Надто близько, щоб приховати

Логан пригальмував біля повороту, як вона й попросила. Машина м’яко зупинилася, двигун тихо муркотів, але він не поспішав його глушити. Скай тихо подякувала, кинула на нього короткий погляд — надто короткий — і вийшла з машини. Дверцята зачинилися з глухим клацанням. Логан залишився сидіти на місці. Він провів рукою по керму й подивився у дзеркало заднього виду. Дівчина йшла вулицею, обійнявши себе за плечі, ніби намагалася зберегти тепло — або захиститися від чогось більшого, ніж просто прохолодний вечір. Він важко видихнув. Відкинув голову на сидіння й на секунду заплющив очі. Як же сильно йому хотілося зараз вийти з машини… наздогнати її, взяти за руку — уже не ховаючись — і провести до самих дверей. Не як хтось таємний. А як той, хто має на це право.

Його дівчина. Але замість цього він просто сидів. І дивився, як вона йде.
Він стиснув щелепу. Скай наполягла. Сказала, що так безпечніше. Що краще не ризикувати. Що ніхто не повинен навіть запідозрити…
Хлопець різко вдарив долонею по керму.
— Чорт…
Злість накрила раптово. Глухо. Чому вони повинні ховатися? Чому через чужу ворожнечу їм доводиться робити вигляд, ніби між ними нічого немає? Він знову подивився у дзеркало — Скай уже майже дійшла додому. І це дратувало найбільше. Він не міг бути поруч із нею так, як хотів. Не міг просто бути з нею. Хвилин за п’ять Логан усе ж завів машину. Двигун озвався глухо, майже роздратовано, ніби відчував його стан. Він виїхав із вулиці, але вів машину на автоматі. У голові було надто шумно.
Скай. Її голос досі звучав десь поруч. Її пальці, які він не хотів відпускати. Її тихе «так буде правильніше» — ніби ножем.
Він сильніше стиснув кермо. Ніби якщо стиснути міцніше — можна втримати цей вечір. Але не можна. Він пригальмував біля свого будинку, але двигун не заглушив. Сидів, дивлячись перед собою, а потім погляд сам собою ковзнув убік.
Будинок Хантвеллів. І, наче на зло, у її кімнаті засвітилося світло.
Логан усміхнувся — коротко, майже зло.
— Звісно…
Він відкинувся на спинку сидіння, на секунду заплющив очі. Ось вона — там. За кілька метрів.
— Чорт…
І різко заглушив двигун і вийшов із машини. Будинок зустрів його тишею. Не затишною — порожньою. Хлопець зайшов, не вмикаючи світло. Простора вітальня зустріла його холодом: ідеально розставлені меблі, скляні поверхні, жодної зайвої деталі. Усе виглядало дорого. Правильно. І абсолютно безжиттєво. Логан скинув кросівки, недбало кинув ключі й куртку на диван, навіть не дивлячись. Йому було тісно в цьому будинку. Наче не дім, а вітрина. Він провів рукою по потилиці й попрямував на кухню.
Світло ввімкнулося різко, автоматично, холодний білий блиск ударив в очі. Мармурові поверхні, ідеальний порядок, техніка, яка коштувала більше, ніж чиєсь життя. І жодного сліду того, що тут живуть. Відкрив холодильник, дістав воду й зробив кілька ковтків поспіль, ніби намагався загасити те, що палало всередині.
— Гарна гра.
Голос пролунав за спиною спокійно. Надто спокійно. Логан завмер на секунду. Ось тепер вечір остаточно закінчився. Він знав, що справа не в грі. Повільно закрутив кришку пляшки, не обертаючись.
— Дякую.
Хлопець заплющив очі на мить і повернувся. Батько стояв біля вікна, руки за спиною, як завжди. Контроль. Холод. Погляд, від якого в дитинстві хотілося сховатися. Зараз — ні.
— Я бачив, як ти на неї дивився, — продовжив він. — На стадіоні.
Імені він не назвав. Але це й не було потрібно. Син трохи схилив голову набік, ніби не зрозумів.
— На кого?
Батько всміхнувся. Коротко. Без тепла. І зробив крок уперед.
— Не роби з мене ідіота.
Ще крок.
