Якщо не сьогодні — то ніколи

Машина Скай повільно зупинилася на парковці університету. Двигун стих, але вона не поспішала виходити. Ранок кінця листопада зустрів її сірим небом і вогким холодом, який пробирався навіть крізь скло. Асфальт був темний після нічного дощу, по ньому ліниво тягнулися відблиски фар і рідкісних ліхтарів.

Студенти вже заповнювали парковку — хтось сміявся, кутаючись у шарфи, хтось поспішав, притискаючи до себе стаканчик із кавою, хтось скаржився на холод, тупцюючи на місці. Життя навколо тривало. Звичайне. Тільки в неї всередині — ні. Вона сиділа нерухомо, дивлячись уперед крізь лобове скло, ніби була не зовсім тут. Пальці повільно стиснули кермо… а потім вона потягнулася до телефона. Перевірити. Наче щось могло змінитися. Екран засвітився. Порожньо.

Ні повідомлень. Ні пропущених. Навіть у кав’ярні більше не з’являвся. Наче спеціально обирав моменти, коли вони могли зіткнутися… і уникав їх. Скай заплющила очі, на секунду притулившись чолом до керма.
— Звісно…
Вона стиснула зуби. Усього два дні, а відчуття — ніби її просто викреслили. Він зник. Без пояснень. Без жодної спроби. І найгірше — вона знала чому. Перед очима знову сплив той вечір. Її слова. Його мовчання. І той погляд… Розчарування.
Дівчина різко видихнула й провела долонею по обличчю. Треба було зупинити його. Треба було не мовчати. Але вона знову зробила так, як «правильно». І, як завжди, це виявилося найболючішим варіантом. 
Зовні хтось грюкнув дверима машини. Сміх. Чиїсь швидкі кроки. Реальність наполегливо нагадувала про себе.
— Чудово, Скай, — прошепотіла вона. — Просто чудово.
Горло неприємно стиснулося. Вона майже не їла ці дні. Спала уривками. А на лекціях просто дивилася в одну точку, не розуміючи жодного слова. Бо в голові був лише він. І ця клята тиша.
— Досить.
Вона різко відчинила двері. Прохолодне повітря торкнулося шкіри, але легше не стало. Скай попрямувала до корпусу, пришвидшуючи крок, ніби хотіла втекти… хоча сама не знала, від чого саме. Крок. Ще один. Але думки все одно поверталися до нього. До його мовчання. До його відсутності. До того, що він навіть не спробував…
Скай стиснула зуби, пришвидшуючи крок. І саме тому не помітила, як хтось надто швидко опинився поруч. 
Руки. Сильні. Знайомі. Вони різко обвили її талію й притягнули до себе. Скай здригнулася, навіть не встигнувши вдихнути. І вже наступної секунди його губи накрили її.
Світ ніби раптово обірвався. Вона завмерла. На частку секунди. А потім усе всередині зрадницьки озвалося.
Вона відповіла. Так, ніби їй цього бракувало сильніше, ніж вона хотіла визнати. Коли поцілунок урвався, вона все ще стояла надто близько. І тільки тоді розплющила очі. 
Логан. Звісно. Він дивився на неї з тією самою усмішкою — упевненою, спокійною… ніби нічого не сталося. Ніби не було цієї тиші. Ніби він не зникав.
Скай кліпнула, насупившись:
— Ти…
Але він не дав їй договорити.
— Ходімо, — просто сказав він і взяв її за руку.
Надто природно. Надто впевнено. Він потягнув її в бік парковки. Дівчина спіткнулася на кроці, ледь встигаючи за ним:
— Зачекай… куди? У нас зараз пари.
— Уже ні, — кинув він, навіть не обертаючись.
Вона різко зупинилася, вириваючи руку:
— У сенсі «ні»?
Кілька студентів, проходячи повз, мимохіть озирнулися. Хлопець зупинився, повернувся до неї й трохи схилив голову:
— Тільки не кажи, що ти ніколи не прогулювала.
Вона схрестила руки, захищаючись:
— Уяви собі — ні.
