Помилка серед тріумфу

Логан увійшов до роздягальні, з силою грюкнувши за собою дверима. Усередині все ще кипіло роздратування. Розмова з Вівіан знову вивела його з себе — нескінченні обговорення одягу, чиїхось вечірок і порожні скарги, які він уже навіть не намагався слухати. Джейк уже перевзувався на лавці, звично шумів і намагався розвеселити хлопців із команди, але Логан лише ліниво кивнув їм у відповідь.

Він капітан команди, і зараз йому потрібно було тримати голову в порядку. Він провів рукою по волоссю й тихо видихнув, намагаючись позбутися цього відчуття. Скільки разів він уже пошкодував, що знову зв’язався з нею? Надто багато. Але тоді це здавалося хорошою ідеєю. Йому це було потрібно. Йому потрібно було побачити реакцію Скай. І він її побачив.

Той вечір у кафе досі стояв перед очима: її напружений погляд, натягнута байдужість, надто різкі рухи. Логан усе зрозумів. Їй не байдуже. І ця думка розливалася всередині дивним, майже небезпечним задоволенням.

Він усміхнувся, опускаючись на лавку й починаючи перевзуватися. Сьогодні гра. Він капітан. Уся команда розраховує на нього — на його холодну голову, на точні рішення, на перемогу. Він мав думати про стратегію, про поле, про суперника. Мав. Але не міг. Думки знову вперто поверталися до неї.

Спогади повели його у вечір після кафе. Додому він тоді повернувся вже за північ. Вийшов на балкон, закурив, сподіваючись провітрити голову… і майже одразу завмер. Погляд мимоволі зачепився за знайомий балкон навпроти.

Скай сиділа там у кріслі, сама, в тиші, і дивилася кудись удалину. Вона навіть не помітила його. Місячне світло м’яко лягало на її обличчя, на волосся, роблячи її майже нереальною. У той момент у ній не було ні колючості, ні впертості — лише якась крихка тиша, від якої в нього все стиснулося всередині. Її волосся трохи розвівав вітер, а плечі здавалися такими тендітними, ніби її можна було захистити одним подихом. Спокійна. Тиха. Справжня. Вона навіть не підозрювала, що він поруч — що він спостерігає.

Логан тоді не зрушив із місця. Не покликав. Не виказав себе. Просто стояв і дивився. Довго. Надто довго. І саме тоді він зрозумів одну просту річ.

Він збрехав їй. Там, у кафе. Вівіан не була кращою. Навіть близько ні. Ніхто не був.

Скай… Скай була іншою. Справжньою. Ідеальною.

