Серце за два кроки

Пляшечка крутилася вже не вперше. Спочатку все було майже невинно — дурнуваті бажання, сміх, підколи. Хтось змушував іншого співати приспів безглуздої пісні, хтось — дзвонити колишньому й казати «я сумую» під загальний регіт. Джейк узагалі мав пройтися кімнатою, зображаючи модель на подіумі, і це виглядало настільки безглуздо, що навіть Скай мимоволі усміхнулася. Але атмосфера швидко змінювалася. Хтось запропонував «підсилити ефект» — дістали алкоголь, розлили по стопках, і з кожним колом гра ставала все відвертішою. Логан від самого початку не збирався брати участь у всьому цьому. Якби не Скай. І, звісно, «геніальний» план Фабіана, який він досі так і не зрозумів.

Після розмови біля альтанки він цілком міг просто поїхати. Як завжди. Закрити цю історію, як закривав десятки інших. З Вівіан усе пройшло за стандартним сценарієм: крики, сльози, ляпас — дзвінкий, але не болючий — і наостанок звичне:

— Козел!

Він навіть не обернувся. Йому було байдуже. Бо цього разу він не хотів просто «закрити». Він хотів… інакше. 

І тепер сидів тут, у кріслі, трохи відкинувшись назад, ліниво спостерігаючи за тим, що відбувається, хоча погляд постійно повертався до однієї й тієї ж людини. До неї. Пляшка знову зупинилася.

— Логан! — радісно вигукнула одна з незнайомих дівчат, явно задоволена своєю удачею.

Він ліниво перевів на неї погляд.

— Ну, капітане… — протягнула вона, усміхаючись. — Зніми футболку.

У кімнаті одразу загуло.

— О-о-о!

— Нарешті нормальні бажання!

Логан усміхнувся, ніби це було найпростішим, що від нього могли вимагати.

— Усього лише?

Він неквапливо потягнувся до краю футболки й зняв її одним рухом. Кімната пожвавішала. Хтось присвиснув, хтось схвально ляснув у долоні. Але Логан дивився не на них. Він дивився на Скай. І впіймав її погляд. Вона… дивилася. На нього. На секунду довше, ніж треба. Потім різко відвела очі, ніби її спіймали на чомусь забороненому, і трохи стиснула губи. Але він встиг помітити. Легкий рум’янець. І цього було достатньо, щоб куточок його губ ледь піднявся.

«Попалася.»