Він на секунду замовк… а потім розсміявся:
— Серйозно?
— Серйозно.
— Боже… — він провів рукою по волоссю. — Я вибрав найправильнішу дівчину в цьому універі.
— Це називається «відповідальність», — сухо відповіла вона.
Але він уже був поруч. Надто близько. Руки знову лягли на її талію, ніби це було для них найприродніше місце. Скай затримала подих.
— Значить, сьогодні буде виняток, — тихо сказав він.
— Логан, я не…
— Скай. — він зупинив її. Не різко.
Але так, що вона замовкла. Вона підняла на нього очі. І цього разу він не усміхався. Погляд був серйозний. Трохи втомлений.
— Просто довірся мені.
Слова прозвучали тихіше, ніж зазвичай. І сильніше. Скай на секунду розгубилася. У шумі навколо. У людях. У холодному ранку. І в ньому.
— Це лише один день, — додав він уже м’якше.
Вона відвела погляд, закусивши губу. Хтось пройшов повз, голосно обговорюючи пари. Хтось сміявся. А вона стояла, ніби в іншому світі. Серце вже зробило вибір. Розум — намагався наздогнати. Скай дістала телефон. Пальці трохи здригнулися, коли вона друкувала:
«Майє, прикрий мене. Потім усе розповім».
Надіслати. Вона підняла погляд. Логан помітив — і усміхнувся. Але вже інакше. Тепліше.
Він відчинив перед нею дверцята машини, злегка вклонившись:
— Прошу, принцесо.
Дівчина похитала головою, але все ж підійшла.
— Ти нестерпний.
— Знаю, — спокійно відповів він.
Вона сіла в машину. Дверцята зачинилися, відрізаючи шум вулиці. І тільки тоді Скай зрозуміла — вперше за ці два дні їй стало легше дихати.
Логан вів машину впевнено, майже розслаблено — ніби дорога, місто і весь цей день уже належали йому. Одна рука на кермі, друга ліниво відбивала ритм по шкірі. Він виглядав надто спокійним для людини, яка два дні ігнорувала дівчину, що зараз сиділа поруч. Іноді він кидав на неї короткі погляди. З легкою, майже самовдоволеною усмішкою. Усе йде так, як треба. Ці два дні не були випадковістю.
Коли він тоді повернувся додому, його буквально розривало. Злість. Ревнощі. Так, він це визнав. Його бісило не лише те, що сталося… а те, як вона це прийняла. Надто спокійно. Надто правильно. Але потім злість змінилася чимось іншим. Чітким усвідомленням. Якщо він і далі гратиме за правилами — він її втратить. А він не збирався. Саме тоді в нього в голові й склався план. Ризикований. Зухвалий. Але єдино можливий. І ось зараз — вона сидить поруч. Значить, усе правильно.
Він знову подивився на неї. Дівчина не відводила погляду. Дивилася прямо, уважно… ніби намагалася прочитати його. Ніби шукала відповіді, які він поки не збирався давати.
Хлопець не витримав і тихо усміхнувся.
— У тебе зараз такий вигляд… — він на секунду замислився, добираючи слова, і нарочито насупився, — Наче ти збираєшся мене допитувати.
Скай скептично підняла брову:
— А може, і збираюся.
Він коротко хмикнув, знову переводячи погляд на дорогу:
— Спробуй.
Пауза зависла між ними. Скай зітхнула, відвертаючись до вікна:
— Я взагалі-то думала, що ти вирішив усе закінчити.
Логан різко всміхнувся:
— Із чого раптом?
— Із того, що ти зник, — спокійно, але з докором відповіла вона. — Два дні, Логане. Ні слова.
Він на секунду стиснув щелепу, але відразу розслабився:
— Мені потрібен був час.
— Щоб що?
Він кинув на неї короткий погляд:
— Щоб не сказати тобі зайвого.
Скай повернулася до нього, уже м’якше:
— І вийшло?
Хлопець усміхнувся куточком губ:
— Частково.
Вона не витримала — ледь помітно усміхнулася. І він це помітив. Звісно, помітив.
