Небезпечна близькість серця

Логан повільно крокував коридором разом із Джейком, який уже, здається, втратив лік хвилинам свого роздратування.

— Та дівчина з вечірки, з якою я цілувався… — Джейк мотав головою й тихо бурчав, — Так і не відповіла мені. Ні на одне повідомлення!

Логан усміхнувся, ледь помітно сіпнувши бровою:

— Може, тому що ти надто нав’язливий?

— Та ну тебе! — ображено протягнув Джейк, роблячи вигляд, що його зачепило це зауваження. — І взагалі… це все ти влаштував!

— На ній світ клином не зійшовся, — спокійно кинув Логан, переводячи погляд на їдальню.

Джейк усміхнувся й кивнув у бік місця, де зазвичай сиділа Скай зі своїми друзями. Він помітив, як Коллінз нахилилася до подруги й щось прошепотіла. Скай напружилася, плечі ледь сіпнулися, а погляд миттєво став гострим і настороженим. Логану не потрібно було чути слів — він одразу зрозумів: розмова про нього. І, якщо чесно, це його забавляло.
— Тоді в тебе, — сказав Джейк, ледь граючись бровами, — Світ зійшовся.
Логан тяжко зітхнув, повільно переводячи погляд на Скай. Його губи трохи стиснулися, очі звузилися, але в них промайнуло щось дивне — суміш роздратування й здивування.
— Оце мене й бісить, — пробурмотів він собі під ніс.
І тяжко зітхнув і подивився на друга, який кивнув у відповідь, ніби розуміючи: тут немає переможців.
— Вона теж тебе ігнорить, — тихо додав Джейк. — Тож ви квити.
Логан затримав погляд на дівчині. Вона колупала їжу — втомлено й без особливого інтересу, тоді як її друзі жваво сперечалися й сміялися. Він згадав останні дні. Він дав їй два дні, щоб вона розібралася в собі. Щоб перестала тікати й робити вигляд, ніби між ними нічого не сталося. Щоб нарешті визнала хоча б самій собі — її теж тягне до нього. Але, якщо бути чесним, ці два дні були непростими й для нього самого. Логан і сам намагався зрозуміти, що з ним відбувається. Після того поцілунку в нього ніби вибили землю з-під ніг. Усе раптом стало якимось… іншим. Раніше в нього було достатньо дівчат. Красивих, яскравих, легких. Але жодна з них не змушувала його думати про неї вранці, вдень і ввечері. Жодна не змушувала стояти біля вікна й дивитися на балкон будинку навпроти. За ці два дні він не раз ловив себе на тому, що чекає її. Чекає, коли вона вийде. Коли підніме очі. Але Скай ніби уникала його. Єдине, що залишилося в нього — ланцюжок, який він тоді зняв із її шиї. Він іноді просто стискав його в пальцях. І чомусь це заспокоювало.
І в якийсь момент він просто вирішив — йому байдуже. Байдуже, що скаже батько, коли дізнається. Байдуже, що їхні родини роками ненавидять одна одну. Що батько зробить? Знову почне кричати, що позбавить його спадку? Нехай. Ударить? Теж не новина. Логан похмуро всміхнувся сам до себе.
«Це вже було.»
Але він більше не збирався жити так, як хоче його батько. Діти не повинні платити за чужу ворожнечу. Ця думка за останні два дні остаточно закріпилася в його голові.
Він перевів погляд на Джейка — той саме в цей момент помахав іншій дівчині з групи підтримки. Логан усміхнувся, ледь похитав головою й знову подивився на Скай. Вона втомлено спиралася на лікоть, а її очі трохи насупилися, коли помітили, що він знову дивиться на неї. Дівчина різко підвелася, штовхнула Фабіана, який махав Логану, і кинула на нього суворий погляд. Логан ледь помітно всміхнувся. Він бачив цю суміш роздратування й прихованої турботи в її жестах — і знову, як завжди, відчув внутрішнє тепло, змішане з легким роздратуванням. Він глибоко вдихнув і подумав про себе:
«Плювати на всі заборони, плювати на погрози батька, плювати на сімейні війни. Я буду з нею. І крапка.»
Бібліотека в цей час дня була майже порожньою. Тихий шелест сторінок, рідкісні клацання клавіатур і м’яке світло з високих вікон створювали спокійну, майже сонну атмосферу. Але спокійною вона здавалася лише збоку.
Логан увійшов усередину повільно, озираючись. Його кроки глухо звучали по килимовому покриттю між столами. Він не збирався сюди йти, але слова Скай, випадково почуті в коридорі, усе змінили.
