Між сонцем і місяцем

Машина плавно скинула швидкість і тихо зупинилася біля вузької вулички, вимощеної старою бруківкою. Двигун стих, і на секунду навколо стало незвично спокійно — лише далекий шум машин і приглушені голоси людей із найближчих кав’ярень. Місто було зовсім не схоже на те, до якого вона звикла. Невеликі будинки стояли майже впритул один до одного, з вивісками, трохи потертими часом. На розі — кав’ярня з відчиненими дверима, звідки тягнуло запахом свіжої випічки та кави. Десь дзенькнув посуд, хтось розсміявся. І все це… було надто спокійним. Надто справжнім. Наче тут ніхто нікуди не поспішав. Наче тут не існувало тих правил, до яких вона звикла з дитинства. Тут було дивно тихо. І по-своєму затишно. Наче це місто жило окремо від решти світу. Без поспіху. Без тиску. Без правил. Машина зупинилася біля яскравої будівлі з великою вітриною. Кольорова вивіска вирізнялася серед приглушених відтінків вулиці, ніби спеціально притягувала погляд.

Скай насупилася, повільно повертаючи голову до Логана.
— Де ми?.. — тихо запитала вона, усе ще озираючись навколо.
Він заглушив двигун, відкинувся на спинку сидіння й подивився на неї з легкою, майже хитрою усмішкою.
— Є одна ідея, — протягнув він.
Вона насупилася, схрестивши руки на грудях.
— Ти сьогодні мене лякаєш, Ріверсе. Серйозно. Оці твої загадки… я їх ненавиджу.
Він тихо розсміявся, ніби саме цього й чекав.
— Знаю.
Двері з його боку відчинилися. Холодне листопадове повітря вдерлося в салон, змусивши Скай зіщулитися. Логан обійшов машину й відчинив їй дверцята, ніби це було чимось абсолютно природним.
— Ходімо, принцесо, — з легкою насмішкою сказав він, простягаючи руку.
Скай закотила очі, але все ж вклала долоню в його.
— Ти ж знаєш, як мене бісить, коли ти мене так називаєш.
— Звісно знаю, — спокійно відповів він.
Нахилився трохи ближче й коротко поцілував її у скроню — майже непомітно, але достатньо, щоб усередині в неї все на мить завмерло.
— Тому й називаю, — тихо додав він.
Скай видихнула, але вже не сперечалася. Він потягнув її за собою до входу в будівлю. Дзвіночок над дверима тихо дзенькнув, коли вони наблизилися, і мимоволі сповільнила крок, знову кинувши погляд на вивіску.
Усередині миготіло світло. І щось дивно знайоме за відчуттями. Вона трохи сильніше стиснула його руку.
— Логане…
Хлопець ледь усміхнувся й відчинив двері. Дзвіночок над входом неголосно задзвенів, впускаючи їх усередину — у місце, яке він явно обрав не випадково.
Щойно вони зайшли всередину, тепле повітря приміщення огорнуло їх, а тихий дзвін дзвіночка ще на секунду завис у тиші. Скай зробила крок уперед і завмерла, озираючись.
Усередині все було зовсім не так, як зовні. Приглушене світло, запах чогось солодкувато-гострого — чорнил, кави й старого дерева. За ширмою в глибині чулося тихе шарудіння. І за секунду звідти вийшов чоловік. Світловолосий, із трохи розпатланим волоссям і закоченими рукавами. На ходу він знімав чорні рукавички, але щойно його погляд упав на Логана — обличчя одразу розпливлося в широкій усмішці.
— Оце так… — протягнув він зі щирим подивом. — Які люди! Сам Логан Ріверс!
Він швидко підійшов ближче й без зайвих слів обійняв його за плечі, як старого друга.
— Чорт забирай, ти навіть не попередив, — усміхнувся він і тут же, за звичкою, скуйовдив йому волосся.
Логан тихо розсміявся, але спробував ухилитися.
— Ей… — протягнув він із награним обуренням.