— Я хвилювалася, — тихо додала вона, вже без захисту в голосі. — Думала, ти…
Вона не договорила. Логан трохи пригальмував машину, ніби автоматично, і поклав руку на її коліно. Тепло. Впевнено.
— Я нікуди не зник, — спокійно сказав він. Тепер без усмішки. — Просто роблю так, як вважаю за потрібне.
Скай подивилася на його руку… потім на нього.
— Це лякає, знаєш?
Він усміхнувся:
— Мене чи те, що ти все одно поруч?
Вона не відповіла. Логан трохи стиснув пальці, привертаючи її увагу:
— Просто довірся мені, Скай.
Вона кілька секунд мовчала. Дивилася на нього. Намагалася вирішити — вірити чи ні. А потім повільно поклала свою руку поверх його. Наче… уже зробила вибір.
Година дороги залишилася позаду. Місто зникло остаточно — ніби його й не було. Висотки змінилися рідкісними будинками, потім — порожніми полями, деревами й довгою сірою трасою, що тягнулася кудись за горизонт. Листопад тут відчувався сильніше. Сирим вітром, тьмяним небом і майже повною тишею навколо. Іноді повз пролітали поодинокі машини, залишаючи після себе короткий шум… і знову тиша. Навіть повітря тут було іншим. Холоднішим. Вільнішим.
Скай сиділа, підтягнувши ноги трохи ближче до себе, і дивилася у вікно. Пальці машинально водили по краю рукава, а погляд ковзав одноманітним пейзажем, не затримуючись ні на чому. Вона вже втомилася питати. Але мовчати — ще більше.
— Логане…
Він тихо видихнув, ніби заздалегідь знав, що вона скаже далі, і на губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Ні, — спокійно відповів він, не дочекавшись запитання.
Вона повільно повернула до нього голову:
— Ти навіть не дав мені договорити.
— І не треба. Ти ставиш одне й те саме питання вже… — він на секунду замислився, — Раз шостий?
— Сьомий, — холодно поправила вона.
Він коротко всміхнувся:
— Тим більше. Потерпи.
Скай закотила очі:
— Ти вже годину це кажеш.
— І що? — спокійно. — Працює ж.
Вона фиркнула, схрестивши руки:
— Це не «працює». Це дратує.
Логан тихо розсміявся:
— Ти просто надто нетерпляча.
Дівчина фиркнула, схрестивши руки на грудях:
— Чудово. Просто прекрасно. Мене викрали й везуть у невідомому напрямку.
— Надто драматично, — усміхнувся він.
— А як це ще назвати?
— Спонтанна пригода.
Вона примружилася:
— З тобою будь-яка «пригода» звучить як проблема.
Він тихо розсміявся.
— Але ти все одно погодилася.
Скай замовкла. І це була правда. Вона зітхнула, відвертаючись, і дістала телефон. Екран одразу засвітився новими сповіщеннями. Повідомлення від Майї. Відкрила чат — і вже з перших слів зрозуміла, з яким виразом обличчя подруга це писала.
«Цей хлопець дуже погано на тебе впливає.»
Вона мимоволі усміхнулася. Наступне повідомлення прийшло одразу за першим:
«Ти стаєш дуже поганою дівчинкою, Хантвелл.»
Скай тихо фиркнула, похитавши головою.
— Якби ти знала…
І тут же третє:
«Мені це подобається!»
Вона похитала головою, відчуваючи, як напруга всередині трохи відпускає. І останнє:
«P.S. Тебе відмазано. Я тебе врятувала.»
Скай швидко надрукувала:
«Я тебе обожнюю. Потім усе розповім.»
Вона вже хотіла прибрати телефон, як екран знову спалахнув. Фабіан. Дівчина відкрила повідомлення — і не витримала, нахилилася вперед, сміючись:
«НЕГАЙНО напиши, де ти. Інакше я серйозно почну пошуки. Із собаками. І гелікоптером.»
— О боже… — видихнула вона крізь сміх.
Логан трохи сильніше повернув голову:
— Ну?
Скай розвернула телефон у його бік:
— Загроза національного масштабу.
Він прочитав… і розсміявся. Щиро.