Гра тривала. За кілька хвилин, коли хтось знову потрапив на «незручне» бажання, Фабіан, як справжній режисер цього хаосу, підняв палець угору:
— Пропоную нововведення!
Усі одразу застогнали.
— О ні…
— Коли ти так кажеш, це погано закінчується.
Фабіан проігнорував усе й продовжив:
— Можна відмовитися від бажання. Але! — він театрально зробив паузу. — За це — стопка текіли… і один секрет.
— О-о-о… — прокотилося кімнатою.
— А це вже цікаво.
Кілька людей уже встигли скористатися цим правилом. Хтось зізнався, що списує на іспитах, хтось — що одного разу зустрічався з викладачем, викликавши бурю реакції.
— Майя! — вигукнув хтось, коли пляшка зупинилася на ній.
Фабіан тут же оживився.
— О, це моє, — заявив він, подаючись уперед. — Коллінз, давай…
Він зробив паузу, оглядаючи кімнату.
— Розкажи, хто тобі сподобався першим… із присутніх тут.
Кімната одразу загомоніла. Майя підняла брови, явно не очікуючи такого повороту. Рейчел поруч із нею примружилась, але усміхнулася.
— Ого, — протягнула вона. — Цікаво послухати.
Майя закотила очі, але усміхнулась.
— Серйозно, Кларк?
— Абсолютно, — невинно кивнув він.
Майя зітхнула, відкинулась на спинку дивана й спокійно відповіла:
— Якщо чесно… спочатку мені здався симпатичним Джейк.
— ЩО?! — Джейк аж випростався.
Кімната вибухнула сміхом.
— Але, — додала вона, ліниво усміхаючись, — Рівно до того моменту, як він відкрив рота.
Сміх посилився. Джейк схопився за серце:
— Це було боляче.
Рейчел тихо розсміялася, штовхнувши Майю плечем. Фабіан задоволено плеснув у долоні:
— Чудово, рухаємось далі.
Пляшка знову закрутилася. Скай навіть не стежила за нею. Аж поки вона не зупинилася. У кімнаті одразу стало трохи тихіше.
— Ну нарешті, — усміхнувся один із хлопців. — Давай… поцілуй мене.
Він зробив паузу, дивлячись на неї.
— У щоку. Для початку.
Він явно розраховував на більше, але вирішив почати «скромно». Хантвелл підняла брову. На секунду в кімнаті зависло очікування. Логан трохи напружився, сам цього не помітивши. Але Скай лише спокійно потягнулася до стопки.
— Пас.
Вона випила текілу, навіть не скривившись, і поставила чарку назад.
— Секрет, — нагадав Фабіан, уже нахиляючись уперед із цікавістю.
Скай на секунду задумалась. А потім, із легкою, майже лінивою усмішкою, промовила:
— У мене є татуювання.
Кімната оживилась.
— Серйозно?!
— Де?
— Ти жартуєш?
Фабіан аж підскочив.
— ЩО?! — обурився він. — Чому я не знав?!
Дівчина знизила плечима, ніби це взагалі не було чимось важливим.
— Бо воно під грудьми.
На секунду стало тихіше. А потім хтось присвиснув. Фабіан схопився за голову.
— Я вимагаю доказів!
— Переб’єшся, — спокійно відповіла вона.
Логан не сміявся. Він просто дивився на неї. І в голові надто яскраво виник образ. Надто чітко. Надто… неправильно для цієї ситуації. Він майже побачив це. Лінію шкіри. Ледь помітну тінь. І маленький малюнок, схований від усіх. Він провів язиком по губах і трохи опустив погляд, ніби намагаючись відігнати цю картинку.
«Чорт…»
Але разом із цим він відзначив інше. Вона не поцілувала того хлопця. Навіть не спробувала. І від цього всередині стало дивно… легше. Він відкинувся у кріслі й ледь помітно всміхнувся.
«Правильно.»
І сам не помітив, як думка промайнула в голові:
«Ти тільки моя дівчинка.»
Він і сам до кінця не розумів, що саме задумав Фабіан. Але ця гра працювала. І Логану… починало це подобатися.
До цього моменту гра остаточно втратила свою «невинність». Кімната наповнилася густим, майже відчутним шумом: сміх, що перебивав музику з першого поверху, дзвін скла, чиїсь уривки фраз, у яких уже не завжди можна було вловити сенс. Повітря стало теплим, важким — від алкоголю, парфумів, чужого дихання. Хтось уже сидів на підлозі, притулившись до ліжка, хтось розвалився в кріслі, ліниво спостерігаючи за тим, що відбувається. Майя з Рейчел тихо перемовлялися, Джейк узагалі намагався довести, що він «ідеальний колишній», викликаючи в усіх нові напади сміху.
