Ім’я на літеру «Л»

Скай пригальмувала біля воріт університету й на кілька секунд завмерла в машині. Двигун тихо муркотів, а навколо вже вирувало ранкове життя — студенти йшли до корпусів, грюкали дверцята машин, десь неподалік голосно сміялася компанія першокурсників. Хтось біг на пару з кавою в руці, хтось ліниво гортав телефон, стоячи біля сходів. Звичайний ранок. Але для неї він здавався надто важким. Вона міцніше стиснула кермо й важко зітхнула. Хантвелл опустила голову на кермо, заплющивши очі. Вихідні закінчилися. І тепер їй не сховатися. Ні від Логана. Ні від того, що сталося між ними. Ці два дні вона майже не виходила зі своєї кімнати. Навіть униз спускалася лише тоді, коли точно знала, що батьки зайняті й не ставитимуть зайвих запитань. Вона уникала вікон, уникала балкона… уникала всього, що могло нагадати про нього. Але повністю сховатися все одно не вдалося.
Увечері наступного дня після того поцілунку вона все ж вийшла на балкон. Просто вдихнути повітря. У кімнаті стало душно, а думки так сильно тиснули, що здавалося — ще трохи й вона збожеволіє. Вона відчинила двері й зробила лише один крок. І одразу відчула. Той погляд. Важкий. Прямий. Ніби пропалював наскрізь.
Скай повільно підняла очі. На балконі навпроти, спершись ліктями на перила, стояв Логан. Він курив. Вогник сигарети на секунду спалахнув у темряві, коли він затягнувся. Його обличчя майже ховалося в напівтемряві, але очі… очі вона бачила прекрасно. І погляд… Його погляд був спрямований просто на неї. Він не відвів очей.
Навіть не зробив вигляду, що просто випадково опинився там. Він дивився. Спокійно. Впевнено. Надто уважно.
Скай відчула, як усередині все різко стиснулося. Серце забилося швидше. Вона стояла лише кілька секунд. Але їй здалося, ніби минула ціла вічність. І раптом їй стало страшно. Не через нього. А через те, що вона знову відчуває до нього. 
Вона різко розвернулася й майже бігом сховалася в кімнаті. Як боягузка. Тремтячими руками вона засунула тюль і щільно закрила штори, ніби тканина могла захистити її від його погляду.
— Чорт… — тихо видихнула вона тоді.
Після цього Скай довго сиділа на ліжку, притиснувши долоні до обличчя. А перед очима все одно був він. Його погляд. І той поцілунок. І найжахливішим було те, що частина її… зовсім не хотіла від нього ховатися.
Тепер, сидячи в машині перед університетом, Скай важко видихнула.
— Зберися… — тихо прошепотіла вона собі.
Але думки несподівано понесли її набагато далі. Назад. Років на п’ятнадцять.

«Було літо. Спекотне, яскраве, наповнене запахом свіжоскошеної трави й асфальту, який нагрівався під сонцем. Скай тоді було лише п’ять. Вона ще не знала, що таке прізвища, сімейні конфлікти й дорослі заборони. Світ тоді здавався їй простим і казковим. Вона сиділа на теплому тротуарі перед будинком і зосереджено гралася лялькою. Поруч стояв маленький пластиковий візочок, а сама Скай щось серйозно розповідала своїй ляльці, поправляючи їй сукню.
— Зараз ми поїдемо гуляти, — поважно пояснювала вона, вкладаючи ляльку.
На ній була світла сукня з дрібними квітами, а волосся зібране у два хвостики, з яких уже вибилися тонкі пасма. На колінах красувалися кілька свіжих подряпин — сліди активних ігор. Раптом щось м’яко вдарилося об її ногу. Скай зупинилася й подивилася вниз. Червоний м’яч. Він повільно підкотився й зупинився просто біля її візочка. Дівчинка глянула на нього… але зробила вигляд, що нічого не сталося. Вона демонстративно повернулася до ляльки.
— Не звертай уваги, — прошепотіла їй.
Через дорогу почувся голос:
— Гей, мала!
Голос теж був дитячий, але дуже впевнений. Скай підняла голову. На протилежному боці дороги стояв хлопчик. Він виглядав майже так само, як вона — теж маленький, років п’яти. Темне волосся стирчало в різні боки, коліна були розбиті, футболка трохи забруднена. Він тримав руки на поясі й дивився прямо на неї.