— Мені подобається цей хлопець.
— Ага, — усміхнулася вона. — Поки він не почне допитувати тебе.
Він знову перевів погляд на дорогу, але усмішка так і залишилася на губах. Скай ще раз подивилася на повідомлення, швидко надрукувала відповідь:
«Я жива. Усе нормально. Не починай.»
І прибрала телефон. Кілька секунд вона просто дивилася вперед.
— Ти справді не скажеш, куди ми їдемо? — уже тихіше запитала вона.
Логан на секунду замислився… А потім похитав головою:
— Не зараз.
Скай трохи примружилася:
— А якщо я зараз скажу, що хочу повернутися?
Він подивився на неї. Довго.
— Скажеш?
Вона витримала його погляд… І за секунду відвернулася до вікна:
— Ні.
Куточок його губ ледь смикнувся вгору. Він знову взяв її за руку. Спокійно. Наче це само собою зрозуміло. Скай не відсмикнула. Навпаки — трохи сильніше стиснула його пальці. І вже тихіше запитала:
— Далеко ще?
Він на секунду замислився…
— Майже приїхали.
Вона видихнула. І десь глибоко всередині вже розуміла — їй подобається ця невідомість. Машина сповільнилася, і Скай одразу це відчула. Не через дорогу — вона стала рівнішою. Через звук. Глухий, ритмічний… Вона насупилася, трохи піднявши голову.
— Це…
І в цей момент Логан звернув. Колеса м’яко пройшлися вологим піском, машина зупинилася — і двигун стих. Тиша тривала лише секунду. Потім у неї увірвався звук. Хвилі.
Дівчина різко повернула голову до вікна. Сіре небо. Широка лінія води. І порожній, майже безлюдний берег. Ні людей. Ні шуму. Тільки вітер, який уже починав хитати машину.
— Ти… — вона не договорила.
Хлопець вийшов першим. Дверцята грюкнули, і шум вітру одразу став гучнішим, різкішим. Він обійшов машину й відчинив двері з її боку, нічого не кажучи. Просто простягнув руку. Скай кілька секунд дивилася на нього. Вітер уже розтріпав його волосся, куртка ледь колихалася, але сам він стояв спокійно. Наче чекав саме цього моменту. Вона вклала свою руку в його. Вийшла — і відразу зіщулилася. Холод ударив різко. В обличчя. Під одяг. Вітер підхопив її волосся, змусив примружитися.
— Ти знущаєшся?.. — видихнула вона, намагаючись прибрати пасмо, яке лізло в очі.
Логан усміхнувся, відпускаючи її руку:
— Трохи.
Вона озирнулася. Порожній берег тягнувся в обидва боки. Сіре море зливалося з таким самим сірим небом. І хвилі. Сильні, холодні, живі. Скай зробила крок уперед. Потім ще один. Наче її тягнуло.
— Тут… нікого, — тихо сказала вона.
— Саме тому, — відповів він.
Вона повернулася до нього:
— Ти серйозно привіз мене сюди?
Він знизав плечима:
— Не подобається — поїхали назад.
Скай примружилася.
— Ти ж знаєш, що я не про це.
Логан зробив кілька кроків ближче до води. Вітер бив сильніше, куртка плескала, але він лише глибше вдихнув.
— Мама привозила мене сюди, — сказав він, не обертаючись.
Дівчина завмерла.
— Коли я не міг… — він зробив паузу, — Впоратися.
Вона повільно підійшла ближче. Пісок під ногами був вологим, трохи провалювався, залишаючи сліди.
— І що ти тут робив?
Логан обернувся. У його очах було щось інше. Не звична насмішка. Не легкість.
— Вчився не тримати все в собі.
Він зробив крок до неї.
— Хочеш покажу?
Скай насупилася:
— Покажеш що?
Логан раптом усміхнувся. По-справжньому. Живо.
— Як перестати все контролювати.
Вона вже хотіла щось уїдливо відповісти… Але він раптом схопив її за руку. Різко. І потягнув за собою.
— Логане! — вона засміялася, перечепившись. — Ти серйозно?!
