До першого світанку

Під сміх і раптовий дощ, що зненацька хлинув з неба, вони майже одночасно зірвалися з місця. Краплі вдарили — холодні, листопадові, але зараз це лише сильніше підганяло. Дощ гучно стукав по асфальту, по вітринах, по їхньому волоссю, поки Скай і Логан, сміючись, майже бігли через вулицю, міцно тримаючись за руки — так, ніби боялися загубити одне одного навіть у цьому шумному, мокрому вечорі.

— Логане! — Скай задихалася від сміху, намагаючись не послизнутися. — Я більше не можу, серйозно!
— Ще трішки! — він обернувся на бігу, і його очі блищали від дощу й азарту. — Ти ж сама сказала, що хочеш пригод!
— Я сказала «прогулянка», а не «втеча під зливою»!
Скай, сміючись, сильніше стиснула руку Логана, і вони побігли до будівлі готелю на околиці міста — єдиного освітленого місця на цій тихій вулиці. Дощ посилювався. Вони вже промокли наскрізь, волосся липло до обличчя, одяг тягнув донизу, але їм було байдуже. Логан розсміявся і раптом різко звернув до колон біля входу в готель. Скай не встигла зреагувати — і вже за мить він спритно оббіг одну з них, ніби спеціально дражнив її.
— Логане! — вона зупинилася, вперши руки в боки, намагаючись виглядати суворо. Але сміх усе одно прорвався. — Все. Я здаюсь. Я втомилась.
Він підійшов ближче, все ще сміючись, і, не даючи їй договорити, підхопив її на руки.
— Тоді офіційно оголошую перерву, — урочисто заявив він, ніби це було надважливе рішення. — Місія «дістатися до готелю» виконана частково.
— Частково? — Скай примружилась, обіймаючи його за плечі. — Ми навіть не дійшли!
— Але ти вже не йдеш сама, значить, прогрес є, — серйозно відповів він і тут же не стримав усмішки.
Він закрутив її просто під дощем, і Скай скрикнула крізь сміх, уткнувшись лобом у його плече. На порожній вулиці було чути тільки їх — голосно, живо, без жодної оглядки. І на секунду здалося… що більше нічого не існує.
— Ти божевільний…
— Ти сама мене обрала, — нагадав він.
— І саме про це я зараз дуже шкодую, — пробурмотіла вона, але усмішка видала її повністю.
Коли вони нарешті зайшли в теплий хол готелю, шум дощу залишився за скляними дверима, ніби світ раптом став тихішим. Логан одразу випрямився, надав обличчю максимально серйозного вигляду й підійшов до стійки реєстрації. Скай стояла поруч, усе ще намагаючись віддихатися й приховати усмішку, але виходило в неї погано.
— Добрий вечір, — сказав хлопець таким тоном, ніби зараз вирішувалося питання державної важливості.
— Мені й моїй дамі… — стримано почав він, кивнувши у бік Скай. — …Потрібен найкращий номер.
Закінчив він уже ледве стримуючи усмішку. Дівчина ледь не розсміялася, опускаючи погляд, щоб не видати себе.
— «Дамі», значить? — прошепотіла вона.
— А як інакше? — так само тихо відповів він, не відводячи погляду від адміністратора.
Працівник за стійкою — чоловік років сорока — ковзнув по них поглядом: мокрі, розпатлані, з очима, що буквально світилися. І кутик його губ ледь смикнувся. Але він теж вирішив підіграти. Випрямився, прийнявши такий самий серйозний вигляд.
— Найкращий номер, кажете? — перепитав він із нарочитою важливістю. — Можу запропонувати люкс із видом на місто. На жаль, президентський уже зайнятий.
Логан зробив вигляд, ніби глибоко замислився, і навіть насупився.
— Люкс… — він повернувся до Скай, наче обговорював контракт. — Дорогувато, звісно.
Вона театрально зітхнула.