— Хантвелл.
Прізвище прозвучало так, ніби він проковтнув щось гірке. Логан витримав паузу. Спокійно. Навіть ліниво. Знизав плечима.
— Серйозно?
— Я поставив запитання, — голос став жорсткішим.
— А я не розумію, про що ти. Моя дівчина — Вівіан, — так само спокійно відповів Логан, дивлячись просто в очі.
Вони замовкли. Напруга повисла в повітрі — важка, густа. Батько підійшов майже впритул.
— Якщо я дізнаюся… — тихо почав він, але в цьому «тихо» було більше загрози, ніж у крику, — Що ти зв’язався з цією дівчиськом…
Він зробив паузу, дивлячись просто в очі синові.
— Я не подивлюся на те, що ти мій син.
Логан на секунду стиснув щелепу. Десь усередині щось сіпнулося. Злість. Лють. Бажання сказати правду просто зараз.
«Так. Я з нею. І що ти зробиш?»
Але він стримався. Повільно видихнув. І… усміхнувся.
— Ти зараз серйозно? — у його голосі прозвучала легка насмішка. — Я і Хантвелл?
Він похитав головою, ніби сам не вірив у цю думку.
— Ми взагалі з різних світів.
Батько примружився.
— Отже, нічого немає?
Логан витримав паузу. Секунда. Дві.
— Нічого, — спокійно відповів він.
Брехня прозвучала надто легко. І це розлютило його ще більше. Він дивився ще кілька секунд. Довго. Перевіряючи. Але нічого не сказав.
Логан першим розвернувся. Пішов до сходів. Спокійно. Не поспішаючи. Лише коли почав підніматися, його пальці стиснулися в кулак. Надто сильно.
Батько залишився внизу. Дивився йому вслід. І не повірив. Ні єдиному слову.
Було вже далеко за північ. Година друга… може, третя. Логан не знав точно — він навіть не дивився на час. Сну не було. Він лежав на спині, втупившись у стелю, і прокручував одну й ту саму розмову знову й знову. Слова батька звучали в голові надто чітко. Надто холодно.
«Я не подивлюся на те, що ти мій син…»
Логан різко видихнув і провів рукою по обличчю. Чорт. Він розумів — зараз не можна робити дурниць. Треба бути обережним. Поводитися так, ніби між ним і Скай нічого немає. Ніби все це… просто помилка. План був простий. І абсолютно нестерпний.
Він різко сів на ліжку. На ньому були лише спортивні штани й тонка футболка — після душу шкіра все ще залишалася трохи прохолодною. Але всередині було навпаки — напруга, яка не відпускала ні на секунду. Логан підвівся і вийшов на балкон. Нічне повітря було свіжим, майже холодним. Він глибоко вдихнув, намагаючись хоч трохи заспокоїтися.
Треба було відволіктися. Він потягнувся до сигарет, уже збираючись закурити… І завмер. Світло. Слабке, м’яке, але точно увімкнене у вікні навпроти. У її кімнаті. Скай не спала.
Логан нахмурився, примружився, ніби намагався роздивитися більше, ніж дозволяла ніч.
— Ти теж не спиш…
І в цей момент усередині щось клацнуло. Рішення прийшло миттєво. Без роздумів. Без логіки. Він просто… захотів її побачити. Не завтра. Не потім. Зараз.
Забагато всього сталося сьогодні. Забагато недомовленого. Забагато почуттів, які не можна було просто залишити до ранку.
Хлопець навіть не став думати про наслідки. Підійшов до краю балкона, звично оцінив відстань… І стрибнув. Тихо. Спритно. За старою схемою, яку знав ще з підліткових років. Через дім іти було не можна — батько міг не спати. А зараз зайві запитання були останнім, що йому потрібно. Він швидко перетнув відстань між будинками й так само впевнено видерся на її балкон. Двері були прочинені. Логан ледь помітно всміхнувся.
— Серйозно?
Він обережно штовхнув їх і зайшов усередину. Кімната зустріла його м’яким світлом лампи й тишею.
Скай лежала на ліжку, втупившись у стелю. Вона точно не спала — погляд був надто зосереджений, надто живий. Але вона його не помітила.