— Ей, капітане, ти де завис?
Голос із роздягальні різко повернув його в реальність. Логан моргнув, стиснув щелепу й підвівся на ноги, відганяючи думки геть. Зараз не час. Але десь глибоко всередині він уже знав — це не закінчиться так просто.
Джейк, уже повністю переодягнений, із глухим стуком плюхнувся на лавку поруч із Логаном і по-дружньому штовхнув його плечем.
— Ого, хтось сьогодні явно не в дусі. Хто довів нашого капітана? — усміхнувся він, витягуючи ноги вперед.
Логан важко видихнув, нахиляючись і починаючи затягувати шнурки на бутсах.
— Вівіан, — коротко відповів він, ніби цього було достатньо.
— Знову? — Джейк тихо всміхнувся. — Дай вгадаю… важлива розмова про манікюр?
— Гірше. Сьогодні був розбір її гардероба на наступний тиждень.
Джейк тихо засміявся:
— Звучить небезпечно.
— Звучить як тортури, — пробурмотів Логан, затягуючи шнурки. — Я серйозно, я вже не вивожу. Треба закінчувати з цим.
Він на секунду замовк, потім криво всміхнувся:
— Хоча… є один момент, який рятує ситуацію.
Джейк примружився, уже очікуючи відповідь:
— Ну?
Логан кинув на нього погляд:
— Секс. Єдиний її плюс.
— Ну, тоді зрозуміло, чому ти досі тримаєшся, — хмикнув Джейк.
Обидва тихо засміялися, і напруга на секунду спала. Логан стягнув футболку, одягнув ігрову форму, поправив капітанську пов’язку. Рухи були відточеними, звичними — тіло вже готувалося до гри, навіть якщо думки все ще плуталися.
Двері роздягальні розчинилися, і всередину зайшов тренер. Розмови миттєво стихли.
— Зібралися! — його голос був жорстким.
Гравці підтягнулися ближче. Логан напружився, зібрався, але десь усередині все одно залишалося це легке роздратування, змішане з думками про Скай. Півфінал. Сильний суперник. Помилок бути не повинно.
І саме в цей момент поруч із ним з іншого боку з шумом опустився хтось іще. Логан повернув голову — і здивовано підняв брови. Фабіан. Уже у формі, ніби завжди тут і був. Він нахилився, роблячи вигляд, що зосереджено зав’язує шнурки, і тихо, майже не рухаючи губами, сказав:
— Ти ще довго гальмуватимеш?
Логан повернув голову — і підняв брову.
— Серйозно, Кларк?
— Я про Скай.
Логан усміхнувся, але в голосі прозвучала напруга:
— Ти вибрав ідеальний момент.
— Авжеж, — незворушно відповів Фабіан. — Ти ж зайнятий… ігноруванням своїх почуттів.
Логан на секунду стиснув щелепу.
— Вона сама все вирішила. Для неї батько важливіший.
Фабіан так виразно закотив очі, що це було видно навіть боковим зором.
— Це ж Скай. Вона, здається, навіть без дозволу не дихає. — він трохи нахилився ближче. — Тому дій. Поки вона сама себе не переконала, що їй це не потрібно.
Логан тихо всміхнувся.
— Легко сказати.
— І, до речі, — додав Фабіан уже з легкою усмішкою, — Вона тобі реально подобається. І ти їй теж.
— Ти тепер експерт? — усміхнувся Логан.
— Авжеж. Я ж спостерігаю цей цирк збоку, — фиркнув Фабіан. — А я, між іншим, не просто так переймаюся. Я на вас поставив.
Логан повернув до нього голову:
— Що?
— Парі, — коротко пояснив той. — З Майєю. Сто баксів.
На губах Логана повільно з’явилася усмішка.
— Чудово. Тепер у мене ще й фінансова мотивація.
— Радий старатися, — кивнув Фабіан.
Логан похитав головою, але вже без роздратування:
— Ну раз на кону стоїть сотка доларів… — Він трохи нахилився вперед, спираючись ліктями на коліна. — Доведеться завоювати її холодне серце.
Фабіан задоволено розплився в усмішці й не стримався:
— Я знав, що ти нормальний! — надто голосно вирвалося в нього.
Він уже відкрив рота, щоб щось іще додати, але в цей момент сам зрозумів, що сказав це надто голосно. Надто. Він повільно завмер.
— Кларк…
Голос тренера пролунав просто над ними. Фабіан підняв голову й зустрівся з його поглядом. Тренер стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на нього з таким виразом, ніби вже наперед знав, що почує щось «геніальне».
Фабіан повільно випростався, абсолютно незворушний:
— Так, тренере? — спокійно озвався хлопець, знизивши плечима, ніби нічого особливого не сталося.
Куточок губ тренера смикнувся в холодній, майже злій усмішці.
— Може, поділишся з командою, що там такого важливого?
На секунду повисла тиша. Кілька гравців поруч притихли, крадькома поглядаючи в їхній бік.
Фабіан навіть не моргнув. Навпаки — випростався, ніби чекав цього запитання.
— Звісно, — кивнув він.
І, не гаючи ні секунди, закинув руку Логану на плечі.
— Обговорюємо тактику з капітаном. Серйозний момент усе-таки, півфінал.
Логан упіймав на собі погляд тренера й спокійно кивнув, підтримуючи:
— Так. Думаємо, як обійти їхній захист на фланзі.
Тренер перевів погляд з одного на іншого. У його очах явно читалося: «не вірю жодному слову».
— Дивовижно, — протягнув він із сарказмом. — Особливо зважаючи на те, що я зараз якраз про це говорю.
Фабіан незворушно знизав плечима:
— Значить, ми на одній хвилі.
Десь позаду тихо хмикнув хтось із команди. Тренер затримав на них погляд ще на кілька секунд, потім усміхнувся — коротко й без тепла.
— Три хвилини. І на поле. Подивимось, які ви там стратеги.
— Є, — майже синхронно відповіли Логан і Фабіан.
Тренер пішов далі, а напруга навколо трохи спала. Фабіан тихо видихнув:
— Ну все… я майже повірив, що він зараз мене вижене.
Логан усміхнувся:
— Ти й заслужив.
— Не сперечаюся, — легко погодився Фабіан і повернув до нього голову, уже з тим самим знайомим виразом, коли він щось задумав.
— Гаразд. Час рятувати твоє особисте життя.
Логан примружився:
— Мені не подобається початок.
— Тобі взагалі мало що подобається, — фиркнув Фабіан. — Тому я беру ініціативу на себе.
Він відкинувся назад, загадково усміхнувся, ніби прокручуючи в голові план, і перевів погляд на Джейка.
— Після гри влаштовуємо вечірку.
Джейк навіть не здивувався, лише всміхнувся:
— Це звучить як мінімум краще, ніж тренерські промови. Я за.
— Чудово, — задоволено кивнув Фабіан.
Він знову подивився на Логана, уже трохи серйозніше:
— Я зроблю так, що Скай там буде.
Логан трохи напружився, але зовні залишився спокійним:
— І далі?
Фабіан усміхнувся:
— А далі ти не тупиш.
Джейк тихо пирснув:
— Найслабший пункт плану.
Логан кинув у нього короткий погляд:
— Дуже смішно.
Фабіан підняв палець, ніби ставлячи крапку:
— І найголовніше. — він нахилився трохи ближче до Логана. — Ні слова Скай про парі.
— Навіть не збирався, — спокійно відповів той.
— Бо якщо вона дізнається, мене поховають, — серйозно кивнув Фабіан. — Причому ти будеш копати.
Логан хмикнув:
— Врахую.
Фабіан задоволено ляснув його по плечу й підвівся.
— Все, капітане. Я свою частину зробив.
Він розвернувся, але за крок зупинився і, не обертаючись, додав:
— До речі… не облажайся сьогодні. Нам потрібна перемога для вечірки!
І пішов, уже дорогою підхоплюючи когось із команди й жартуючи, ніби нічого серйозного не сталося. Логан на секунду затримав на ньому погляд, потім перевів очі на Джейка. Той знизав плечима:
— У мене лише одне питання.
— Яке?
— Це геніальний план… чи нас чекає катастрофа?
Логан усміхнувся, підводячись на ноги. Усередині вже розгоралось знайоме відчуття.
— Дізнаємось, — коротко відповів він.
Він розправив плечі, глибоко вдихнув і попрямував до виходу з роздягальні. Шум стадіону вже пробивався крізь стіни. І цього разу ставки були трохи вищі, ніж просто перемога. І чітке відчуття — ця гра буде важливою. У всіх сенсах.
На поле вибігла команда університету — «Валмонт Стіл Гокс». Їхня червоно-чорна форма майоріла на вітрі, яскраво виділялася під світлом прожекторів, кроки були впевненими, майже синхронними. Слідом вийшли суперники — «Ґрейстон Блейдс», стримані, холодні, з жорсткими поглядами.
Диктор голосно оголосив склади, розтягуючи імена гравців, а трибуни відповідали криками, свистом і оплесками.
Сьогодні стадіон був забитий ущент — жодного вільного місця. Півфінал. І кожен це відчував. Свисток. Гра почалася різко, без розігріву. М’яч одразу опинився в боротьбі, гравці зіштовхувалися, прискорювались, кричали один одному команди.