«Я піду в бібліотеку, треба закінчити проєкт…»
Доля ніби сама підкинула йому шанс. Тому що розмова, яку він відкладав увесь день, усе ж мала відбутися. Він мусив усе з’ясувати. Вони повинні поговорити. І якщо Скай не збирається робити перший крок — його зробить він.
Хоча весь сьогоднішній день дівчина вперто робила вигляд, що його не існує. У коридорах відверталася. На парі навіть не подивилася в його бік. А вранці взагалі майже втекла, щойно помітила його.
Його це навіть забавляло. Він надто добре бачив, коли люди намагаються когось уникати. А Скай робила це настільки очевидно, що ставало майже смішно. Але тепер жарти закінчилися. Він більше не збирався грати в доганялки університетом. Сьогодні вони поговорять. Навіть якщо їй це не сподобається.
Він провів рукою по волоссю, задумливо видихнув, а його погляд швидко ковзнув по столах. Скай ніде не було. Але біля вікна він помітив знайому сумку. Поруч лежав її ноутбук, екран якого все ще світився. Логан зупинився й ледь усміхнувся.
— Значить, ти десь поруч…
Він повільно пішов між стелажами. Високі ряди книжок тягнулися майже до самої стелі, створюючи вузькі проходи. Тут було ще тихіше, ніж в основному залі. І за кілька кроків він побачив її.
Скай стояла в секції архітектури. Вона навіть не помітила його. Дівчина уважно читала назви книжок на полицях, злегка насупивши брови. Її пальці повільно ковзали по корінцях, зупиняючись то на одній книзі, то на іншій.
— Де ж ти… — тихо пробурмотіла вона.
Вона потягнулася вгору. Потрібна книга стояла на найвищій полиці. Скай підвелася навшпиньки, витягнувши руку. Кінчики пальців торкнулися корінця, але цього виявилося недостатньо. Вона знову потягнулася. Сильніше. Книга навіть не зрушила з місця.
— Ну давай… — тихо зітхнула вона.
Хлопець постерігав за цим кілька секунд, стоячи біля входу в ряд. Кутик його губ сіпнувся. Він тихо підійшов ближче. Дівчина все ще намагалася дотягнутися до книги й навіть не підозрювала, що він уже стоїть просто за її спиною. Логан простягнув руку над її плечем. Легко зняв книгу з полиці. І вклав її їй у руки.
Дівчина здригнулася так різко, що ледь не впустила том. Вона обернулася. І завмерла.
Логан. Її очі на секунду розширилися. Ріверс одразу зробив крок назад, ніби інстинктивно збільшуючи відстань між ними. Він провів рукою по потилиці, наче намагаючись привести думки до ладу. Надто близько. Якщо він стоятиме поруч із нею ще секунду — це може погано закінчитися. Він сперся плечем об стелаж, засунув руки в кишені й ліниво схилив голову.
— Привіт.
Скай кілька секунд просто дивилася на нього. Потім опустила погляд на книгу у своїх руках, ніби тільки зараз згадала, навіщо вона тут.
— Що ти тут робиш? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно.
Логан знизав плечима.
— Бібліотека ніби громадське місце.
Вона насупилася й підняла на нього очі.
— Не уникай відповіді.
Логан тихо всміхнувся. Він відштовхнувся від стелажа й зробив крок уперед.
— Прийшов по книгу. — він зробив паузу, уважно спостерігаючи за її реакцією. — І поговорити.
Пальці Скай міцніше стиснули книгу.
— Нам нема про що говорити.
Вона спробувала обійти його й вийти з ряду. Але Логан спокійно зробив крок убік, перекриваючи прохід. Скай різко зупинилася.
— Уникаєш мене? — тихо запитав він.
Вона підняла підборіддя.
— Ні.
Логан трохи примружився.
— Тоді чому ти щоразу зникаєш, щойно бачиш мене?
Скай важко видихнула.
— Ти надто високої думки про себе, Ріверс. Світ не обертається навколо тебе.
Хлопець ихо хмикнув. Він схрестив руки на грудях і на секунду відвів погляд убік, ніби обдумуючи її слова.
— Значить, збіг. — його очі знову повернулися до неї. — Чи все-таки страх?
Скай різко підняла голову.
— Що?
Логан зробив повільний крок ближче.
— Боïшся, що тебе знову потягне.
Її щоки злегка спалахнули.