Та чоловік уже, трохи м’якше, майже з теплотою, провів долонею по його волоссю й додав:
— Мій маленький Шторм…
Дівчина на секунду завмерла, переводячи погляд з одного на іншого. У цьому прізвиську було щось… надто особисте. Хлопець одразу закотив очі, але приховати усмішку не зміг.
— Мені вже давно не п’ять, — пробурмотів він, поправляючи волосся. — Досить мене так називати.
— Та невже? — чоловік підняв брову, оглядаючи його з ніг до голови. — А поводишся так само.
Він плеснув його по плечу, але в цьому жесті було стільки тепла, що навіть Скай це відчула.
— Міг би й частіше навідувати свого старого, — додав він уже м’якше.
Логан лише хитнув головою, усміхаючись.
— Ти не старий.
— Авжеж, — фиркнув той. — Просто досвідчений.
І тільки тепер його погляд перемістився на Скай. Він трохи примружився, вивчаючи її, але майже одразу усміхнувся — уже спокійніше, без тієї бурхливої радості.
— А це в нас хто?
Скай трохи розгубилася під цією увагою, але все ж зробила крок уперед.
— Скай… — тихо сказала вона, простягаючи руку. — Приємно познайомитися.

— Стів, — відповів він, потискаючи її долоню. — І повір, приємно — це ще м’яко сказано.
У цей момент Логан притягнув її ближче до себе, обіймаючи за плечі так, ніби це було найприроднішою річчю у світі.
— Моя дівчина, — сказав він із легкою самовдоволеною усмішкою. — Скай Хантвелл.
Він спеціально зробив паузу перед прізвищем, спостерігаючи за реакцією. Стів на секунду завмер… А потім тихо свиснув.
— Хантвелл?.. — перепитав він, трохи схиливши голову.
І вже за мить сміявся, хитаючи головою.
— Оце ти, звісно, замахнувся, Шторме…
Він перевів погляд із Логана на Скай і назад, явно складаючи картину в голові.
— Дай вгадаю… — протягнув він. — Старший Ріверс зараз у люті й уже викреслив тебе з усіх можливих списків?
Логан хмикнув, навіть не напружуючись.
— Він поки не в курсі.
— О, — Стів усміхнувся ширше. — Тоді в тебе є фора. Користуйся.
Скай стояла поруч, відчуваючи, як рука Логана все ще лежить у неї на плечі. Вона переводила погляд із одного на іншого, спостерігаючи за їхнім легким, майже рідним спілкуванням. І вперше за весь час побачила Логана… іншим. Не зухвалим. Не тим, хто грає. А справжнім.
Чоловік сперся на стіл, усе ще розглядаючи Логана з тією теплою, майже насмішкуватою усмішкою, у якій читалася давня звичка — знати його краще, ніж він сам себе знає.
— Ну то що, — ліниво протягнув він, — Приїхав просто провідати улюбленого дядечка… чи знову вирішив зробити щось, про що потім шкодуватимеш?
Хлопець  усміхнувся, опустивши погляд на секунду, а потім знову подивився на нього:
— Я рідко шкодую.
— Це я пам’ятаю, — хмикнув Стів. — Значить, друге.
Скай стояла поруч, переводячи погляд із одного на іншого. Їхня розмова звучала так, ніби це не вперше Логан з’являється тут із якимись «ідеями». І це чомусь насторожувало. Вона ледь насупилася й штовхнула його ліктем:
— Логане… — тихо, але з натиском. — Що ти задумав?
Він повернувся до неї не одразу. Спочатку подивився уважно — ніби перевіряючи, чи готова вона почути відповідь. А потім кутик його губ повільно поповз угору.
— Парне тату, — сказав він спокійно, ніби йшлося про щось абсолютно звичайне.
Скай моргнула.
— Що?..
— Тату, — повторив він, уже ширше усміхаючись. — Нам двом.
Вона коротко видихнула, хитнувши головою.
— Це не смішно.