Він нічого не відповів. Просто біг. До води. Вітер бив в обличчя, волосся розліталося, дихання збивалося — а Скай… сміялася. Вперше за ці дні — по-справжньому.
— Ти божевільний! — крикнула вона, намагаючись вирвати руку, але не надто стараючись.
— Є трохи! — кинув він через плече.
Вони зупинилися майже біля самої води. Хвилі з шумом розбивалися біля ніг. Скай зігнулася, намагаючись віддихатися, все ще сміючись.
— Ти… ти ненормальний…
Логан дивився на неї. І усміхався.
— Зате ти більше не думаєш.
Вона підняла на нього очі. І завмерла. Бо він мав рацію. У голові вперше за довгий час — не було нічого зайвого. Лише вітер. Шум хвиль. І він поруч. Хлопець зробив крок ближче.
— Бачиш? — тихо сказав він. — Світ не розвалився.
Скай усміхнулася. Ледь помітно. А потім раптом зробила крок уперед — просто до води. Хвиля торкнулася її кросівок.
— Логане… вона холодна!
Він розсміявся:
— Я попереджав?
Вона повернулася до нього — з викликом в очах.
— Ні.
І вже за секунду… хлюпнула в нього водою.
— Ей! — він відсахнувся, сміючись.
— Відпускати контроль, так? — хитро примружилася вона.
Він зробив крок до неї.
— Ти сама напросилася.
І вже за мить вони обоє опинилися в цьому хаосі: у вітрі, у сміху, у холодних бризках — ніби справді вдвох проти цілого світу.
Вони ще довго носилися мокрим піском, поки дихання не стало збиватися, а ноги — важчати від утоми. Вітер тріпав волосся, забирався під куртки, але це вже не мало значення. Холод перестав відчуватися як щось неприємне — він просто став частиною моменту.
Скай засміялася, коли Логан раптом обігнав її і, не втримавшись на схилі піску, ледь не впав. Він спіймав рівновагу в останню секунду, обернувся до неї — і теж засміявся. Коротко. Щиро. Без своєї звичної самовпевненої маски.
— Ти шахраюєш! — видихнула вона, впираючись руками в коліна.
— Я перемагаю, — спокійно поправив він.
— Це одне й те саме.
Він лише усміхнувся і знову потягнув її за собою — уже повільніше, без мети, просто щоб бігти поруч. І в якийсь момент вони обоє зупинилися. Надто різко, ніби одночасно зрозуміли: сил більше немає. Дівчина першою впала на пісок — просто там, де стояла. Хлопець за секунду опустився поруч, уже не сперечаючись і не жартуючи. Пісок був холодним, вологим, місцями липнув до одягу, але ніхто навіть не намагався обтруситися.
Скай повернулася на бік, усе ще важко дихаючи, і тихо засміялася:
— Я… більше не можу.
— Запізно, — ліниво відповів Логан, лягаючи на спину й закидаючи руку за голову.
Вона штовхнула його в плече.
— Це ти винен.
— Звісно, — без жодного спротиву погодився він. — Я завжди винен.
Вона хотіла щось відповісти, але замість цього просто видихнула й теж лягла. І раптом усе стало дивовижно тихим. Лише море. Лише вітер. Лише рідкісний шум хвиль, які накочувалися й відступали, ніби стираючи межі між минулим і теперішнім.
Логан дивився в небо. Довго. Потім заговорив — тихо, рівно, без звичної гри в голосі:
— Ми приїжджали сюди, коли я був малим.
Скай не повернула голови, але слухала уважно.
— Мама казала, що тут можна дихати по-іншому.
Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.
— І я їй вірив… Тоді батько… ще не був таким. Усе здавалося простішим.
Він замовк, ніби дозволив цим словам зависнути в повітрі. Скай повільно повернулася до нього. Він і далі дивився вгору, на сіре небо, ніби шукав там щось, що давно втратив.
— А потім усе змінилося? — тихо спитала вона.
Логан відповів не одразу.
— Потім усе стало інакшим, — нарешті сказав він. — І я зрозумів, що «просто» більше не існує.