І лише Логан залишався зібраним. Він сидів у кріслі біля вікна, трохи осторонь від інших. Пив, але не втрачав контролю. Його погляд ковзав кімнатою… і щоразу неминуче повертався до неї. До Скай. Вона трималася. Намагалася виглядати спокійною, відстороненою. Але Логан бачив більше — як вона інколи на секунду заплющує очі, як втомлено видихає, як усе частіше мовчить замість того, щоб сміятися разом з усіма. Він пив — так. Але обережно. Контролюючи себе й спостерігаючи за всією сценою з легкою усмішкою на губах. Пляшка знову закрутилася. Шурхочучи по підлозі, вона описувала кола, відбиваючи тьмяне світло лампи. Повільніше. Ще. І зупинилася.
— Хантвелл, — протягнув хтось.
Вона втомлено підняла погляд, звела брови, і в очах уже читалася суміш роздратування й цікавості. Той, хто загадував бажання, — Фабіан. Він сидів, склавши руки, хитро усміхався й тер долоні одна об одну, ніби смакував, чим ще можна струсонути цю вечірку.
— Ну-ну… цікаво, що твоя голова цього разу вигадає, — промовила Скай із ледь помітною усмішкою, піднімаючи брову.
Фабіан тільки усміхнувся ще ширше, ковзнув поглядом по кімнаті, а потім зосередився на ній.
— Гаразд, слухай уважно. Ти й ще одна людина — я прокручу пляшку, і на кого вона вкаже, той піде з тобою в комірчину. Там будете… хвилин п’ятнадцять, у темряві. Тільки ви двоє.
Кімната трохи стихла. Кілька людей переглянулися.
— Кларк, ти хворий, — прокоментувала Майя.
Скай ледь підняла куточки губ, але швидко схрестила руки на грудях, стиснула губи й тихо, майже собі під ніс, пробурмотіла:
— Ти невиправний…
Фабіан фиркнув, узяв пляшку, підняв брову й із жартівливою драматичністю сказав:
— Не підведи.
Він повільно розкрутив пляшку. Здавалося, вона рухається в уповільненому темпі, ніби спеціально розтягуючи момент інтриги. Усі в кімнаті завмерли. Навіть гучна музика на фоні здавалася приглушеною. Скай спостерігала за цим обертанням, сама не розуміючи, чому серце раптом почало битися швидше.
«Дурня. Просто гра.»
Але всередині вже щось стиснулося. І ось… Пляшка зробила кілька обертів, усе ще крутячися, поки нарешті не зупинилася. Мить тривала вічність.
— О, чудово! — радісно вигукнув Фабіан.
— О ні, — тихо засміявся Джейк.
Скай байдуже перевела погляд із горлечка пляшки на того, на кого вона вказала. І світ ніби завмер. Він. І ніхто інший. Здавалося, доля сьогодні вирішила грати за власними правилами. Час ніби сповільнився, усі погляди на мить зосередилися на них двох.
Логан просто дивився. Тихо. Уважно. З легкою усмішкою на обличчі, ніби читав думки Скай. В очікуванні її реакції він навіть не ворухнувся. Але Скай лише ледь помітно підняла брову, ніби те, що відбувається, її зовсім не стосується.
— Я пропускаю, — холодно промовила вона.
І, не чекаючи відповіді, потягнулася до стопки текіли. Майже встигла. Пальці вже торкнулися скла, коли інша рука різко перехопила її зап’ястя.
— Нє-а, — протягнув Фабіан, примружившись. — Ти не можеш знову пропустити хід.
— І що? — роздратовано перепитала Скай, відчуваючи, як напруга починає наростати.
Фабіан лише хитро усміхнувся:
— А те. Один раз — можна. Другий — ні. Таке правило.
— Де це написано? — вона примружилась ще сильніше.
Той театрально розвів руками.
— У моїй голові. Я вигадав гру — я вигадав правила.
У кімнаті почувся сміх. Скай стиснула губи.
— Ти нестерпний.
— Зате креативний, — підморгнув він. — Тож… піднімай свою прекрасну дупцю й іди в тісну комірчину.