— Ти переходиш межу, — холодно сказала вона. — У мене немає часу на твої ігри.
Він зупинився всього за крок від неї.
— Ігри? — тихо повторив.
Його губи вигнулися в легкій усмішці.
— А може, ти просто не хочеш зізнатися… — він нахилився трохи ближче. — Що між нами щось є.
Скай різко похитала головою.
— Між нами нічого немає.
Кілька секунд Логан мовчки дивився на неї. Уважно. Вивчаюче.
— Тоді чому ти так нервуєш?
— Тому що ти поводишся як самовпевнений хлопчисько, — спалахнула вона. — Думаєш, якщо ти Логан Ріверс, то тобі все можна?
Логан тихо розсміявся.
— Не все… — він трохи схилив голову, розглядаючи її. — Але багато що.
Дівчина закотила очі.
— Нестерпний.
— Ти завжди така колюча? — запитав він, трохи нахиляючись уперед.
— Тільки з тими, хто не розуміє натяків.
Між ними повисла пауза. Тиша раптом стала надто щільною. Вони дивилися одне на одного занадто довго. Вона першою відвела погляд.
— Ріверс… не починай.
Але він уже зробив крок уперед. Вона інстинктивно відступила. Ще крок. І її спина вперлася в край книжкової шафи. Дівчина тихо видихнула. Тепер між ними майже не залишилося відстані.
— Логан… — тихо сказала вона, впираючись долонями в його груди.
Крізь тканину худі вона відчувала тепло його тіла й швидкий ритм серця. Але він не відступив. Навпаки, трохи нахилився до неї.
— Особистий простір, — прошепотіла вона.
Логан ледь усміхнувся.
— А якщо я не хочу його дотримуватися?
Вона спробувала відштовхнути його сильніше.
— Тоді в тебе проблеми.
Він тихо хмикнув.
— Ні… — його голос став нижчим. — Проблеми в тебе.
Скай насупилася.
— Чому?
Він подивився їй просто в очі. Серйозно. Без звичної насмішки.
— Тому що ти робиш вигляд, ніби нічого не сталося.
Вона ковтнула повітря.
— Це була помилка.
Логан повільно похитав головою.
— Ні.
Він сказав це тихо, але надто впевнено. Він нахилився ще ближче. Тепер між їхніми обличчями залишалося буквально одне дихання. Скай відчувала його теплий подих на своїх губах. Серце билося так голосно, що їй здавалося — його чує вся бібліотека.
— Думаєш, я не помітив, як ти відповіла на поцілунок? — тихо сказав він.
Скай завмерла.
— Думаєш, я не бачив, як ти на мене дивишся?
Вона вже відкрила рот, щоб відповісти… Але в цей момент із читального залу пролунав різкий звук. Хтось голосно відсунув стілець. Скай здригнулася. Вона різко відштовхнула Логана й швидко відійшла до полиць. Серце все ще калатало надто швидко, а дихання ніяк не хотіло вирівнюватися.
Вона опустила погляд і відкрила книгу, яку все ще тримала в руках. Сторінки розпливалися перед очима. Скай втупилася в текст, роблячи вигляд, що уважно читає, хоча насправді не розуміла жодного слова. Літери пливли перед очима, рядки плуталися, а думки вперто поверталися до одного — до Логана, який стояв лише за кілька кроків позаду. Вона перегорнула сторінку. Потім ще одну. Пальці все ще ледь помітно тремтіли, і вона сподівалася, що збоку це не так помітно.
«Спокійно… просто заспокойся…»
Логан залишився стояти біля стелажа. Він провів рукою по волоссю й тихо видихнув. А потім знову подивився на неї. І в його погляді читалося лише одне:
«ця розмова ще далеко не закінчена.»
Скай опустила голову й міцніше притиснула до себе книгу, ніби вона могла захистити її від усього, що відбувається. Пальці нервово стиснули тверду обкладинку, ніби це була єдина річ, за яку можна було зараз вхопитися.
Вона все ж підняла очі на Логана. Лише на секунду. Його погляд був надто впевненим, надто спокійним — ніби він точно знав, що вона не зможе довго від нього тікати. І ледь помітно похитала головою. У цьому русі було і роздратування, і втома, і тиха просьба «не продовжувати». Не сказавши ні слова, вона розвернулася й швидко пройшла повз нього, намагаючись не зачепити плечем.
Логан тихо хмикнув. Він залишився стояти між стелажами. Повільно сперся спиною на книжкову полицю, відчуваючи прохолодне дерево крізь тканину худі. На секунду закинув голову назад і заплющив очі. Кілька секунд він просто стояв так, намагаючись привести думки до ладу.