— М’яч віддай! — гукнув він.
Скай повільно підвелася. Подивилася на нього так серйозно, ніби перед нею стояв не хлопчик, а щонайменше король.
— Сам забирай, — поважно відповіла вона.
Хлопчик здивовано кліпнув.
— Це мій м’яч.
Скай знизала плечима.
— Тепер він тут.
І… вона штовхнула м’яч. Але не до нього. А в протилежний бік. М’яч покотився дорогою, кілька разів підстрибнув і зупинився біля бордюру. Хлопчик кілька секунд дивився на нього. Потім — на Скай. І раптом… розсміявся.
— Ти шкідлива!
Він побіг за м’ячем, підняв його й знову повернувся. Цього разу підійшов ближче. Зупинився просто перед нею. Скай дивилася спідлоба. Хлопчик трохи покрутив м’яч у руках, потім засунув його під пахву й простягнув їй долоню.
— Я Логан.
Скай уважно подивилася на його руку. Потім — на обличчя. І після невеликої паузи все ж вклала свою маленьку долоньку в його.
— Скай.
Логан насупився.
— Що це за ім’я таке?
Скай одразу образилася.
— Нормальне!
Він засміявся.
— Дивне.
Вона фиркнула.
— Краще, ніж Логан.
— Ей!
Він тицьнув пальцем їй у плече.
— Моє ім’я нормальне!
Скай фиркнула.
— Сам дивний.
Вони кілька секунд дивилися одне на одного… а потім раптом обоє засміялися. А потім Логан раптом сів просто на тротуар поруч із її візочком.
— А це хто? — спитав він, показуючи на ляльку.
Скай одразу пожвавішала.
— Це Лілі.
Логан нахилився ближче й уважно подивився на ляльку.
— Вона не справжня.
— Звісно справжня! — обурилася Скай.
Він обережно ткнув ляльку пальцем.
— Вона пластмасова.
Скай насупилася й ударила його по руці.
— Не чіпай її!
Логан розсміявся й трохи відкотився назад.
— Гаразд, гаразд!
Він підняв м’яч і почав легко підкидати його.
— А ти тут живеш?
Скай кивнула й показала на великий будинок позаду себе.
— Там.
Логан повернувся й подивився.
— Ого. — він свиснув. — Великий.
Потім показав на будинок через дорогу.
— А я там.
Скай теж подивилася. Це був будинок Ріверсів. Тоді вона ще не знала цього. Для неї це був просто будинок.
— Значить, ми сусіди, — сказав Логан.
Скай трохи подумала. Потім кивнула.
— Мабуть.
Він усміхнувся.
— Тоді будемо гратися.
Вона вже відкрила рот, щоб щось відповісти… Але в цей момент із будинку Скай почувся голос.
— Скай!
Вона здригнулася. На ґанку стояв її батько. Він дивився прямо на неї. А потім перевів погляд на Логана. І його обличчя одразу стало холодним.
— Скай. Додому.
Дівчинка підвелася. Вона озирнулася на Логана.
— Мені треба йти.
Він знизав плечима.
— Гаразд.
Але перед тим як піти, Скай тихо сказала:
— Бувай, Логане.
Він усміхнувся.
— Бувай, дивне ім’я.
Вона показала йому язика й побігла до будинку. Так відбулося їхнє перше знайомство. Тоді вони ще не знали, що за кілька годин усе зміниться. Увечері батько Скай покликав її до кабінету. Вона стояла перед його великим столом, стискаючи в руках край сукні. Батько дивився на неї дуже серйозно.
— Ти сьогодні розмовляла з хлопчиком через дорогу?
Скай кивнула.
— Він Логан.
Батько повільно випростався у кріслі, і його обличчя одразу стало холодним.
— Запам’ятай, Скай. Ти більше ніколи не повинна розмовляти з цим хлопчиком.
Вона розгубилася.
— Чому?
— Тому що він Ріверс.
Скай тоді ще не розуміла, що це означає. Але тон батька не залишав місця для запитань.
— Він поганий, — додав він. — І його сім’я теж.
Скай тихо кивнула. Але в той момент вона вперше відчула дивне почуття. Нерозуміння. Тому що той хлопчик на дорозі… зовсім не виглядав поганим.»