Логан зупинився на секунду, просто дивлячись на неї. І мимоволі усміхнувся. Надто м’яко. Надто по-справжньому. Він підійшов ближче, сів поруч біля ліжка й обережно, майже невагомо, провів пальцями по її волоссю.
Вона різко здригнулася. Підскочила, обертаючись, і завмерла.
— Логан?! — прошепотіла вона, насупившись. — Ти… ти з глузду з’їхав? Якого біса ти тут робиш?
У її голосі було обурення. І полегшення.
Логан лише усміхнувся ширше, дивлячись на неї так, ніби все інше не мало значення.
— Зрозумів одну річ, — тихо сказав він. — Я сьогодні не засну… якщо не побачу тебе ще раз.
Скай завмерла на секунду. А потім кутики її губ сіпнулися. Вона тихо видихнула, похитала головою — ніби хотіла сказати, що він неможливий… Але замість цього просто посунулася на ліжку, звільняючи місце поруч із собою. Без слів. Але цього було достатньо.
Вони лежали мовчки. І в цій тиші було все. Ні слів, ні зайвих рухів — тільки відчуття, що вони поруч.
Що зараз — можна. Що зараз — безпечно.
Логан притискав Скай до себе, повільно перебираючи її волосся, ніби запам’ятовуючи кожен рух. Дівчина лежала, уткнувшись щокою в його плече, і ліниво водила пальцями по його грудях, ніби теж не хотіла відпускати цей момент. Він на секунду заплющив очі. Про батька він мовчав. Навмисно. Він знав — варто сказати, і все зміниться. Вона злякається. Почне думати, віддалятися… можливо, взагалі вирішить, що їм краще зупинитися. А він цього не допустить. Не зараз. Не після всього.
Він тихо всміхнувся своїм думкам і, майже не замислюючись, провів рукою під її майкою. Повільно. Обережно. Пальці ковзнули по теплій шкірі її живота… вище… Поки він не намацав те, що шукав. Татуювання. Він затримав там руку й м’яко провів пальцями по шкірі, ніби намагався «прочитати» його навпомацки.
Дівчина одразу перехопила його руку. Не різко — радше з усмішкою. Вона трохи підвелася, нависаючи над ним, і тихо, з теплим докором запитала:
— Ти що робиш?
Логан подивився на неї знизу вгору, кутик його губ сіпнувся. І облизнув губи, трохи примружився й відповів майже пошепки:
— Хочу дізнатися, що там у тебе за секрет.
— Мм… — Скай похитала головою, усміхаючись. — Ні-і.
Хлопець насупився, але в очах промайнула гра.
— Взагалі-то, як твій хлопець, я маю право знати про тебе все.
Він спеціально виділив слова «твій хлопець», ніби смакуючи їх. Скай тихо розсміялася, опустивши погляд на його губи.
— Надто швидко ти освоївся в цій ролі.
— Я просто не люблю залишатися в невіданні, — спокійно відповів він, не відводячи від неї очей.
Вона задумливо прикусила губу, ніби вагалася, а потім усе ж промовила:
— Там напис.
— Уже цікаво, — тихо сказав він. — І?
Скай нахилилася ближче, майже торкаючись його обличчя своїм, і прошепотіла:
— Три слова.
Логан ледь усміхнувся.
— І ти збираєшся залишити мене з цим?
Вона кивнула, ледве стримуючи усмішку:
— Усе… з часом.
Він кілька секунд дивився на неї. А потім раптом різко перевернув її, змінюючи їх місцями. Тепер уже він нависав над нею. І в його погляді не було ні насмішки, ні гри — тільки тепла, спокійна впевненість. Він провів пальцями по її щоці, затримався, ніби запам’ятовуючи. І тихо сказав, майже біля самих губ:
— Тоді в мене є час.
Вона дивилася на нього, не відводячи погляду. Він нахилився й поцілував її — м’яко, неквапливо, ніби нікуди не поспішав. А відсторонившись на секунду, прошепотів:
— Я вмію чекати. Навіть вічність.
Їхню тиху, майже крихку ідилію розірвав стукіт у двері. Різкий. Наполегливий. Скай ледь чутно зітхнула, не розплющуючи очей.