— А я й не жартую.
Логан зробив крок ближче, скорочуючи відстань між ними. Його пальці легко лягли на її талію, притягуючи до себе, і він трохи нахилився, щоб говорити тихіше — тільки для неї.
— Я думав про це всю ніч, — майже пошепки сказав він. — Що можна зробити такого… щоб це були саме ми.
Дівчина мимоволі затримала подих.
— Не просто малюнок, — продовжив він, дивлячись їй у вічі, — Щоб навіть якщо ніхто не зрозуміє… ми знали.
Її погляд на мить здригнувся. Але вона все одно похитала головою, ніби намагаючись відігнати це відчуття.
— Логане… ти зараз перегинаєш.
Він усміхнувся, трохи відсторонюючись, але руки не прибрав.
— Та годі. У тебе вже є тату. Ще одне нічого не змінить.
— Це інше, — тихо відповіла вона.
— Ні, — спокійно перебив він. — Це якраз те саме.
Скай видихнула, проводячи рукою по волоссю. Вона вже відчувала, як починає здавати позиції. Як завжди поруч із ним. І це дратувало… і водночас тягнуло. Звузила очі , дивлячись на нього з викликом:
— Гаразд. Припустимо.
Невелика пауза.
— І що ж ти придумав, мм… Шторме?
Логан одразу закотив очі, майже миттєво реагуючи:
— Тільки не ти теж.
Стів тихо усміхнувся десь збоку, явно насолоджуючись тим, що відбувається. А Скай, навпаки, трохи схилила голову, задоволена своєю маленькою перемогою:
— А мені подобається.
— Мені — ні, — відрізав він, але в голосі вже не було справжнього роздратування.
— Значить, так і називатиму, — спокійно знизала плечима вона.
Хлопець похитав головою, а потім раптом притягнув її ближче, майже впритул. Скай не встигла нічого сказати — він уже нахилився, ледь торкаючись губами її волосся.
— З твоїх вуст це звучить… так сексуально, — тихо сказав він.
Вона трохи відсторонилася, дивлячись на нього з наполовину роздратованою, наполовину збентеженою усмішкою:
— Ти неможливий.
Він зустрів її погляд — спокійно, впевнено, ніби це було єдине, у чому він ніколи не сумнівався.
— Знаю.
І десь за їхніми спинами Стів тихо хмикнув, хитаючи головою:
— Ну все… відчуваю, буде весело.
Вони пройшли за вузьку ширму, що відділяла невеликий кабінет від решти приміщення. Тут було тихіше, майже затишно: м’яке світло лампи, запах антисептика, змішаний із чорнилами, і ледь вловимий аромат кави, який, здається, в’ївся у стіни. Стів уже по-діловому рухався біля столу, розкладаючи інструменти, перевіряючи машинку, ніби перемкнувся в зовсім інший режим — спокійний і зосереджений.
Скай зупинилася біля стіни, схрестивши руки на грудях, і примружилася, спостерігаючи за Логаном.
— Ну і що ми будемо набивати, генію? — з легкою насмішкою запитала вона.
Логан навіть не одразу повернувся. Провів рукою по потилиці, усміхнувся й тільки потім кинув через плече:
— Дізнаєшся.
Вона одразу підняла брови.
— Ну вже ні, — вона зробила крок ближче, — На такі сюрпризи я не підписувалася.
Він повернувся до неї, і в очах промайнув знайомий азарт.
— Боïшся?
— Тебе — так, — спокійно парирувала вона. — Бо ти здатен вигадати якусь… дурню.
Логан розсміявся — легко, щиро, закинувши голову назад. А потім у два кроки опинився поруч і притягнув її до себе за зап’ястя. Надто різко, але не боляче. Скай ледь не врізалася в нього, впершись долонями в його груди.
— Ей…
— Тобі сподобається, — тихо сказав він, нахиляючись ближче.
Його голос став нижчим, упевненішим.
— Я б не привіз тебе сюди просто так.