«Чорт.»
З нею це було неможливо. Він тихо всміхнувся й провів рукою по волоссю.
— Це ще не кінець… — майже пошепки сказав він сам собі.
Після цього він відштовхнувся від стелажа й пішов слідом за дівчиною.
Скай сиділа за столом біля великого вікна. Світло м’яко падало на стільницю, на розгорнуті книги й ноутбук. Поруч лежав блокнот із швидкими архітектурними начерками — акуратні лінії будинків, підписи, стрілки. Збоку могло здатися, що вона повністю занурена в роботу. Але Логан, зупинившись за кілька кроків, одразу помітив те, чого не побачили б інші. Її руки ледь помітно тремтіли, коли вона друкувала. Плечі були напружені, спина надто рівна, ніби вона сиділа не за столом, а перед суворою комісією. І дихала вона так тихо й обережно, ніби боялася зайвий раз видати себе.
Логан спостерігав за нею кілька секунд. Потім спокійно підійшов і сів поруч. Просто сів. Так, ніби це було цілком природно. Ніби між ними не було тих кількох хвилин напруги між книжковими стелажами. Він мовчки взяв книгу, яку Скай принесла з відділу архітектури. Відкрив її й почав перегортати сторінки, уважно вчитуючись.
Скай завмерла. Її пальці зупинилися на клавіатурі. Повільно вона повернула голову й подивилася на нього. У її погляді змішалися роздратування й розгубленість. Вона трохи нахилилася ближче й тихо прошипіла:
— Якого біса ти тут забув?
Її погляд ясно говорив: «і чому ти сидиш так близько?» Логан спокійно перегорнув сторінку.
— Взагалі-то займаюся проєктом, Хантвелл, — відповів він серйозним тоном.
Потім підвів очі на неї й усміхнувся.
— А от ти, схоже, десь далеко звідси. — Він кивнув на екран її ноутбука. — Витаєш у хмарах.
Вона сердито примружилася. Логан нахилився трохи ближче до екрана, ніби розглядаючи креслення.
— Може, ти не така вже й відмінниця, як усі думають? — ліниво продовжив він. — Може, диплом тобі просто видадуть… за красиві очі.
Останню фразу він вимовив майже тихо. І цього разу без насмішки. Бо очі в неї справді були такими, у яких хотілося загубитися. Скай кілька секунд дивилася на нього. Потім несподівано ледь усміхнулася й похитала головою.
— Ти неможливий, Ріверс. — вона повернула ноутбук до нього. — Краще скажи, що думаєш про це.
На екрані був їхній проєкт — сучасний будинок із великими панорамними вікнами, терасою та відкритим простором усередині. Поруч були нотатки й позначки там, де вона ще сумнівалася.
— Я думала зробити ось так… — тихо сказала вона, вказуючи на одну з частин плану.
Логан уважно подивився на схему. Цього разу без жартів. Він ледь кивнув.
— Непогано.
Дівчина здивовано подивилася на нього. Але він уже посунувся ближче, щоб краще бачити екран.
— Хоча тут… — він вказав на одну з ліній. — Я б зробив трохи інакше.
Він простягнув руку до клавіатури й почав швидко вносити правки. Скай завмерла. Коли Логан посунувся ближче, їхні коліна під столом майже одразу торкнулися одне одного. Тепло його ноги крізь тканину джинсів обпалило несподівано сильно. А за секунду їхні руки випадково зустрілися на клавіатурі. Лише ледь-ледь. Але цього виявилося достатньо.
І різко втягнула повітря. Серце ніби на мить збилося з ритму. Вона не була впевнена, чи помітив це Логан. Але куточок його губ ледь помітно сіпнувся. І чомусь їй здалося, що він прекрасно все зрозумів.
Напевно, минула вже майже година відтоді, як Скай і Логан сиділи за столом у дальньому кутку бібліотеки. Дівчина спіймала себе на цій думці, коли випадково глянула на екран ноутбука й помітила час. Вона здивувалася — їй здавалося, що вони тільки нещодавно почали. На столі перед ними лежали розгорнуті книги з архітектури, кілька роздрукованих схем, олівці та її блокнот з акуратними начерками. Екран ноутбука світився кресленням будинку й програмою системи «розумного дому», над якою вони працювали. І що було найнеочікуванішим… вони справді зробили дуже багато. Більше половини проєкту вже було готово.