— Люба, ти вже прокинулась? Сніданок за десять хвилин.
Голос матері пролунав чітко й звично строго. Дівчина повільно розплющила очі, усе ще перебуваючи десь між сном і реальністю. На секунду вона взагалі не зрозуміла, де вона і чому їй так… спокійно. Але вже за мить спогади накрили її. Вона різко підвелася на ліжку.
— Чорт…
Цим рухом мимоволі розбудила хлопця. Він тихо видихнув уві сні, сильніше притягнув її до себе, уткнувшись обличчям у її шию, ніби навіть уві сні не хотів відпускати. І, не розплющуючи очей, хрипко пробурмотів:
— Ти чого…
І Скай на мить завмерла. Згадуючи. Вони ж заснули тільки під ранок. Розмовляли… про все й ні про що одночасно. Сміялися, сперечалися, ділилися тим, що зазвичай тримають у собі. І в якийсь момент слова просто закінчилися. Залишилися тільки вони. Тепло. Тиша. І його руки, які тримали її так, ніби вона — найважливіше, що в нього є. Це справді була найкраща ніч. Хлопець ще хотів щось сказати.
Але вона миттєво накрила його рот долонею й майже беззвучно прошипіла:
— Тихо! Ховайся!
Він нарешті розплющив очі — і в них одразу промайнуло розуміння.
— Серйозно?.. — ледь чутно всміхнувся він.
— Логан! — вона потягнула його за руку, уже не до суперечок.
Майже силою стягнула з ліжка й буквально вштовхнула у ванну.
— Ні звуку, — додала вона пошепки й зачинила двері.
Стук у двері повторився.
— Скай?
Дівчина глибоко вдихнула, провела рукою по волоссю й постаралася надати голосу спокою:
— Так, мамо, я вже прокинулась! Зараз спущуся.
Але, звісно, цього виявилося недостатньо. Двері відчинилися. Скай обернулася й завмерла на мить, намагаючись виглядати максимально… нормально. Мати зайшла всередину, уважно окинувши кімнату поглядом.
— Чому ліжко не застелене?
Дівчина швидко кивнула:
— Я зараз усе зроблю, просто… щойно прокинулась.
Жінка примружилася, явно не до кінця задоволена відповіддю.
— У тебе п’ять хвилин, — холодно промовила вона. — Приведи себе до ладу й спускайся… І постарайся не злити батька. Він і так сьогодні не в настрої.
Її погляд ще раз ковзнув кімнатою — надто уважно. Скай затримала подих. Але, на щастя… Нічого. Мати розвернулася й вийшла. Двері зачинилися.
Лише тоді Скай дозволила собі видихнути. Вона заплющила очі, відкинувши голову назад.
— Це було близько…
— Мм… згоден.
Теплі руки обвили її зі спини. Вона здригнулася — і тут же розслабилася. Логан. Він притиснув її до себе й уткнувся носом у її шию, залишивши легкий поцілунок.
— Не так я уявляв наш ранок, — пробурмотів він із лінивою усмішкою.
Скай повернулася до нього, трохи насупившись, але в очах уже не було роздратування — лише легка розгубленість.
— Тобі треба піти, — тихо сказала вона.
Хлопець підняв брови.
— А я вже майже налаштувався на сімейний сніданок.
Вона суворо подивилася на нього. Він витримав паузу… і тихо розсміявся.
— Бачила б ти зараз своє обличчя.
Дівчина штовхнула його в плече.
— Логане, я серйозно.
Він став трохи серйознішим. Подивився на неї уважніше, м’якше. Провів пальцями по її щоці.
— Я б хотів прокидатися так щоранку, — тихо сказав він. — Тільки… без цього екстриму. Просто поруч із тобою.
Скай на секунду завмерла.
— Я теж, — майже пошепки відповіла вона.
Але часу на емоції не було. Вона взяла його за руку й потягнула до балкона.
— Іди. Зараз же.
Він зупинився на порозі, ще раз подивився на неї — ніби запам’ятовуючи. Скай потягнулася до нього й швидко поцілувала.
— Побачимось, — тихо сказала вона.
Логан усміхнувся.
— Обов’язково.
І, не відриваючи від неї погляду до останнього, ступив назад на балкон.