— Дуже шкода. Доведеться ночувати під дощем. Романтика була, але бюджет не витримав.
Адміністратор ледве стримав сміх. Логан різко кивнув, ніби щойно ухвалив доленосне рішення.
— Беремо люкс.
— Ого, — Скай підняла брови. — Ти щойно «передумав» за дві секунди.
— Я бізнесмен, — поважно заявив він.
— Ти студент, — нагадала вона.
— Особливо успішний студент, — миттєво парирував хлопець.
Адміністратор кивнув із тим самим виразом обличчя людей, які бачили багато, але все ще вміють усміхатися.
— Чудовий вибір. Сніданок включений. Вид на місто. Номер 704. Сподіваюся, вам сподобається.
— Головне, щоб ліжко входило у вартість, — пробурмотів хлопець трохи тихіше, але достатньо голосно, щоб дівчина його почула.
Вона штовхнула його ліктем у бік.
— Ти нестерпний.
— Але ти все одно зі мною, — спокійно відповів він.
Ключ-картка м’яко клацнула об стійку. Коли вони відійшли від ресепшену, Скай уже не стримувала сміх і потягнула його за руку.
— Ходімо, «бізнесмене». Поки ти ще й президентський люкс у кредит не попросив.
І вони знову пішли разом — мокрі, усміхнені, щасливі — крізь тепле світло готелю, де дощ уже здавався чимось дуже далеким.
— Це був найкращий день за дуже довгий час.
Вони зайшли до номера, і двері за ними тихо зачинилися, відрізаючи шум міста й дощу. Поцілунок стався майже одразу — короткий, трохи збиваний, ніби вони обоє надто довго стримувалися. Але вже за секунду він сам урвався, поступаючись місцем тихому диханню й ніяковій, але теплій тиші.
Скай повільно пройшлася кімнатою, все ще намагаючись оговтатися після цього вечора. Номер виявився просторим і затишним: м’яке приглушене світло настінних ламп створювало теплу атмосферу, а з великого вікна з важкими шторами відкривався вид на мокре, мерехтливе місто. У центрі стояло широке ліжко з білосніжною постіллю, поруч — невеликий диван і скляний столик.
Усе виглядало охайно, спокійно, майже занадто ідеально для їхнього хаотичного вечора. На столі вона помітила тацю: фрукти, шоколад і пляшку шампанського з двома келихами. Маленька картка від готелю — знак уваги. 
Дівчина підійшла ближче, взяла картку, прочитала й усміхнулася, не обертаючись:
— Схоже, тут на нас чекали щонайменше як на дуже важливих гостей.
Вона обернулася й кивнула в бік столу. Логан підійшов, побіжно глянув на все це й ледь підняв брови.
— Ну… — він усміхнувся. — Гріх не скористатися таким «подарунком».
Він узяв пляшку, легко провернув корок — пролунав тихий хлопок, майже святковий — і розлив шампанське по келихах, намагаючись не пролити ані краплі.
Скай взяла свій келих, ледь похитала його в руці. Вони підійшли ближче одне до одного. Легкий дзвін скла.
— За нас, — тихо сказала дівчина, уже без усмішки, м’якше, ніж раніше. — За цей день… нехай він не стане останнім.
Хлопець подивився на неї уважніше, ніж за весь вечір до цього. Без жартів. Без гри.
— Не стане, — просто відповів він.
Вона поставила келих на тумбу й відійшла на крок, ніби даючи собі простір, щоб перевести подих. Логан сперся рукою на спинку дивана, не зводячи з неї погляду. У його очах усе ще жив цей вечір — легкий, божевільний, їхній.
— Знаєш, — тихо промовив він, і голос став м’якшим, — Сьогодні ідеальний день.
Він усміхнувся, ледь похитавши головою.
— І я вже ненавиджу себе за те, що не можу зупинити час.