Тиша на секунду знову зависла в кімнаті. Спочатку вона подивилася на Фабіана — поглядом, у якому чітко читалося:
«Ти труп.»
Потім перевела погляд на Логана. Той лише злегка знизав плечима.
— Що? — тихо, майже насмішкувато.
Це й стало останньою краплею. Скай розвернулася.
— Чудово, — кинула вона. — Ходімо.
Проходячи повз Фабіана, вона нахилилася до нього й прошипіла:
— Ти не жилець.
— Я тебе теж люблю, — задоволено озвався він.
Логан підвівся з крісла, проходячи повз Фабіана, — і тихо дав йому «п’ять».
Тепер усе стало ясно. Пазл склався. І, чорт забирай, йому це подобалося. Дуже.
Він пішов за дівчиною. Двері за ними зачинилися. Майя, яка спостерігала за тим, що відбувалося, різко штовхнула Фабіана:
— Ти це спеціально.
— Ай! — обурився він, потираючи місце удару. — Ти взагалі ніжною бути вмієш?
— Вона тебе вб’є, — спокійно сказала Майя. — Причому з фантазією.
Фабіан знизав плечима, відкидаючись на спинку дивана.
— Головне — не сьогодні.
Він знову схопив пляшку, простягнув її Майї й із хитрою усмішкою сказав:
— Крути.
Та примружилась, але все ж поставила пляшку на підлогу.
— Якщо дізнається, що ви з Ріверсом змовилися…
— Не дізнається, — легко перебив він. — Якщо ти, звісно, не вирішиш зіпсувати найкращий момент цієї ночі.
Майя закотила очі. Але усміхнулася. А Фабіан, дивлячись на зачинені двері, задоволено всміхнувся. План пішов саме так, як він хотів. П’ятнадцять хвилин. Цього має вистачити. Щоб усе нарешті зрушило з мертвої точки.
Скай увійшла до комірчини першою — швидко, майже автоматично, ніби хотіла якнайшвидше пережити ці п’ятнадцять хвилин і забути. Логан зайшов слідом — спокійно, ніби це не тісне темне приміщення, а його власна територія. І тієї ж секунди, щойно він переступив поріг, двері за їхніми спинами різко зачинилися. Клац. Звук замка пролунав голосніше, ніж мав би.
Вона миттєво обернулася. Її погляд уп’явся в Логана — підозріливо, майже звинувачувально. Хлопець ліниво підняв руки, куточок губ смикнувся в усмішці.
— Я тут ні до чого, принцесо.
Він відступив на крок і сперся на металевий стелаж, спостерігаючи за нею так, ніби все, що відбувається, його розважало. Але вона не стала слухати. Рвонула до дверей, схопилася за ручку й різко смикнула. Раз. Два. Зачинено.
— Чудово, — крізь зуби.
Скай вдарила долонею по дверях:
— Це не смішно!
З іншого боку одразу пролунав задоволений голос Фабіана:
— Це страховка від втечі.
І тихіше, майже пошепки, але так, щоб вона точно почула:
— Насолоджуйся, Хантвелл.
Скай зло грюкнула по дверях ще раз:
— Я тобі це пригадаю, Кларк!
У відповідь — сміх. Віддалені кроки. А потім — клацання. Світло зникло. Комірчина занурилася в темряву. Лише тонка смужка місячного світла пробивалася крізь маленьке вікно під стелею, розмиваючи обриси предметів. Повітря раптом стало важчим. Густішим. Тіснішим.
Комірчина й без того була маленькою, але зараз здавалося, ніби стіни зсунулися ще ближче. Їх розділяло всього два кроки. У тиші стало чути все — дихання, легкий рух тканини, навіть удари серця. Скай повільно відступила назад, доки не вперлася спиною в двері, ніби це був її єдиний порятунок. Схрестила руки на грудях, ніби так легше було тримати себе в руках.
Логан залишився на місці. Клац. Клац. Він ліниво грався запальничкою. Короткі спалахи світла вихоплювали його обличчя — спокійне, впевнене… надто спокійне. Дівчина ковтнула. Уся її злість кудись зникла, поступившись місцем дивному напруженню. Вона тихо сказала, не дивлячись на нього:
— Давай просто… постоїмо мовчки.
Пауза. Легкий смішок. Крок.
— А якщо я не хочу? — його голос став ближчим.
Скай підняла підборіддя, хоча в темряві він цього майже не бачив, і схрестила руки на грудях — жест більше для себе, ніж для нього.