Скай крадькома подивилася на Логана. Він сидів поруч, трохи нахилившись до екрана. Його лікоть лежав на столі, пальці швидко й упевнено рухалися по клавіатурі. Брови були ледь насуплені — ознака того, що він повністю зосереджений. Іноді він зупинявся, уважно перечитував рядки програми, тихо хмикав і знову щось виправляв. За весь цей час він жодного разу не дозволив собі жодного натяку. Жодних провокацій. Жодного флірту. Він просто… працював. І працював справді добре. І зовсім не був схожий на того самовпевненого хлопця, який кілька годин тому притискав її між книжковими стелажами.
Скай мимоволі спіймала себе на думці…
«Він справді розумний. І з ним напрочуд легко працювати.»
Він розумів її ідеї з півслова. Іноді пропонував рішення кращі за її власні. Кілька разів вона навіть ловила себе на тому, що починає пояснювати думку — а він закінчує її замість неї.
І раптом у голову прийшла небезпечна думка:
«Ми могли б непогано ладнати.»
Вона майже одразу напружилася. Ні. Цього не можна допускати.
Він — Ріверс. Вона — Хантвелл.
І цього достатньо, щоб між ними нічого не могло бути. Ні співпраці. Ні дружби. Ні тим більше… чогось більшого… стосунків. Про останнє вона навіть боялася думати. Особливо про ті почуття, які починали з’являтися поруч із ним.
Скай тихо видихнула й випрямилася на стільці. Пальці нервово торкнулися краю блокнота. Треба було закінчити це зараз. Поки вона остаточно не втратила контроль. І подивилася на Логана. Він усе ще працював, навіть не помічаючи її погляду.
— Логане… — тихо сказала вона.
Він не одразу відреагував. Пальці ще кілька секунд продовжували друкувати. Потім він зупинився.
— Мм?
Скай на мить замовкла, ніби сама сумнівалася в тому, що збирається сказати. Вона опустила погляд на свої руки.
— Ти ж розумієш… — тихо промовила вона, — що ми не можемо бути разом.
Хлопець на мить завмер. Його рука зависла над клавіатурою. Минуло кілька секунд тиші. Але потім він ніби нічого не почув — знову натиснув кілька клавіш і продовжив друкувати. Наче її слова взагалі не мали значення.
Дівчина ковтнула клубок у горлі. Серце чомусь забилося швидше.
— Те, що сталося… — продовжила вона, намагаючись говорити рівно. — Це просто…
Вона на секунду запнулася.
— Це була просто помилка.
Логан трохи нахилив голову, ніби намагаючись зрозуміти, чи вона говорить серйозно.
— Помилка? — тихо перепитав він.
— Так, — твердо сказала Скай. — Хвилинна слабкість. І нічого більше.
Тепер хлопець усе ж зупинився. Він повільно повернув голову й подивився на неї. Одна брова трохи піднялася. На губах з’явилася усмішка — холодна й трохи зла.
— Слабкість? — тихо повторив він.
Дівчина зустрілася з його поглядом. Вона хотіла відвести очі. Але не змогла. Тому що Логан дивився просто їй у вічі. Надто уважно. Надто глибоко. Ніби зазирав їй просто в душу. І чудово бачив, що вона бреше. Логан ще кілька секунд дивився на неї, не відводячи погляду. Потім повільно простягнув руку й поклав долоню їй на коліно.
Скай різко замовкла. Її дихання на мить збилося. Його долоня була теплою. Пальці трохи стиснули тканину її джинсів, а потім повільно ковзнули вище. Дівчина завмерла. Вона навіть не помітила, як затримала подих. У голові майнула думка прибрати його руку… але вона так і не зробила цього. У цій частині бібліотеки було майже порожньо. За дальнім столом сиділа лише пара студентів, втупившись у підручники. Вони тихо перемовлялися між собою й зовсім не звертали уваги на те, що відбувалося в іншому кінці залу.
Логан нахилився ближче. Скай відчула, як його подих торкнувся її шиї. Від цього по шкірі пробігли мурашки. Він ледь відчутно торкнувся губами її шкіри. Легкий, майже невагомий дотик. Вона на мить заплющила очі. Думки ніби розсипалися. Розум на секунду зрадницьки піддався йому.
— Дивно… — тихо прошепотів він біля самого її вуха.
Вона здригнулася.
— Тому що твоє тіло думає інакше.
Ці слова ніби протверезили її.
Вона різко відштовхнула його.
— Припини цей цирк!