Скай примружилась, ловлячи його погляд, і в кутику її губ з’явилася хитра усмішка.
— Обережніше, Ріверсе. Ти починаєш звучати як романтик.
Але в голосі не було насмішки. Тільки тепло. Вона трохи відійшла вбік, ніби даючи собі секунду перед тим, як зробити крок, який уже неможливо буде скасувати.
Логан сперся рукою на спинку дивана, ледь схиливши голову, і дивився на неї так, ніби намагався запам’ятати кожну дрібницю — як світло падає на її обличчя, як вона стоїть, як прикушує губу, коли нервує або… дражнить його. У його очах було щось незвично тепле — не звична насмішка чи втома, а майже тиха впевненість, ніби цього моменту він чекав давно. Сьогодні здавався йому ідеальним днем. І, можливо, він був би готовий проживати його знову і знову, якби тільки міг.
Дівчина повернулася до нього. На губах — легка, майже зухвала усмішка. Вона прикусила губу, ніби сумніваючись лише секунду… а потім повільно провела пальцями по краю своєї кофти й почала розстібати ґудзики — один за одним, не поспішаючи, ніби навмисне даючи йому час дивитися.
Перший.
Логан завмер. Повітря в кімнаті ніби стало густішим. Його погляд потемнів, дихання стало важчим. Очі ковзали за кожним її рухом, і він ледь стримано ковтнув, відчуваючи, як напруга різко вдарила в груди.
Другий.
Він не відводив погляду. Навіть не кліпав, ніби боявся, що вона зникне, якщо він хоча б на секунду відволічеться.
Третій.
Скай відчувала цей погляд шкірою. Кожну паузу між вдихами. Вона зняла кофту й залишилася стояти перед ним — спокійна, впевнена, ніби перевіряла, наскільки далеко він готовий зайти.
— Ти ж спеціально це робиш… — видихнув він майже пошепки.
І він не витримав. В одну мить хлопець опинився поруч, скорочуючи відстань, яка ще секунду тому здавалася значною. Він не дав їй часу на сумніви — просто накрив її губи поцілунком. Вона відповіла одразу. Без вагань. Її руки ковзнули йому на шию, притягуючи ближче, і все навколо перестало існувати. Тільки дихання. Тільки тепло. Тільки шалений ритм, який уже неможливо було зупинити.
Логан тихо усміхнувся просто в поцілунок — ніби переміг — і, не розриваючи його, легко підхопив її на руки.
— Небезпечна ти… — пробурмотів він, прямуючи до ліжка.
Він обережно опустив її на ліжко, не розриваючи поцілунку, ніби боявся втратити бодай секунду цього моменту. Поцілунки ставали глибшими, повільнішими, наполегливішими — на губах, на шиї, у тиші кімнати, де більше не існувало ні ворожнечі, ні прізвищ, ні минулого.
Вона ледь здригнулася від його дотику, але не відсторонилася. Навпаки — провела руками по його плечах, піднімаючи кофту вище. Він упіймав цей рух і допоміг зняти її із себе, відкинувши кудись убік. Але на мить завмер. Тільки вони. Логан трохи відсторонився, зазираючи їй у вічі — ніби без слів питав, чи вона справді впевнена в цьому кроці. Скай ледь помітно кивнула. І все знову зірвалося з гальм. Його рука ковзнула по її талії, притягуючи ближче.
— Ти навіть не уявляєш, — тихо прошепотів він між поцілунками, — Як довго я цього чекав.
Вона усміхнулася, трохи піднімаючись до нього.
— Уявляю… — так само тихо відповіла вона.
Вони забули про все: про сім’ї, які роками стояли по різні боки, про університет, про нескінченні суперечки й правила, що колись здавалися незмінними.
У цю мить існували тільки вони двоє. І ніч, яка остаточно стерла між ними всі межі.
