Найгірше місце для випадкових зустрічей

Увечері центр Валмонта наповнювався м’яким світлом вітрин і тихим гулом машин. Серед сучасних будівель і яскравих вивісок особливо виділялося невелике кафе з неоновим написом «Sunset Diner». Його знали всі — навіть ті, хто робив вигляд, що віддає перевагу дорогим ресторанам чи модним барам, усе одно хоча б раз заходили сюди. Просто тому, що пройти повз було майже неможливо.

Теплі золотисті літери м’яко світилися в сутінках, кілька букв злегка тремтіли, ніби втомилися від довгих років роботи, але все одно продовжували світити затишним золотавим світлом. Увечері ця вивіска відбивалася в мокрому асфальті та вітринах сусідніх магазинів, створюючи відчуття якогось затишного фільму з минулого.

Саме кафе виглядало так, ніби час тут трохи сповільнився. Інтер’єр був виконаний у стилі вісімдесятих: червоні м’які диванчики, круглі столики з хромованими ніжками, старий музичний автомат біля стіни, який іноді тихо програвав рок-балади. На стінах висіли потерті постери старих гуртів, а за стійкою стояла вітрина з пирогами, пончиками та вафлями.

Усе було простим, але неймовірно затишним.

Але найголовніше — тут завжди пахло їжею. Теплим тістом від свіжої піци. Підсмаженими булочками від бургерів. Солодкою ваніллю від морозива. І міцною кавою.

Це кафе ніби підлаштовувалося під кожного, хто переступав його поріг. Вранці тут збиралися пенсіонери, неспішно пили каву й замовляли вафлі з ягодами. Вдень забігали школярі за морозивом і молочними коктейлями. Підлітки брали картоплю фрі й сперечалися про музику. А ввечері приходили студенти — за бургерами, піцою та розмовами.

Саме тому жителі Валмонта так любили це місце в самому центрі міста.

Щоп’ятниці ввечері тут з’являлися Фабіан і Скай. Їхній улюблений столик біля вікна був вільний, ніби спеціально чекав на них. Це вже стало традицією — ще зі шкільних часів. Тоді після уроків вони забігали сюди по морозиво, обговорювали вчителів і ділилися новинами. Відтоді багато що змінилося, але звичка залишилася.

Коли Скай зайшла до кафе, Фабіан уже стояв біля стійки, активно жестикулюючи й щось обговорюючи з офіціанткою. За кілька хвилин він повернувся з величезним підносом, заставленим їжею так, ніби збирався нагодувати цілу компанію.

Подруга навіть випросталась від здивування.

На підносі були: три бургери, шматок піци, велика порція картоплі фрі, морозиво, три стакани коли й ще якийсь молочний коктейль.

Фабіан задоволено поставив усе це на стіл і сів навпроти.

Скай повільно подивилася на їжу, потім на нього й лише похитала головою.

— Ти ж не з’їси це все.

Фабіан гордо випростався й відкусив величезний шматок бургера.

— Скай… — сказав він, ледве пережовуючи. — Я щоразу ставлю новий рекорд.

Вона всміхнулася, підтягуючи до себе стакан коли.

— Єдиний рекорд, який ти ставиш — це з дурості.

Фабіан лише фиркнув і потягнувся за картоплею фрі.

Скай же обмежилася бургером і напоєм. І то вона більше крутила упаковку в руках, ніж збиралася їсти. Апетиту не було. Останні кілька днів її думки були зайняті зовсім іншим.

«Логан».

Скай роздратовано відігнала цю думку й зробила ковток коли.

Після тієї розмови в бібліотеці вона почувалася дивно. Наче всередині щось постійно було напружене. Наче кожен спогад про нього тягнув за собою ще десяток думок, які вона не хотіла визнавати.

«І правильно», — вперто повторювала вона собі.

«Я все зробила правильно».

Вона не може розчарувати батька. Якщо він дізнається, що вона робить проєкт разом із Ріверсом — буде скандал. А якщо дізнається про поцілунок…

Скай змусила себе зробити ковток коли й відвернулася до вікна.

На щастя, проєкт уже майже завершений. Залишилося всього кілька тижнів — і все закінчиться. І тоді все стане як раніше.

Вона перевела погляд на Фабіана. Той розвалився на диванчику й їв із таким ентузіазмом, ніби перед ним була не звичайна вечеря, а останній шанс у житті нормально поїсти. Він поспіхом жував, запихаючи до рота то картоплю, то шматки бургера, навіть не роблячи пауз.

Вона примружилася, спостерігаючи за ним кілька секунд, а потім не витримала.

— Скажи чесно… ти взагалі вмієш їсти тихо?

Фабіан підняв на неї погляд із повним ротом картоплі.

— Взагалі-то… — пробурмотів він, — Коли їжа смачна — це неможливо.

— Ні, — сухо відповіла Скай, — Коли людина вихована — це можливо.

Фабіан фиркнув і запив картоплю величезним ковтком коли.— Ти просто заздриш.

— Чому саме?

— Моєму таланту насолоджуватися життям.

Скай тихо всміхнулася й похитала головою. Вона глянула на екран телефону й насупилася.

— Майя вже на п’ятнадцять хвилин запізнюється.

Фабіан ліниво знизав плечима й потягнувся за бургером.

— Це ж Коллінз. Вона, мабуть, тільки зараз вирішує, що вдягнути.

— Або засиділася в інстаграмі, — додала Скай.

Фабіан тим часом, запивши їжу газованкою, раптом тяжко зітхнув.

— До речі… мене сьогодні знову відшили.

Скай підняла на нього погляд.

— Не дивно.

— Ей!

— Та невже? — у її голосі звучали втома й легка насмішка. — І що цього разу? Ти знову сказав щось геніальне?

Фабіан задумливо почухав потилицю.

— Взагалі-то я був максимально нормальним.

— Фабіане… — скептично протягнула вона.

Він зітхнув, ніби його змушували зізнатися у страшній таємниці.

— Ну… я просто сказав, що одного разу випадково підглянув, як переодягається моя сусідка місіс Теннер.

Скай повільно підняла брови.

— Випадково?

— Так!

— Місіс Теннер… — вона примружилася. — Та сама мила бабуся з квітами на вікні?

Фабіан замовк на секунду.

— Можливо.

— Якій років вісімдесят п’ять?

Фабіан різко випростався й почав активно жестикулювати.

— Це сталося випадково! Я проходив повз вікно!

Скай нахилила голову.

— І?

Він знизав плечима, трохи винувато.

— Ну… раз уже побачив…

Скай кілька секунд мовчки дивилася на нього. Потім похитала головою.