— Раяне, правий фланг тримай!
— Є!
— Джейк, страхуй!
— Уже!
Логан миттєво увімкнувся. Його рухи були точними, вивіреними, ніби він заздалегідь прораховував кожен крок. Він вів команду — не просто грав, а керував. Сьогодні вся відповідальність була на ньому. І в будь-який інший день він міг дозволити собі відволіктися. Міг на секунду загубитися в думках. Але не сьогодні. Він стиснув зуби, перехоплюючи м’яч.
«Зберися.»
Як би погляд не тягнувся вгору. Як би всередині не палало бажання знайти її серед трибун. Він заборонив собі. Хоча б на якийсь час.
Логан обійшов захисника, різко змінив напрямок і віддав пас уперед.
— Фабіане, відкривайся!
— Уже там!
Фабіан рвонув флангом, приймаючи передачу.
І саме в цей момент Логан дав слабину. Лише на секунду. Його погляд сам піднявся вгору. І знайшов її. Скай сиділа на трибуні, як завжди поруч із Майєю. Обидві нахилилися вперед, напружено стежачи за грою. А потім — усміхнулися. І помахали.
— Це мої дівчата! — одразу ж заволав Фабіан, вказуючи на них просто з поля.
— Кларк! Гра! — тут же рявкнув тренер з бровки.
Але Фабіан лише відмахнувся, сяючи як ідіот.
— Та-та, вже!
Логан усміхнувся краєм губ, спостерігаючи за цим боковим зором. І вже збирався відвернутися. Але… Скай повернула голову. І їхні погляди зустрілися. Не повз. Не випадково. Прямо. Вона завмерла. На частку секунди. А потім одразу відвернулася, ніби злякалася самої себе. Але цього вистачило. З лишком. У грудях Логана щось спалахнуло — різко, яскраво.
«Вона шукає мене.»
Він повільно видихнув і ледь усміхнувся.
— Граємо! — коротко кинув він, різко повертаючись у ритм.
І в цей момент у ньому ніби щось перемкнулося. Він став швидшим. Жорсткішим. Зібранішим. М’яч знову опинився в нього.
— Джейк, центр!
— Прийняв!
— Едді, не провалюйся!
Логан рвонув уперед, обігруючи одного, другого, відчуваючи, як адреналін розливається тілом. Удар, поштовх, шум трибун — усе злилося в один потік. Але всередині була ясність. Чітка, як ніколи. Він знову підняв погляд на трибуни — лише на мить. Вона більше не дивилася в його бік. Але він знав. Вона бачила. І цього було достатньо.
Логан усміхнувся, перехоплюючи м’яч і прискорюючись. Тепер він грав не просто заради перемоги. Не просто як капітан. Він грав, знаючи, що ще не все втрачено. І сьогодні він зробить усе — щоб виграти. І на полі. І в її серці. Гра йшла на виснаження.
Від самого першого свистка команди не поступалися одна одній ні сантиметром. Кожна атака розбивалася об захист, кожен шанс — виривався з боєм. Рахунок тримався рівним, ніби поле відмовлялося обирати переможця. Усі періоди команди йшли майже дзеркально — атака за атакою, помилка за помилкою, момент за моментом. Рахунок тримався рівним, ніби хтось зверху вирішив:
«Ніхто не піде без бою.»
Гравці вже задихалися, на формі проступили темні плями поту, дихання збивалося, але ніхто не дозволяв собі зупинитися. Трибуни гули, як один живий організм.
— Вперед!
— Дотискай!
— Гокс!
Табло блимнуло. Менше хвилини. Логан перехопив м’яч майже біля самої лінії. Його груди важко здіймалися, дихання рвалося, м’язи нили від напруги. Але всередині було лише одне.
«Треба.»
Він стиснув зуби й рвонув уперед.
— Логан! Пас! — Макс вискочив праворуч.
— У центр давай! — кричав Нік, вириваючись між захисниками.
Він чув їх. Але не слухав. Зараз це було не командне рішення. Це було щось особисте. Він пішов від першого — різко, майже на інстинкті. Другий спробував перехопити — Логан штовхнув його плечем і не скинув швидкості. Шум трибун став глухим, ніби його накрили водою. Серце билося десь у горлі. Газон прослизав під ногами. Час спливав. Він не дивився на табло. Але відчував — секунди витікають. Перед ним залишався останній захисник. Логан сповільнився на частку секунди… І різко пішов убік. Перед ним — ворота. Воротар уже вийшов уперед, скорочуючи кут.