Неділя пролетіла надто швидко. Ніби її й не було зовсім. Логан лежав на ліжку, закинувши одну руку за голову, і втомлено дивився в стелю. Телефон валявся поруч — екран час від часу засвічувався, але він уже навіть не звертав уваги. Гортати стрічку набридло ще кілька годин тому. Думки — ні.
Коли він повернувся додому, батька вже не було. І це, як не дивно, було полегшенням. Жодних важких поглядів. Жодних запитань. Жодного тиску. Тиша. Рідкісна й майже незвична. Майже весь день він провів у кімнаті. Іноді вставав, ходив туди-сюди, знову лягав. Кілька разів виходив на балкон — радше за звичкою, ніж через бажання палити. Але саме там… Він знаходив її.
Скай. Вона з’являлася на своєму балконі навпроти майже в той самий час. Спочатку випадково. А потім — уже ні. Вони стояли мовчки. Не махали одне одному. Не кликали. Навіть не усміхалися відкрито. Просто дивилися. Довго. Надто довго для «просто сусідів».
І в цих поглядах було більше, ніж у будь-яких словах. Ніби вони справді могли читати думки одне одного. Ніби відстань між балконами — це єдине, що зараз їх розділяє.
Логан сперся ліктями на перила, не відводячи від неї погляду. Як же хотілося просто перейти. Скоротити ці кілька метрів. Взяти її за руку. Не ховатися. Але він знав — не можна. Не зараз.
Надто багато очей. Надто багато ризику. І надто багато поставлено на карту. Він усміхнувся сам до себе, затягуючись сигаретою.
— Чортове «не можна»…
Скай стояла навпроти, обійнявши себе за плечі, і теж дивилася на нього. І, здається, думала про те саме. Бо інколи одного погляду достатньо, щоб зрозуміти — ви хочете одного й того ж.
Дівчина пригальмувала біля невеликої кав’ярні на розі — тієї самої, куди заходила щоранку. Її звичка. Її маленький ритуал. Горіхове лате. Завжди одне й те саме. Але сьогоднішній ранок був іншим. Понеділок, на який вона… чекала. І справа була зовсім не в навчанні. А в ньому. Тільки в університеті вони могли бути поруч. Без зайвих очей. Без постійного страху. Мабуть, саме тому вона прокинулася сама — без будильника, раніше, ніж зазвичай, із дивним, легким хвилюванням усередині. І зайшла до кав’ярні, звично штовхнувши двері плечем. Теплий запах кави одразу огорнув її, але вона майже не звернула на це уваги. Уже на ходу почала нишпорити в рюкзаку, намагаючись знайти дрібні гроші. Шлях від дверей до каси вона знала напам’ять.
— Привіт, Карен. Мені як завжди — горіхове лате, — сказала вона, не піднімаючи голови й далі шукаючи гроші.
— Уже сумуєш за мною? — пролунав поруч знайомий голос.
Скай завмерла. Повільно підняла очі. Логан. Він стояв поруч, уже зі стаканчиком у руці, і дивився на неї з тією самою усмішкою — трохи нахабною, але теплою.
— Оце так… — усміхнувся він. — У нас навіть кава однакова. Небезпечний збіг, Хантвелл.
Дівчина кілька секунд просто дивилася на нього, ніби не вірячи, що він тут.
— Ти… що ти тут робиш? — тихо видихнула вона.
— Чекаю на свою дівчину, — спокійно відповів він.
І, не даючи їй часу оговтатися, зробив крок ближче. Вона ледь встигла вдихнути, як він уже нахилився до неї. Короткий, теплий поцілунок — майже зухвалий, майже неможливий тут.
— Я шалено скучив за цими губами, — прошепотів він біля самого її обличчя.
Скай на мить розгубилася, озирнулася навколо — реальність нагадала про себе надто швидко.
— Ти з глузду з’їхав… нас можуть побачити, — тихо сказала вона, але в голосі не було справжнього протесту.
Він лише трохи нахилився ближче, майже торкаючись своїм чолом її.
— Тоді не будемо стояти тут довго, — усміхнувся він.
Скай не стримала усмішки. І саме в цей момент вона зрозуміла — цей понеділок точно буде особливим.