чекай.»
Вона тихо усміхнулася.
— Схоже, сьогодні удача на нашому боці.
Логан кинув на неї швидкий погляд:
— Отже, ти згодна?
Та лише підняла на нього очі.
— Так.
І машина знову звернула — не додому. А туди, де в них залишалося ще трохи часу.
Щойно вони переступили поріг будинку, де гриміла вечірка, шум буквально накрив їх із головою. Музика била по вухах, світло миготіло, а в повітрі змішалися запахи алкоголю, парфумів і чогось солодкого. Їх помітили одразу. Фабіан стояв біля імпровізованого бару, ліниво спираючись на стійку: в одній руці — стакан, в іншій — увага якоїсь дівчини. Але щойно він підняв погляд… Завмер. А потім розплився в широкій, майже хижій усмішці.
— Ооо, — протягнув він. — А ось і наші голубки.
Він у два кроки опинився поруч і, не питаючи, обійняв обох за плечі, притягуючи до себе.
— Ну? — азартно почав він. — Як відпочили?
Скай закотила очі й без церемоній скинула його руку.
— Прибери лапи.
Той обурено випрямився.
— Взагалі-то я чекаю подробиць!
Дівчина усміхнулася, перевела погляд на Логана… і, явно вирішивши познущатися, повільно закотила рукав. Показала татуювання.
Друг завмер. Буквально. Його рот трохи відкрився, очі округлилися.
— Та ну…
І тут Логан, не стримавшись, підлив масла у вогонь. Він спокійно підняв руку, показав своє татуювання… і поєднав його з татуюванням Скай, складаючи єдиний малюнок.
Фабіан різко вдихнув.
— Твою ж матір!
Він відступив на крок, витріщившись на них.
— Це… це шедевр! Це небезпечно. Це… — він махнув рукою, — Це незаконно — бути такими красивими разом!
Дівчина засміялася, а друг уже загорівся новою ідеєю:
— Усе, сьогодні ж гуглю, що це означає. Там точно прихований сенс. — він пограв бровами й нахилився ближче. — А далі що було, м?
Скай лише закотила очі, але кутик її губ зрадницьки смикнувся. Фабіан перевів погляд на Логана, примружився й із нахабною усмішкою видав:
— Сподіваюся, вона в ліжку не як колода. А то мені буде соромно, що я взагалі це все організував.
— Фабіан! — обурено вигукнула і штовхнула його в плече.
Той навіть не зрушив із місця.
— Я взагалі-то твій друг, — незворушно заявив він. — І зобов’язаний знати все.
Логан усміхнувся. Він притягнув дівчину до себе за талію, не даючи їй відійти, і ліниво кинув:
— Вона ідеальна.
Скай різко повернула до нього голову.
— Ей!
Але хлопець лише розсміявся й, не звертаючи уваги на її обурення, нахилився та поцілував її. Коротко. Але так, що сперечатися одразу стало безглуздо.
Фабіан театрально відвернувся.
— Все, мене від вас нудить, — пробурмотів він. — Але продовжуйте.
Вечірка тим часом набирала обертів. Музика стала гучнішою, люди — п’янішими, сміх — голоснішим.
Скай озирнулася й помітила в натовпі знайомі обличчя.
— Я до Майї, — сказала вона, трохи відсторонюючись від Логана.
Він кивнув, але не одразу відпустив її руку.
— Тільки не загубися.
Вона усміхнулася.
— Я не ти.
Логан примружився.
— Я серйозно.
Вона усміхнулася м’якше.
— Знайдеш.
І, вислизнувши з його рук, попрямувала до подруг, розчиняючись у натовпі. Він провів її поглядом. І лише коли вона зникла серед людей — зробив ковток із першого-ліпшого стакана. Бо відпускати її навіть на кілька хвилин… виявилося складніше, ніж він думав.
Повернулися вони вже далеко за північ. Музика все ще дзвеніла десь у голові, у вухах стояв сміх, у тілі — тепло від танців і його рук. Логан тягнув її в танець, Скай сміялася, іноді ховаючись у його плече, щоб перевести подих. Він тримав її за руку трохи міцніше, ніж зазвичай. Трохи довше. Ніби вже тоді не хотів відпускати.
Коли вони сіли в машину, за ними ніби зачинилися двері в інший світ. Здавалося, якщо не зупинятися, якщо просто їхати далі — цей вечір ніколи не закінчиться. Вони сміялися в машині. Перекидалися фразами.
Скай навіть щось розповідала, жестикулюючи, а Логан іноді кидав на неї короткі погляди — надто теплі, надто уважні. Але вулиці ставали дедалі знайомішими. Надто знайомими.
Він звернув у їхній район. І в ту мить щось у ньому змінилося. Скинув швидкість. Повільно. Ніби тягнув час. Скай помітила це одразу. Вона перевела на нього погляд, але нічого не сказала. Та чим ближче машина під’їжджала до їхньої вулиці — тим тихіше ставало. Не зовні. Усередині.
Логан звернув на знайому вулицю… і раптом пригальмував. Не доїхавши до будинку. Зупинився на самому початку. Двигун ще кілька секунд працював, потім він його заглушив. І настала тиша. Важка.
Хлопець не рухався. Він сидів, дивлячись уперед — у темряву, у порожнечу, куди завгодно, тільки не на неї. Руки все ще лежали на кермі, але пальці повільно стискалися, потім розтискалися, а потім знову стискалися. Щелепа напружена. Погляд — порожній. Він виглядав так… ніби боявся. Щось було не так. Дуже не так.
Дівчина насупилася.
— Логан…
Він не відповів. Вона обережно потягнулася й накрила його руку своєю.
— Гей… — м’якше. — Ти мене лякаєш. Усе гаразд?
Він здригнувся від її дотику й заплющив очі. На секунду. Ніби збирався з силами. Ніби знав — варто йому сказати, і назад шляху вже не буде. І повільно видихнув, стиснув пальці на кермі… а потім відпустив. Повернувся до неї. І подивився. У його погляді була ніжність. Та сама, до якої вона вже звикла. Але під нею — щось важке. Глибоке. Майже… прощальне. Він ледь усміхнувся. Та в цій усмішці не було радості.
— Послухай мене, гаразд? — тихо сказав він.
Вона кивнула, не відводячи погляду. Серце вже билося швидше. Надто швидко.
— Що б не сталося далі… — почав він, і голос став ще тихішим, — це не твоя провина.
Скай насупилася.
— Про що ти взагалі…
— Це я, — перебив він трохи жорсткіше, ніж хотів. — Я був наполегливим. Я все почав. Я втягнув тебе. Це я все продумав.
Слова звучали як зізнання. І як прощання. Скай відчула, як усередині все холоне.
— Логан, ти зараз говориш так, ніби… — вона запнулася. — Що відбувається?
Його голос став твердішим.
— Тільки я. Не ти. Що б не сталося далі — звинувачуй мене!
Він нахилився ближче. Торкнувся її чола своїм. Заплющив очі. На секунду. Ніби збирав останні сили.
— Я не хотів, щоб ти дізналася так, — прошепотів він.
Вона завмерла.
— Дізналася… що?
Пауза. Коротка. Але в ній було надто багато. Логан розплющив очі. І сказав:
— Твій батько нас бачив.