— Давай же… — прошепотів Логан крізь зуби.
Він ударив. Сильно. Різко. М’яч зірвався з ноги й полетів — швидко, точно, майже з люттю. Секунда. Воротар стрибнув. Але не дотягнувся. Сітка здригнулася. Свисток. І стадіон вибухнув. Шум накрив хвилею.
Крики, оплески, свист — усе одразу. Логан зупинився, трохи похитнувшись, і на секунду просто опустив голову, впираючись руками в коліна. Він витягнув цей матч. За мить на нього налетіли свої.
— Ти звір!
— Капітане, чорт забирай!
— Ми у фіналі!
Чиїсь руки, удари по плечах, крики у вухо. Він випрямився, усміхаючись крізь втому. Перемога. Джейк ударив його по плечу, хтось схопив за шию в обіймах. Логан усміхнувся, заплющуючи очі на секунду. Він знову довів.
Коли все трохи стихло, команда вишикувалася на полі. Медалі дзенькали, світло прожекторів різало очі. Прожектори били просто в обличчя, медаль холодила шкіру, а навколо все ще гудів стадіон. Хтось плескав по спині, тренер стримано кивнув — і це вже було визнанням.
Мікрофон опинився в руках Логана. Він провів пальцями по потилиці, ніби збираючись із думками.
— Дякую всім… — почав він, голос усе ще був нерівним після гри. — Тим, хто вірив. Хто підтримував.
Оплески прокотилися трибунами. Він кивнув… Але не віддав мікрофон. Затримав. І повільно підняв погляд. Знайшов її. Скай.
Вона вже стояла, ніби збиралася піти. І це вдарило сильніше за будь-який поштовх на полі. І Логан раптом зрозумів — якщо він зараз промовчить, то програє. Не гру. Її.
Він міцніше стиснув мікрофон.
— Зазвичай… такі моменти… — він усміхнувся краєм губ, — Присвячують комусь.
Трибуни почали стихати.
— І я раніше цього не робив… Але сьогодні… хочу.
Він дивився тільки на неї.
— Є людина… яка увірвалася в моє життя так, що я навіть не зрозумів, коли це сталося.
Він ледь усміхнувся, але в очах не було веселощів. Голос став тихішим. Серйознішим.
— Я намагався робити вигляд, що це нічого не означає. — короткий вдих. — Не вийшло.
Тиша стала майже відчутною.
— Бо все, що було до неї… — він зробив вдих, — Виявилося неважливим…
Він дивився тільки на неї. Слова давалися важко, але він не зупинився.
— А зараз, коли вона поруч… — він запнувся на секунду, — усе стає на свої місця. І сьогодні… цей гол — для неї. Усе для неї.
Скай завмерла. Прямо на сходинці. Її пальці міцніше стиснули холодні перила, дихання збилося. Вона дивилася на нього. І він — тільки на неї. Цей погляд тривав довше, ніж мав би. Глибше, ніж було безпечно.
Майя поруч щось говорила, смикала її за руку, але Скай ніби не чула. Світ навколо зник. Залишилися тільки вони. Поле. І трибуна.
Логан опустив мікрофон.
«Зрозумій мене.»
Але реальність повернулася різко. Вівіан. Вона підбігла до нього майже підстрибом, сяючи, і, навіть не сповільнюючись, буквально повисла в нього на шиї, обвиваючи руками.
— Ти був просто неймовірний! — її голос дзвенів від захвату.
Логан сіпнувся, явно не очікуючи цього, але не встиг нічого сказати. Вівіан притиснулася до нього ближче, заглядаючи в очі з широкою усмішкою:
— Я така рада, що ти присвятив цей гол мені…
Натовп навколо схвально загув. Хтось засвистів, хтось закричав:
— Оце так пара!
Логан насупився, його щелепа напружилася.
— Вівіан, ти не…
Але вона не дала йому договорити, уткнувшись носом у його шию:
— Я знала… — прошепотіла вона, ніби це був найочевидніший факт у світі.
Він різко підняв погляд. Туди. На трибуни. На місце, де щойно стояла Скай. Порожньо. Лише люди, які вже спускалися вниз, перемовляючись, сміючись, обговорюючи гру. Вона пішла. Логан завмер. Слова застрягли в горлі. Він навіть не чув, що продовжує говорити Вівіан, не відчував її рук на своїй шиї.
Усередині стало дивно тихо. Надто тихо для щойно виграного матчу. І тільки тоді він зрозумів — він забив цей гол… Але все одно програв.
А десь серед трибун залишався ще один погляд. Холодний. Примружений. Хтось уважно спостерігав. І за ним. І за Скай. І, схоже, вже зробив свої висновки.