Стілець скрипнув, коли вона різко підвелася. Щоки спалахнули, дихання стало нерівним. Вона швидко почала збирати речі зі столу. Ноутбук зачинився гучніше, ніж вона хотіла. Креслення, папери й олівці майже хаотично полетіли в сумку.
Логан підвівся слідом. Він зробив крок і схопив її за зап’ястя, коли вона потягнулася за останньою папкою. Вона спробувала вирватися, але він притягнув її ближче.
— Скай…
Від несподіванки дівчина рефлекторно вперлася долонею в його груди, щоб утримати рівновагу. Крізь тканину вона відчула тепло його тіла й швидкий ритм серця. Логан уважно дивився на неї.
— Ти справді думаєш, що це просто помилка?
— Так!
— Перестань боятися своїх почуттів, — тихо сказав він.
Скай спалахнула ще сильніше.
— Ніяких почуттів немає.
Вона спробувала вирвати руку, але він утримав її ще на секунду. Логан раптом м’яко усміхнувся. Він підняв вільну руку й обережно провів пальцями по її щоці, прибираючи пасмо волосся, що вибилося. Дівчина завмерла. Його дотик був несподівано ніжним. Вона відвела погляд убік.
— Досить… — тихо сказала вона. — Не дивися на мене так.
Хлопець трохи примружився.
— Як?
У його голосі прозвучало щире здивування. Скай знову подивилася на нього, намагаючись триматися спокійно.
— Ось так. — вона трохи підвела підборіддя. — Ти завжди так дивишся на дівчат. І вони тануть.
Логан тихо усміхнувся. Скай продовжила, не відводячи погляду:
— Але я не вони. — вона трохи сильніше відштовхнулася долонею від його грудей, звільняючи простір між ними. — Мене цим не купиш.
Логан ще кілька секунд дивився на неї, ніби обмірковуючи її слова. У його погляді майнула тінь усмішки, але в глибині очей було щось серйозніше. Потім він раптом зробив крок ближче. Дівчина навіть не встигла відреагувати.
Він нахилився й легко, майже невагомо торкнувся її губ. Поцілунок був коротким. Мимолітним.
Але вона на секунду відповіла. Зовсім ледь-ледь. І саме це її налякало. І різко відштовхнула його.
— Ніколи! — зло прошипіла вона, відступаючи на крок. — Ніколи ми не будемо разом!
Її груди швидко здіймалися від збитого дихання.
— Мій батько… — вона майже стиснула зуби, — Тільки через свій труп дозволить цьому статися.
Логан миттєво спалахнув. Його обличчя різко змінилося. В очах майнула злість.
— Та досить уже говорити про цю кляту ворожнечу! — різко сказав він, провівши рукою по волоссю, і ступив ближче. — Ми її не починали!
Скай втомлено похитала головою.
— Ти не розумієш…
Логан перебив її майже одразу:
— Ні, це ти не розумієш! — його голос став жорсткішим. — Це твоє життя, Скай.
Він знову торкнувся її руки, ніби хотів утримати.
— Чи ти справді збираєшся одного дня вийти заміж за того, на кого вкаже твій татусь?
У його очах спалахнула злість. Скай різко вирвала руку з його пальців.
— Не твоя справа!
Вона схопила сумку зі столу й накинула ремінець на плече.
— Відчепися від мене, Ріверс.
Вона розвернулася й швидко пішла до виходу. Логан стиснув щелепу.
— Звісно. Біжи далі. — він холодно додав: — Тільки не вдавай, що тобі байдуже.
Вона зупинилася на крок. Лише на секунду. Її плечі трохи здригнулися. Але вона не озирнулася.
— Ну й вали! — зло кинув він їй услід. — Сьогодні ж знайду когось кращого за тебе!
І вже за мить Скай майже вибігла з бібліотеки, різко розчинивши двері. Двері тихо грюкнули за її спиною. Логан зі злістю вдарив кулаком по столу. Глухий звук рознісся тихим залом.
— Молодий чоловіче! — одразу пролунав роздратований голос бібліотекарки. — Тихіше! Це бібліотека!
Він важко видихнув і провів рукою по обличчю, але злість усередині все ще кипіла. 
Хлопець із силою грюкнув дверцятами машини. Звук ударився об стіни парковки й луною прокотився між бетонними колонами. Хлопець кілька секунд просто сидів, міцно стискаючи кермо, ніби намагався втримати всередині ту злість, що все ще кипіла після розмови в офісі. Він підняв погляд. Перед ним височіла будівля компанії його батька.