Була глибока ніч. Місто спало — тихо, нерухомо, ніби саме повітря стало важчим, сповільнилося, розчинилося в темряві. Але в цій кімнаті час ніби зупинився.
Логан лежав на спині, закинувши одну руку за голову, а другою — впевнено й водночас обережно — притискав Скай до себе за плечі. Його пальці повільно перебирали її волосся, заплутуючись у пасмах, іноді затримуючись — ніби він не хотів відпускати її навіть на секунду. Це був той рідкісний момент, коли не потрібно ні говорити, ні думати. Просто бути.
Скай лежала, притулившись до нього, і ліниво водила пальцем по його грудях, по лініях татуювань — повільно, задумливо, ніби намагалася прочитати їх, як книгу. Іноді її пальці затримувалися, окреслюючи лінії трохи сильніше. Він ледь помітно здригався від цих дотиків і усміхався, спостерігаючи за нею.
— Ти так серйозно її вивчаєш, — тихо пробурмотів він, скосивши погляд униз. — Наче там захований код від сейфа.
Скай тихо хмикнула, не піднімаючи голови.
— Може, і захований.
Її голос був майже шепотом. Надто тихим для звичайної розмови — але саме таким говорять, коли не хочуть зруйнувати момент. Вона трохи сильніше притиснулася до нього й додала:
— Усе ніби несправжнє…
Логан тихо мугикнув:
— Мм?
Він не перебивав. Просто чекав. Скай повільно видихнула.
— Я ніколи б не подумала… що знайду своє щастя у прізвищі Ріверс.
Хлопець хрипко усміхнувся, провів рукою по її волоссю й нахилився, торкаючись губами її маківки.
— Звучить як поганий сюжет для драми, — пробурмотів він. — Або занадто хороший.
Він трохи підняв голову, дивлячись у стелю.
— Знаєш… наша історія підозріло схожа на «Ромео і Джульєтту».
Скай підвелася на ліктях, підтягуючи простирадло до грудей, і подивилася на нього — уже серйозно.
— Дві сім’ї, які ненавидять одна одну… — ліниво продовжив він. — Два будинки навпроти. І двоє ідіотів, які закохалися.
Він перевів погляд на неї.
— Без шансів. Без логіки. Просто… закохалися.
Вона насупилася.
— Я не хочу, щоб наша історія закінчилася так само.
У її голосі вперше за цю ніч з’явилася тривога. Логан одразу став серйознішим. Він підняв руку й м’яко провів пальцями по її щоці, затримавшись біля вилиці.
— Ні, — тихо сказав він, але впевнено. — У нас буде інший фінал.
Він трохи притягнув її ближче.
— Я не збираюся помирати заради примирення, Скай. Це занадто банально.
Дівчина ледь помітно усміхнулася.
— Сподіваюсь.
Вона нахилилася й поцілувала його — м’яко, майже обережно.
— Я не хочу, щоб ця ніч закінчувалась… — прошепотіла вона йому в губи.
Хлопець усміхнувся, провів язиком по губах і подивився на неї тим самим хитрим, знайомим поглядом.
— Тоді не будемо її закінчувати.
І перш ніж вона встигла щось сказати — він спритно перевернув її, міняючись місцями. Тепер він був зверху. Його рука ковзнула по її талії, утримуючи ближче, а губи повільно опустилися до її шиї. Він не поспішав. Ніби навмисно розтягував кожен рух.
— Я зробив усе, щоб бути тут із тобою, — тихо прошепотів він, торкаючись її шкіри. — І повір… я не відпущу це так просто.
Скай заплющила очі, дозволяючи йому вести. Логан ледь усміхнувся, відчувши її реакцію, і додав уже майже пошепки:
— І так… у нас точно буде щасливий фінал.
Його голос став нижчим.
— Бо я не збираюся програвати.
Він повільно відсторонився від її губ, не відходячи далеко — їхнє дихання все ще змішувалося, тепле, збите. І затримав погляд на її обличчі, потім нижче… і його губ знову торкнулася легка, майже лінива усмішка.