Скай ледь стиснула губи, дивлячись на нього. І вперше за довгий час не намагалася нічого аналізувати, не шукала прихованого сенсу. Просто розуміла його. Повільно вона підвелася, сіла, підтягнувши ноги до грудей, і подивилася на сіру лінію горизонту, де море зливалося з небом. Логан залишився лежати, але повернув голову до неї.
— А ти? — несподівано спитав він. — Чому ти завжди ніби тримаєш усе під контролем?
Скай ледь усміхнулася, але без веселощів.
— Бо якщо я відпущу… усе розвалиться.
Він тихо хмикнув:
— Світ?
— Батько, — поправила вона.
Пауза. Море шуміло трохи гучніше. Вона опустила погляд у пісок.
— Після того як Нік пішов… усе стало гірше.
Логан підвівся на ліктях. Це ім’я він знав.
Ніколас Хантвел. Надто відоме, надто гучне у їхньому світі. Спадкоємець, який відмовився від усього. Дівчина говорила тихіше:
— Батько ніби… закрився в собі. І все, що залишилося — це вимоги. Очікування.
Вона ковтнула повітря.
— І я маю бути тією, хто не повторить його «помилки». Він навіть не вимовляє його ім’я. Наче… так простіше.
Логан мовчав. Не перебивав. І це було важливіше за будь-які слова. Вона опустила очі на пісок. Пальці повільно стиснули край рукава.
— Я не маю права зламатися. Не маю права обрати щось «не те».
Голос здригнувся. Вона нарешті подивилася на Логана. І в цих очах було надто багато того, що вона так довго тримала в собі.
— Я маю бути ідеальною.
Останнє слово прозвучало майже порожньо. Логан повільно сів поруч. Пісок обсипався з його куртки, вітер ударив у спину, але він навіть не звернув уваги. Просто взяв її за руку. Міцно. Впевнено.
— А хто тобі це сказав? — спокійно спитав він.
Скай відповіла не одразу.
— Життя, — тихо.
Він трохи нахилив голову:
— Чи ти сама?
Вона відвела погляд. І в цій тиші було надто багато правди. Довга пауза. Скай вдихнула, ніби наважуючись на останній крок:
— Усе це… неправильно, Логане.
Він трохи сильніше стиснув її пальці.
— Чому?
Вона різко підняла на нього очі:
— Бо я не можу просто взяти й бути з тобою, ніби в мене немає обов’язків. Ніби немає батька. Ніби немає всього цього тиску!
Голос зірвався наприкінці. Вона замовкла, опустивши голову. І тихіше, майже пошепки, додала:
— Але я все одно не можу без тебе.
Слова впали між ними, як зізнання, від якого вже неможливо сховатися. Хлопець відповів не одразу. Він просто різко притягнув її до себе. Обійняв міцно, без пафосу, без зайвих рухів — так, ніби це було єдине правильне рішення. Дівчина спочатку завмерла. А потім повільно розслабилася й уткнулася лобом йому в плече. І лише тоді він тихо сказав:
— Я не обіцяю, що все буде легко… Але обіцяю, що ти не будеш одна.
Він трохи відсторонився, щоб подивитися на неї. І додав тихіше, майже лише для неї:
— Я кохаю тебе, Скай Хантвел.
Вітер сильніше пройшовся берегом, але вони навіть не звернули на це уваги. Бо в цей момент усе інше справді перестало існувати.
Логан звернув з основної траси майже непомітно — без попередження, без пояснень. Просто кермо трохи пішло вбік, і звичний шлях назад до міста залишився позаду, розчиняючись у дзеркалі заднього виду. Асфальт став гіршим. Вужчим. Темнішим. Ліхтарі траплялися дедалі рідше, а за вікнами машини тягнулися поля, перемішані з рідкими лініями голих листопадових дерев. Сіре небо ніби опускалося нижче, майже торкаючись даху автомобіля. Скай не одразу зрозуміла, що щось не так. Але за кілька хвилин повернулася до нього:
— Ми… не назад?
