Гра, у яку неможливо не зіграти

Це почалося ще ввечері. Скай тоді сиділа за столом, згорбившись над ноутбуком, намагаючись доробити останні штрихи проєкту. На екрані були креслення, нотатки, розрахунки — усе, що вимагало концентрації. Але її думки були де завгодно, тільки не там. Курсор блимав, час від часу вона щось виправляла… а за секунду знову завмирала, втупившись в одну точку.

«Бо перед очима знову і знову виникав один і той самий момент. Стадіон. Шум трибун. І його голос. Спокійний. Упевнений. Надто щирий для гри.»

Скай різко видихнула й провела рукою по обличчю, ніби намагалася стерти ці слова з голови.

— Зберися… — тихо пробурмотіла вона собі під ніс.

Але щойно вона опустила погляд на екран — замість схем перед очима знову спалахнули інші очі.

Вона ковтнула й різко захлопнула ноутбук.

— Чорт…

Саме в цей момент двері до кімнати розчахнулися так різко, що Скай здригнулася.

— Вставай!

Вона обернулася й побачила Фабіана, який уже стояв на порозі, мов ураган, готовий змести все на своєму шляху.

— Що?

— Швидко збирайся, — заявив він, заходячи до кімнати так, ніби це його територія.

— Куди?

Але він її вже не слухав. Фабіан розчинив шафу й почав без розбору перебирати одяг, витягуючи речі та кидаючи їх на ліжко.

— Це ні… це теж ні… о боже, Скай, ти взагалі живеш чи ховаєшся від світу?

— Фабіане! — обурилася вона, підводячись зі стільця. — Що ти робиш?!

— Рятую твоє соціальне життя, — незворушно відповів він.

Він витягнув якусь сорочку й кинув їй.

— Одягай.

Скай зловила її машинально, насупившись.

— Я нікуди не збираюся.

— Уже збираєшся, — спокійно відрізав він, продовжуючи ритися в шафі.

— Ні.

— Так.

— Фабіане…

Він різко повернувся до неї, піднявши брови.

— Ти вже три дні сидиш як привид, — сказав він трохи м’якше. — Час тебе витягувати.

Скай завмерла.

— Я не…

— Ти навіть не чуєш, що я кажу, — перебив він. — Бо в тебе в голові одна й та сама людина.

Вона відвела погляд.

Мовчання було надто красномовним.

Фабіан важко зітхнув, але не став тиснути. Натомість знову кинув їй одяг:

— Просто вдягнися. Решту потім обговоримо.

Скай подивилася на речі у своїх руках.

— Це безглуздо… — тихо пробурмотіла вона.

— Так, — легко погодився Фабіан, навіть не розуміючи, про що саме йдеться. — Але ми все одно йдемо.

І, не чекаючи на її відповідь, знову поліз до шафи.

А Скай так і залишилася стояти посеред кімнати — з одягом у руках, із безладом у голові й із почуттями, які вона вперто намагалася заперечувати.

Машина м’яко котилася вечірнім Валмонтом, розрізаючи тишу тихим бурчанням двигуна. Місто вже поринуло в сутінки — ліхтарі загорілися теплим жовтим світлом, вітрини магазинів відбивалися у склі, а рідкі перехожі поспішали у своїх справах, ховаючи руки в кишені від прохолодного вітру.

У салоні було тепло, пахло чимось солодким — здається, тим освіжувачем, який Фабіан вічно забував викинути.

Скай сиділа, притулившись спиною до сидіння, схрестивши руки на грудях. Її плечі були напружені, а погляд — уперто спрямований у вікно.

Вона вже давно перестала рахувати, скільки разів ставила одне й те саме запитання.

Але все одно не витримала:

— Фабіане…

Він навіть не повернув голови, тільки ледь усміхнувся, ніби заздалегідь знав, що вона скаже.

— Мм?

— Ти скажеш мені, куди ми їдемо… чи це сюрприз до самого кінця? — не витримала вона, намагаючись звучати спокійно, але роздратування все одно прослизало в голосі.

Він на секунду прикусив губу, ніби роздумуючи, чи варто знову її дражнити… і, звісно, не втримався:

— Ну… якщо я скажу, ти засмутишся.

— Я вже засмучена, — сухо відповіла вона.

Фабіан лише легко крутанув кермо, звертаючи у вузьку вулицю, і ніби між іншим відповів:

— На вечірку.

Скай завмерла.

— Ні.

— Так.

— Фабіане…

— На честь виходу у фінал! — бадьоро додав він, ніби це все пояснювало.

Скай повільно повернула голову й подивилася на нього так, ніби зараз вийде з машини просто на ходу.
— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вона втомлено видихнула й відкинулася на сидіння.

— Ти ж знаєш, як я ставлюся до таких речей…

— Звісно знаю, — перебив він, усміхнувшись ще ширше. — Саме тому й не сказав тобі заздалегідь.

Вона повернулася до нього, примружившись:

— Ти ненормальний.

— Зате твій найкращий друг, — незворушно парирував він.

Машина зупинилася на світлофорі. Червоне світло відбилося на його обличчі, на секунду зробивши вираз серйознішим.

Скай прикрила очі, похитавши головою. Це було в його стилі. Затягнути, не спитати, поставити перед фактом — і усміхатися так, ніби робить послугу всьому світу.

— Це хоча б закрита вечірка? — спитала вона після паузи.

— Для команди. Ну і… для близьких, — знизав плечима Фабіан. — Друзі, дівчата… усе як завжди.

Він скоса глянув на неї й додав із легкою насмішкою:

— Не хвилюйся, за мою дівчину ти не зійдеш. А от як найкращий друг — цілком.

Скай фиркнула.

— Яке щастя.

— Не дякуй.

Світлофор змінився. Машина знову рушила.

Кілька секунд вони їхали мовчки. Гантвелл провела рукою по волоссю, намагаючись зібратися з думками.

— Я вже була на грі, — тихо сказала вона. — Цього недостатньо?

— Ні, — одразу відрізав Фабіан. — Підтримка має бути цілодобовою. Я, між іншим, завжди тебе підтримую.

Скай повернулася до нього, примружившись.

— Нагадай, коли саме?

— Завжди! — обурився він. — Просто ти не помічаєш моєї геніальності.

— Твої ідеї — це катастрофа, — спокійно відповіла вона.

— Це ти не доросла до їхнього рівня, — гордо заявив він, піднявши підборіддя.

Скай не втрималася й тихо усміхнулася.

На секунду стало легше.

Але ненадовго.

Бо щойно вона замовкла… як думки знову повернулися туди. На стадіон. До його голосу. До тих слів. До його очей.