— Доведеться.
Він трохи нахилив голову, розглядаючи її навіть у напівтемряві. І повільно провів поглядом по її обличчю — затримався на очах, ніби намагався прочитати в них усе, що вона так уперто ховала, потім ковзнув нижче, до губ… і лише потім — до талії. У темряві це відчувалося сильніше, майже фізично. Він ледь усміхнувся, і в голосі з’явилася легка хрипота:
— Ти завжди така вперта? Чи тільки зі мною?
Вона не відповіла. І це, здається, лише сильніше його зачепило. Він зробив ще один крок. Тепер відстань між ними майже зникла. Скай завмерла. Не від страху — від відчуття. Його присутність була надто відчутною. Тепло, дихання, запах… усе змішалося.
— До речі, — тихо промовив він, ковзнувши поглядом по її силуету, — Татуювання…
Вона тихо фиркнула, хоча всередині все зрадницьки стиснулося.
— Навіть не сподівайся.
І намагалася сказати це впевнено, але голос усе одно видав легке напруження.
— Шкода, — усміхнувся він. — Люблю загадки.
Ненадовго повисла тиша. Та сама, у якій забагато думок. І замало повітря. Десь за стіною глухо грала музика, хтось сміявся, але тут — у цій тісній комірчині — існували тільки вони двоє.
Скай сама не розуміла, що з нею відбувається. Чому їй раптом стало так… важко дихати. І перш ніж вона встигла подумати, слова самі зірвалися:
— Твоя дівчина, мабуть, тебе вже шукає.
Слова прозвучали трохи різкіше, ніж вона хотіла.
Логан тихо хмикнув. І зробив останній крок. Тепер між ними не залишилося нічого. Він стояв впритул. Не торкаючись — але цього було достатньо.
— Уже ні, — спокійно сказав він. — З Вівіан покінчено.
Скай підняла на нього погляд, у якому одразу спалахнула колюча іронія.
— Та невже? — вона схилила голову трохи набік. — А я думала, у вас усе ідеально. Гарна пара… гармонія… і все таке.
У її голосі бринів сарказм, але в глибині — щось інше. Щось вразливіше. Хлопець це вловив. І замість того, щоб сперечатися, раптом… підіграв.
— Ну так, — протягнув він із легкою усмішкою. — У певному сенсі. Секс із нею був чудовий. З нею було просто.
Він сказав це навмисне легко, майже недбало. Вона одразу опустила погляд. Щоки зрадницьки спалахнули, і вона стиснула губи, вдячна темряві, яка приховувала її реакцію.
— Рада за тебе, — тихо, майже крізь зуби.
Хлопець помітив. І одразу змінився. Голос став нижчим. Серйознішим.
— Але це не те.
Дівчина не встигла нічого відповісти. Він трохи нахилився ближче, і тепер вона відчувала його дихання.
— Ти — не “просто”, Скай. Ти краща. Краща за всіх. І була… і є.
Тиша. Секунда. Дві.
— З тобою все… по-справжньому, — тихо додав він.
Серце дівчини збилося з ритму. Вона завмерла, ніби боялася навіть поворухнутися, щоб не зруйнувати цей момент. Логан дивився прямо на неї. Без усмішки. Без ігор.
— І хочу я… тільки тебе.
Слова прозвучали тихо, але вдарили сильніше за будь-який крик. Скай затримала дихання. Світ ніби звузився до однієї точки. До нього. І до неї. І вона вже не була впевнена, що зможе знову відступити. Просто дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти — це правда чи чергова гра. Він не відводив погляду.
— І знаєш… — тихіше. — Я краще зараз зроблю це, ніж потім шкодуватиму.
Вона моргнула, збита з пантелику:
— Про що ти…
Він провів язиком по губах, затримав погляд на її очах… а потім повільно опустив його до губ. Повільно підняв руку — даючи їй час, шанс відсторонитися. Але вона не ворухнулася. Його пальці торкнулися її щоки — обережно, майже невагомо.
— Якщо скажеш “ні”… я зупинюся, — тихо промовив він.