Хлопець відповів не відразу. Він тримав кермо однією рукою — спокійно, впевнено, ніби ця дорога була йому знайоміша за всі інші. На губах промайнула ледь помітна, майже прихована усмішка.
— Ні, — нарешті сказав він.
Вона сильніше стиснула ремінь безпеки:
— Логане… — її голос став настороженим. — Ми ж маємо повернутися.
Він коротко глянув на неї. І в цьому погляді не було ані сумніву, ані поспіху.
— Сьогодні — ні, — повторив він спокійніше.
Її тіло напружилося одразу.
— Ти жартуєш? — голос став різкішим. — Я не можу просто зникнути. У мене пари, у мене батько, у мене…
— У тебе є один день, — перебив він м’яко, але впевнено.
І саме ця впевненість змусила її замовкнути на секунду. Машина плавно сповільнилася й з’їхала на узбіччя. Двигун тихо працював, але навколо стало ще тихіше.
Логан повернувся до неї. І не сказав нічого одразу. Просто простягнув руку й обережно взяв її обличчя в долоні. Скай завмерла. Усі думки, які вона намагалася скласти в аргументи, просто розсипалися.
— Подивися на мене, — тихо сказав він.
Її очі зустрілися з його.
— Хоч один день, — вимовив він повільно. — Просто живи так, як хочеш ти. Не батько. Не університет. Не хтось інший. Він трохи нахилився ближче, не відпускаючи її погляду.
— Для себе.
Скай ковтнула. Вітер за вікном трохи хитнув машину, і цей звук ніби повернув її в реальність — ту, від якої він зараз її відводив.
— Логане… це божевілля, — прошепотіла вона.
Він ледь помітно всміхнувся.
— Можливо.
Вона опустила погляд. І це влучило надто точно. Надто чесно. Він м’якше додав:
— Якщо ти скажеш «ні», я розвернуся просто зараз. — він не прибрав рук, але в цьому не було тиску, лише вибір. — Я не буду тебе тримати… Ніколи.
Скай мовчала. Надто довго. Пальці мимоволі стиснули ремінь безпеки. А потім вона тихо видихнула, ніби здаючись самій собі:
— Я тобі довіряю.
На секунду в машині запала тиша. Логан дивився на неї так, ніби ця відповідь означала більше, ніж увесь цей шлях. Потім він нахилився і поцілував її — коротко, спокійно, без поспіху. Як крапку в розмові, яка більше не потребувала пояснень. І лише після цього відпустив її обличчя та повернувся до керма. Машина знову рушила вперед. Скай ще кілька секунд сиділа нерухомо, ніби перевіряючи, чи не зникне все це. Але Логан їхав так, ніби дороги назад уже не існувало. Вона повільно видихнула, дістала телефон і подивилася на екран. Пальці зависли над клавіатурою. Потім вона написала матері:
«Сьогодні залишуся в Майї. У нас доповідь, треба доробити до завтра.»
Вона надіслала повідомлення й майже одразу додала ще одне — вже Майї:
«Прикрий мене, будь ласка. Якщо що — я в тебе.»
Відповідь прийшла миттєво. Майя:
«Ти з ним. Я вгадала?»
Скай закотила очі, але кутик губ смикнувся в усмішці. Одразу після цього прийшло повідомлення від Фабіана. Вона відкрила його — і тихо фиркнула.
«Сподіваюся, ви хоча б оберігаєтесь. Я не готовий няньчити маленьких Ріверсів.»
Скай різко повернула голову до вікна, намагаючись не засміятися надто голосно.
— Він взагалі колись думає перед тим, як писати? — пробурмотіла вона.
Логан кинув короткий погляд:
— Що він написав?
Вона показала екран. Він прочитав. І спокійно всміхнувся:
— Він подобається мені все більше, — спокійно сказав Логан.
Скай недовірливо подивилася на нього:
— Серйозно?
— Абсолютно, — кивнув він. — У нього правильні пріоритети.
— У нього немає пріоритетів, у нього просто язик без фільтра.
І машина продовжила шлях у невідомість — уже в інше місто, десь попереду, у бік Сент-Вейла, куди дорога вела так, ніби була створена спеціально для них двох.