— Ще дещо… — тихо протягнув він.
Його пальці обережно ковзнули вздовж її шкіри, ледь торкаючись, і зупинилися трохи нижче — там, де під грудьми тонкою лінією тягнулося татуювання. Він провів по ньому великим пальцем, повільно, ніби намагався відчути сенс через дотик.
— Що це означає? — запитав він, піднімаючи погляд на Скай. — Feel. Fear. Live.
Татуювання було простим. Три короткі слова:
«Відчувай. Бійся. Живи.»
Скай ледь видихнула, на секунду відвела погляд — ніби не очікувала, що він запитає саме зараз.
— Це… нагадування, — тихо відповіла вона.
Логан трохи підняв брову.
— Нагадування про що?
Вона ледь усміхнулася, але в цій усмішці було щось сумне.
— Про те, що я надто часто роблю вигляд, ніби мені байдуже.
І провела пальцями по його руці, що лежала поруч.
— «Відчувай» — щоб не ховатися.
— «Бійся» — бо страх означає, що тобі не байдуже.
— «Живи»… — вона на секунду замовкла, — бо без перших двох це неможливо.
Він дивився на неї уважно. Довго. Потім повільно нахилився й торкнувся губами цього татуювання — просто поверх слів. Не поспішаючи.
— Тоді ти все робиш правильно, — пробурмотів він їй у шкіру.
Підняв погляд, і в очах з’явилася тепла, впевнена іскра.
— Бо зараз ти точно відчуваєш. І, здається… трохи боїшся, — він усміхнувся. — А значить — живеш.
Вона прищурилась, але кутик її губ все одно здригнувся.
— Самовпевнений.
Логан лише знизав плечима, навіть не заперечуючи, і знову нахилився ближче до неї.
— Тільки поруч із тобою.
І його губи знову знайшли її — вже м’якше, але з тим самим упертим теплом, від якого неможливо було відсторонитися. І ніч знову зімкнулася навколо них — тепла, тиха, ніби ховаючи від усього світу.
Вони проговорили всю ніч. Слова змінювали одне одного, теми перепліталися — дитинство, дурні спогади, улюблені фільми, випадкові історії, які раніше не розповідали нікому. Ніби їм було важливо сказати все. Встигнути. Бо обоє розуміли — цей час не безкінечний.
Скоро настане ранок. І разом із ним — реальність. Та, у якій їм знову доведеться робити вигляд, що вони чужі. Вороги. Знову будуть їхні сім’ї. Погляди, повні ненависті. Слова, яких вони не зможуть не сказати. Він ледь помітно стиснув зуби.
— Чорт… — тихо видихнув він.
Його рука на її плечі стиснулася трохи сильніше. Він не хотів цього повернення. Не хотів знову прикидатися. Не хотів дивитися на неї й робити вигляд, що між ними нічого немає. Але зараз… Зараз існували тільки вони.
Ближче до ранку голос Скай став тихішим. Рідшим. Логан не одразу це помітив. Вона лежала на ньому, притулившись щокою до його грудей. Її дихання лоскотало шкіру — тепле, рівне.
Вона ліниво водила пальцем по його руці — від зап’ястя вгору, по лінії вен, ніби вивчала його навпомацки. Іноді затримувалася, трохи натискала — просто щоб відчути, що він справжній. Він мовчки спостерігав за цим, трохи повернувши голову в її бік.
— Якби в тебе був шанс поїхати куди завгодно… — тихо почала вона, — Ти б поїхав?
Логан трохи прижмурився, дивлячись у стелю.
— Утекти?
— Не втекти… — виправила вона. — Просто почати все спочатку.
Він на секунду замислився.
— Раніше — так.
— А зараз?
Він опустив погляд на неї.
— Зараз не впевнений.
— Чому?