Вона завмерла на секунду, дивлячись йому в очі. Надто впевнений. Надто спокійний. І це чомусь… заспокоювало. Позаду пролунав плеск у долоні.
— Так, голуб’ятка, — голос Стіва повернув їх у реальність, — Я, звісно, радий за вас, але давайте до справи.
Він кивнув Логану:
— Показуй, що бити будемо і де.
Логан неохоче відпустив Скай і підійшов до нього, дістаючи телефон. Розгорнув екран до Стіва, щось швидко показав і нахилився ближче, тихо додаючи кілька слів.
Чоловік примружився, потім коротко всміхнувся:
— О, а це вже цікаво…
Логан обернувся до дівчини, і в його погляді знову промайнула та сама хлопчача іскра.
— Відвернися.
Скай закотила очі.
— Серйозно? Ми в дитячому садку?
Стів тихо розсміявся:
— Клянуся, ви як діти. Тільки з дорожчими іграшками.
Вона фиркнула, але все ж відійшла до невеликого дивана біля стіни.
— Гаразд. Робіть свої таємниці.
І сіла, закинувши ногу на ногу, і дістала телефон — радше щоб відволіктися, ніж справді щось перевірити. Екран одразу засвітився сповіщенням. Повідомлення від матері. Скай на секунду завмерла, перш ніж відкрити його. Короткий текст. Спокійний. Без зайвих запитань.
«Добре.»
Повільно видихнула, опускаючи телефон на коліна. Дивне відчуття. Вона ніколи не брехала. Ніколи. А зараз… зробила це надто легко. І від цього всередині було неспокійно. Думки плуталися. Забагато всього одразу.
Вона підняла погляд. Логан уже сидів спиною до неї, злегка нахилившись уперед. Стів працював швидко й упевнено, машинка тихо дзижчала, розрізаючи тишу кабінету. Скай мимоволі примружилася, намагаючись роздивитися — що саме він там робить. Але Логан спеціально сів так, щоб вона нічого не бачила. Звісно.
Тихо всміхнулася сама до себе, відкинувшись на спинку дивана.
— Змовники…
Але погляд усе одно затримався на ньому трохи довше. І всередині знову щось стислося. Бо як би вона не намагалася контролювати ситуацію… з Логаном це ніколи не виходило. Щойно Стів закінчив із Логаном, той навіть не дав Скай нормально роздивитися результат — швидко натягнув рукав, ніби там не було нічого важливого. Надто швидко. Скай одразу примружилася, помітивши цей жест.
— Серйозно?.. — протягнула вона з підозрою.
Логан лише всміхнувся, відводячи погляд:
— Терпіння.
Стів, спостерігаючи за цим, тільки тихо хмикнув і кивнув у бік крісла:
— А тепер давай, красуне. Твоя черга.
Скай іще раз кинула погляд на Логана, ніби намагаючись витягнути з нього правду силою. Але той виглядав надто задоволеним. І це насторожувало ще більше. Вона повільно підійшла й сіла в крісло, усе ще не зводячи з нього очей.
— Мені це не подобається… — тихо пробурмотіла вона.
Хлопець обійшов її й зупинився позаду. Скай відчула, як він нахиляється ближче — його подих ледь торкнувся її шиї.
— Дивись тільки на мене, — прошепотів він.
Серце одразу збилося з ритму. Він обійшов крісло й сів навпроти. Спокійно. Впевнено. Наче це була найзвичайнісінька річ у світі. І взяв у руки тату-машинку. Скай миттєво напружилася й різко підвелася.
— Ей… стоп.
Вона втупилася в нього широко розплющеними очима.
— Ти що… збираєшся робити мені тату?.. Ну вже ні.
Логан тихо розсміявся — самовпевнено й так, ніби її реакція його тільки розважала.
— Ти мене недооцінюєш, принцесо.
Дівчина одразу повернулася до Стіва, шукаючи хоч якоїсь підтримки:
— Скажи, що це жарт.