Пауза. Секунда. Дві. Скай не сказала ні слова. І цього виявилося достатньо. Він нахилився й поцілував її. Не різко. Не вимогливо. А так, ніби боявся злякати. Поцілунок був м’яким. Ніжним. У ньому не було тиску — лише почуття, яке він намагався передати без слів. Він не стримував її, не тягнув до себе — залишав їй вибір. Секунда тиші. Рішення. Скай на мить завмерла. А потім… відповіла. Вона заплющила очі, і її руки самі піднялися — обережно, ніби боячись, але все ж — обвили його шию. Логан тихо видихнув, поглиблюючи поцілунок, і другою рукою притягнув її ближче за талію. Тепер уже не відпускаючи. І в цей момент усе навколо зникло. Залишилися тільки вони. І те, що більше не можна було заперечувати.
Логан повільно відсторонився, але його очі не відпускали Скай. Голос був тихим, майже шепотом, але в ньому звучала сталева впевненість:
— Не відштовхуй мене.
Скай тремтячим голосом, ледь вище шепоту, відповіла:
— Ніколи.
Він зробив крок ближче, ледь торкаючись її рукою, але так, щоб вона відчувала його тепло:
— Я намагався… намагався забути тебе. Але це неможливо. Я не можу жити без тебе.
Вона зітхнула, трохи відсторонившись, але погляду не відвела:
— І я теж… Але… наші батьки. Вони ніколи не дозволять нам бути разом.
Хлопець нахилився ближче, так, що їхні чола майже торкнулися одне одного. Його голос став ніжним, але твердим:
— Їм не обов’язково про це знати. Я придумаю, як бути з тобою. Ми знайдемо свій шлях.
Скай завмерла, серце шалено калатало. Вона ледь чутно погодилася:
— Добре…
Він нахилився, знову притягнув її до себе й м’яко поцілував, прошепотівши:
— Не хочу, щоб цей момент закінчувався.
Вона відповіла тихо, але впевнено:
— Тоді давай не будемо його закінчувати.
Вони завмерли в обіймах одне одного, і світ навколо ніби зник. Навіть світло з маленького вікна здавалося м’якшим, ніби прислухалося до їхнього дихання. І стояли, обійнявшись, тихо насолоджуючись моментом, ніби боялися зруйнувати цю крихку ідилію. Час минув непомітно — усі п’ятнадцять хвилин пролетіли, а двері давно були відчинені.
Логан не відпускав її руки, і вони разом спустилися сходами, а потім вийшли надвір, де м’яке світло ліхтарів відбивалося на мокрій після дощу бруківці. Скай тихо промовила:
— Мені час додому…
Вона дістала телефон із кишені й уже збиралася набрати Фабіана, коли Логан спритно перехопив її руку разом із телефоном.
— Кларк уже поїхав… з якоюсь дівчиною, — з легкою усмішкою сказав він. — Але не хвилюйся: твій особистий водій уже на місці.
Скай похитала головою, не приховуючи усмішки.
— Фабіан… чому я навіть не здивована? — а потім вирішила підіграти: — У такому разі, пане, прошу доставити мене з комфортом.
Логан підставив лікоть, як справжній джентльмен, і зробив театральний уклін:
— Усе для принцеси.
Вони засміялися одночасно, і їхній сміх розчинився в прохолодному вечірньому повітрі. Невдовзі вони підійшли до його машини, сіли всередину, і Скай простягнула руку до Логана:
— У тебе досі мій телефон?
— Хм… здається, так, мадам, — із легкою винуватою усмішкою сказав Логан, розблоковуючи пристрій.
Хлопець розблокував її телефон, довго вивчав екран, ніби перевіряв щось дуже важливе, і Скай насупилася:
— Що ти там робиш?
— Важливі справи, — відповів він і подивився на неї з легкою грайливою усмішкою, а за секунду простягнув телефон назад. Дівчина розблокувала його й побачила, що він акуратно вписав свій номер у її контакти з милою приміткою: «Непробивний».
Вона не змогла стримати сміх і тихо розсміялася:
— Ах ти… який хитрун.
Логан лише усміхнувся, і його погляд м’яко затримався на ній:
— Нехай увесь світ летить шкереберть, головне — що ми разом.
І в цей момент стало зрозуміло: попри весь хаос цього вечора, попри всі сварки, ревнощі, страхи й втечі — вони нарешті були поруч. І це було найголовніше.