Логан ледь усміхнувся.
— Бо тепер є дещо, що я не хочу залишати.
Дівчина трохи підвелася на лікті. Її погляд повільно ковзнув по його обличчю — уважно, ніби вона шукала там відповідь.
— Дуже розмита відповідь.
— Я не люблю бути очевидним.
— Брешеш, — тихо сказала вона. — Ти просто боїшся сказати прямо.
— Справді?
— Ага…
Логан зустрівся з нею поглядом. Провів пальцями по її щоці, затримавшись біля вилиці.
— А ти? Поїхала б?
Скай задумалася довше.
— Раніше мріяла про це.
— А зараз?
Вона завмерла. На секунду. Потім відвела погляд, ніби не витримала. Знову вляглася на нього, але вже ближче. Її рука лягла йому на груди — тепер без руху. Просто лежала там.
— Зараз… я не знаю, чи зможу залишити все.
— «Все» — це що?
Вона тихо видихнула:
— Відповідальність. Родину.
Запнулася. Зробила вдих.
— І? — м’яко підштовхнув він.
Скай ледь усміхнулася.
— І одну дуже проблемну людину.
Він провів рукою по її спині — повільно, заколисуючи. Рух став трохи ритмічним. Спокійним.
— Він тобі явно заважає жити.
— Дуже, — прошепотіла вона.
— Тоді позбудься його.
Дівчина тихо засміялася.
— Не вийде.
— Чому?
Вона повільно провела пальцем по його грудях.
— Бо він мені потрібен.
Логан на секунду замовк.
— Небезпечно звучить.
— Знаю…
Її голос став м’якшим. Тихішим.
— Але я вже не хочу інакше…
Він ледь помітно усміхнувся й відчув, як її рухи стають повільнішими. Як пальці майже завмирають.
— Скай? — тихо покликав він.
Вона щось ледве чутно пробурмотіла, уже крізь сон:
— Мм…
І все. Відповіді більше не було. Логан опустив погляд. Вона заснула. Прямо на ньому. Він тихо усміхнувся, обережно прибираючи пасмо волосся з її обличчя.
— От і поговорили…
Але в голосі не було докору. Тільки тепло. Він міцніше притиснув її до себе, не рухаючись, щоб не розбудити. І вперше за довгий час… просто залишився в цьому моменті. Це був найкращий день у його житті. І, мабуть, найсправжніша ніч. З її появою все змінилося. Непомітно. Але остаточно. Ніби в його житті вперше стало… тепло. 
Він дивився у стелю, не поспішаючи заплющувати очі. І раптом упіймав себе на дивному відчутті — всередині було спокійно. По-справжньому. Без звичної тривоги. Без внутрішнього шуму. Він обережно провів пальцями по її волоссю — повільно, майже невагомо. Прибрав пасмо з її обличчя, затримавши руку трохи довше, ніж потрібно. Ніби запам’ятовував. Кожну дрібницю. Кожну секунду. Його пальці ковзнули нижче — по плечу, по руці, і він трохи сильніше притиснув її до себе, ніби боявся, що якщо послабить обійми — вона зникне. І в цьому русі було більше, ніж просто ніжність. Там був страх. Тихий, майже непомітний. Страх втратити це. Її. Бо десь глибоко всередині жила вперта думка: якщо він зараз засне — зранку все зникне. Ніби цього ніколи й не було. Логан знову розплющив очі й подивився на неї. І в ту мить всередині щось зрушило. Твердо. Рішуче. Він нахилився нижче, торкнувся губами її скроні — ледь помітно, майже як обіцянка.
— Я не відпущу тебе, — прошепотів він дуже тихо, майже беззвучно. — Навіть якщо доведеться зруйнувати все до чортів.
Скай ледь ворухнулася уві сні, тихо видихнула й ще сильніше притиснулася до нього. Ніби почула. Логан усміхнувся — уже без колишньої тривоги.