Чоловік лише розвів руками, ледь стримуючи усмішку:
— Не хвилюйся. Я вчив цього хлопця ще коли йому було чотирнадцять. Він не зовсім безнадійний.
Скай скептично примружилася.
— Це… взагалі не звучить заспокійливо.
Логан уже її не слухав. Обережно взяв за руку, м’яко підтягнув ближче й закотив рукав кофти. Його пальці повільно ковзнули по її шкірі — теплі, впевнені. Вона мимоволі завмерла. Він ніби навмисно не поспішав. Наче розтягував цей момент. Його пальці зупинилися трохи вище згину ліктя — там, де мало з’явитися тату. А вже за секунду він нахилився й легко торкнувся цього місця губами. Майже невагомо. Скай різко вдихнула.
— Логан… — тихо видихнула вона.
Він не відсторонився одразу. Лише через мить підняв погляд і подивився просто їй в очі.
— Тільки на мене, — майже пошепки повторив він. — Домовились?
Скай вагалася лише секунду. Усередині все кричало: контролюй, перевір, не дозволяй йому так легко ламати твої стіни. Але це був Логан. Вона повільно відвела погляд від своєї руки й подивилася на нього.
— Гаразд, — тихо сказала вона.
І більше не відводила погляду. Машинка тихо задзижчала. Перший дотик голки змусив її здригнутися, пальці мимоволі стиснулися. Але Логан одразу помітив її реакцію.
— Ей… — м’яко промовив він. — Дихай.
Вона кивнула, не розриваючи зорового контакту. А далі… час ніби сповільнився. Дівчина дивилася тільки на нього. На те, як він ледь хмурить брови, зосереджено виводячи лінію. Як іноді піднімає очі — перевіряючи її реакцію. Як кутик його губ трохи сіпається, коли вона напружується.
Його пальці тримали її руку міцно, але обережно. Наче вона могла зникнути, варто йому лише послабити хватку. Іноді він ледь помітно проводив великим пальцем по її шкірі — заспокоюючи. І Скай… навіть не моргала. Біль був. Але він губився десь на фоні. Бо зараз існувало тільки це: він, його погляд… і дивне відчуття, ніби відбувається щось важливе. Не просто татуювання. Щось більше. І вона… дозволяла цьому статися.
Машинка стихла так само раптово, як і почала. У кабінеті на мить запала тиша — лише слабкий шум у вухах і її власне дихання, збите й нерівне. Але Скай не дивилася вниз. Не наважувалася. Наче якщо побачить — усе стане надто реальним. Тим часом Логан обережно відклав машинку, взяв серветку, потім тюбик із гелем. Його рухи стали повільнішими, м’якшими — майже ніжними. Він акуратно провів пальцями по її шкірі, наносячи прохолодний гель. Контраст із недавнім печінням змусив Скай ледь здригнутися.
— Тихіше… — ледь чутно промовив він.
У його голосі більше не було звичної насмішки. Зовсім. Він нахилився ближче, і Скай відчула його подих на своїй щоці.
— Розумничка, — прошепотів він.
І перш ніж вона встигла щось сказати — його губи м’яко торкнулися її.
Коротко. Але надто… по-справжньому. Скай на секунду загубилася в цьому відчутті. А коли він відсторонився — повільно опустила погляд. І завмерла.
На її шкірі — трохи вище згину ліктя — був тонкий півмісяць. Мінімалістичний. Майже невагомий. Наче його не набили… а обережно вирізали із самої ночі. Лінія була чистою, плавною, але в ній відчувалася глибина. Тиша. Крихкість. 
Вона мимоволі провела пальцями поруч, не торкаючись самого татуювання.
— Це… — голос зрадницьки здригнувся.
І не договорила. Логан уже стояв поруч.
— Дивись, — тихо сказав він.
Він підняв свою руку. Скай перевела погляд. На його передпліччі — сонце. Маленьке. Акуратне. З тонкими променями, ніби розлитими м’яким світлом. Не різке. Не обпалююче. Живе. Тепле.
— Сонце?.. — майже пошепки.
Логан нічого не відповів. Просто зробив крок ближче. Скай повільно підняла свою руку. Він обережно перехопив її зап’ястя, вирівнюючи, підлаштовуючи. І в якийсь момент… малюнок склався. Спочатку вона навіть не зрозуміла. Просто відчула, що щось змінилося. А потім побачила.
Між сонцем і місяцем — майже непомітна, надтонка лінія. Червона. Вона не була яскравою, не кидалася в очі. Її легко можна було не помітити, якщо не знати. Але зараз… вона була очевидною. Нитка. Та, що тягнулася від нього — до неї. І назад.
Скай затамувала подих. Це виглядало так… ніби малюнок був не на шкірі. А між ними. Логан дивився на їхні руки так само уважно, як і вона. Наче перевіряв — чи все зійшлося. Чи правильно.
— У Японії вірять… — тихо почав він, не піднімаючи погляду, — Що люди пов’язані червоною ниткою… Її не видно. Але вона є.
Скай ледь усміхнулася, але без звичної колючості.
— Ти став філософом?
Логан підняв на неї очі. І цього разу не усміхнувся.
— Ні, — тихо. Впевнено. — Просто зрозумів… що ти все одно була б поруч.
І ще тихіше:
— Навіть якби ми все зробили правильно.
Вона фиркнула, але вже невпевнено:
— Звучить як виправдання.
Він нахилився ближче. Настільки, що між ними майже не залишилося повітря.
— Це не виправдання, — тихо сказав він. — Це факт.
Скай повільно перевела погляд з їхніх рук на його обличчя. І раптом… не знайшла в собі жодної звичної реакції. Ні сарказму. Ні захисту. Ні спроби відступити. Лише тишу. І щось дуже чесне всередині.
— Ти… вибрав це за нас? — майже пошепки.
Логан на секунду завмер. А потім ледь усміхнувся — м’яко, без звичної зухвалості.
— Я просто показав те, що вже було.
Вона знову подивилася на їхні руки. На сонце. На місяць. На тонку нитку між ними. І вперше… не стала сперечатися.
Попрощавшись зі Стівом, вони вийшли на вулицю. Свіже повітря одразу вдарило в обличчя — прохолодне, листопадове. Після теплого світла студії воно здавалося надто різким, але в цьому було щось протверезливе. Скай на секунду зупинилася біля машини, машинально провівши пальцями по місцю, де під рукавом ховалося татуювання. Її. Їхнє. Логан уже відчинив дверцята й, обернувшись, подивився на неї з легкою усмішкою.
— Ти зависла.
— Думаю, чи варто мені зараз сідати в цю машину, — спокійно відповіла вона, хоча кутик губ усе одно смикнувся в усмішці.
— Пізно, — хмикнув він. — Ти вже погодилась на найгірше.
Дівчина фиркнула, обійшла машину й сіла на пасажирське сидіння. Дверцята зачинилися, відрізаючи їх від зовнішнього світу. Вона повернулася до нього, уважно розглядаючи. Надто задоволений. Надто спокійний.
— Ну що, філософе мій… — протягнула вона, ледь примружившись. — Куди ми далі?
Логан усміхнувся ширше, ніби тільки й чекав цього запитання. Завів машину, і двигун м’яко загуркотів.
— Наш день іще не закінчився, — спокійно сказав він, кинувши на неї швидкий погляд.
Скай схилила голову набік.
— Це звучить підозріло.
— Це звучить як план, — поправив він.
— У тебе є план? — вона підняла брови.
Він усміхнувся, виїжджаючи з вузької вулиці:
— Завжди.
Вона тихо хмикнула й відвернулася до вікна, спостерігаючи, як студія Стіва повільно залишається позаду. Але вже за секунду все одно кинула погляд на його руку на кермі.
Сонце. Вона опустила очі на свою. Місяць.
І всередині щось дивно стиснулося… і водночас стало легше.