Погляд, після якого все змінилося.

Про вечірку на честь Гелловіну в будинку Хантвеллів не знали хіба що глухі. Евелін Хантвелл уміла влаштовувати події, які потім обговорювали тижнями. Її прийоми не були просто вечірками — це були демонстрації статусу. У журналах писали про декор, про запрошених гостей, про сукні, про колекційне вино. Про те, що «Хантвелли знову задали тон світському сезону». І цей вечір не став винятком. Подвір’я особняка перетворили на готичний сад: чорні та бордові тканини драпірували колони, уздовж доріжок горіли сотні свічок у скляних колбах, а в центрі саду стояла інсталяція у вигляді величезного місяця, підсвіченого холодним світлом. Жива музика — струнний квартет у темних костюмах — виконував похмурі класичні композиції. Усе виглядало дорого. Бездоганно. Майже театрально. Закуски — вишукані, мініатюрні, оформлені так, ніби їх фотографували для каталогу. Вино — витриманих років. Бар — окрема зона з професійними барменами. І охорона. Вхід лише за запрошеннями. Список гостей. Перевірка на воротах. Камери по периметру.

Але для Логана й Джейка це ніколи не було проблемою. Поки охоронець відволікся на пару, що сперечалася біля входу, хлопці обійшли територію з іншого боку. Паркан був високим, але не неприступним.
— Якщо нас спіймають, я тебе вб’ю, — прошепотів Джейк, перелазячи слідом.
— Якщо нас спіймають, мене вб’є мій батько, — спокійно відповів Логан, стрибаючи на траву.
Вони тихо засміялися й попрямували до зони з напоями. Логан досі не розумів, навіщо прийшов. Він хотів щось довести? Скай — що її світ не ідеальний? Собі — що Хантвелли саме такі, якими їх завжди описував батько? Чи просто перевірити, чи зможе він спокійно перебувати на їхній території?
Коли він ступив на територію особняка, перше, що відзначив — масштаб. Усе кричало про владу. Про гроші. Про вплив. Жодної скромності. Жодної випадковості. Лише розрахунок.
Він був одягнений просто: чорні джинси, біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком. На очах — чорна маска, яку йому буквально всучив Джейк.
— Без неї нас одразу впізнають, — наполягав той.
Сам Джейк підійшов до справи з ентузіазмом. Костюм принца — темно-синій камзол, декоративні ґудзики, навіть фальшивий орден на грудях. І, звісно, маска. 
На тлі інших гостей вони виглядали… дивно. Бо це була не студентська костюмована вечірка. Це був світський бал із легким натяком на Гелловін. Жінки — у дорогих вечірніх сукнях. Оксамит, шовк, відкриті спини. Діаманти на шиях і зап’ястях. Чоловіки — в ідеально пошитих костюмах, із годинниками вартістю як квартира. Маски були в багатьох, але вишукані — мереживні, дизайнерські, а не театральні. У тематичних костюмах були хіба що діти гостей — маленькі відьми, вампіри, супергерої. Джейк озирнувся довкола й насупився.
— Це що за вечірка, якщо ніхто не в костюмі? Я що, дарма пів дня вибирав цей клятий камзол?
Логан засміявся й ляснув його по плечу.
— Он ще він у костюмі, — кивнув він у бік хлопчика років восьми в плащі графа Дракули.
Джейк ображено фиркнув.
— Та ну тебе.
Вони підійшли до бару. Логан узяв склянку віскі й зробив ковток. Лід тихо дзенькнув. Алкоголь приємно обпалив горло, розлився теплом по грудях. Він озирнувся. Джейк уже зник. За кілька секунд Логан помітив його в дальньому кутку саду — той стояв надто близько до дівчини в блискучій сукні феї з прозорими крилами за спиною й щось жваво розповідав, активно жестикулюючи. Дівчина сміялася, торкаючись його руки.
— Звісно, — тихо хмикнув Логан. — Довго ти сам не протримався.
Він похитав головою й знову відпив зі склянки. Нічого особливого. Будинок Хантвеллів був бездоганним. Білий камінь, ідеальна симетрія, підсвітка, що підкреслювала кожну колону. Величезні вікна, крізь які проглядалися кришталеві люстри й високі стелі. Надто правильно. Надто вивірено. Ніби все тут існувало не для життя, а для демонстрації. Логан повільно провів поглядом по гостях, сподіваючись не натрапити на знайомі обличчя з ділового кола батька. Якщо хтось його впізнає — буде скандал. Не публічний. Гірше. Домашній.
Його погляд зачепився за господарів. Хантвелл-старший стояв майже в центрі зали поруч із дружиною. Рівна спина. Ідеальний костюм. Холодна впевненість у погляді. Поруч — Евелін, у темно-бордовій сукні, стримана, елегантна, мов королева свого маленького королівства. Вони справді виглядали так, ніби зійшли з обкладинки журналу. Без тріщин. Без слабкостей.
Де ж Скай?
Дивно, але за два дні після їхньої сварки в бібліотеці вони жодного разу не перетнулися. Ні в коридорах. Ні на парах. Наче хтось спеціально розводив їх різними маршрутами. Він знизав плечима.
Проєкт?
Нехай переживає вона. Нехай боїться розчарувати батька. Викладача. Усіх. Йому — байдуже. Він давно перестав боятися розчарувати свого батька. Після смерті мами все змінилося. Логан повільно вдихнув.

«Йому було дев’ять. Дев’ять. Він пам’ятав лікарню. Надто яскраве світло. Запах ліків. Чужі шепоти. А потім — дім. Той самий. Тільки порожній. Батько стояв біля вікна, спиною до нього. Ні обіймів. Ні слів підтримки. Лише холодне:
— Час дорослішати.
У дев’ять років. Логан тоді не плакав при ньому. Він узагалі швидко навчився не плакати. У той момент він зрозумів: усе тепло в їхній сім’ї трималося на ній. На її голосі. На її сміху. На її м’якості. З її відходом дім перетворився на скляну конструкцію. Красиву. Холодну. Батько не став гіршим. Він просто став… чужим. Робота. Контракти. Зустрічі. Син — як пункт у розкладі. Саме тоді Логан почав проводити дедалі більше часу в Джейка. У його шумному домі, де батьки могли сперечатися, сміятися, сваритися, але були живими. Джейк став підтримкою. Братом, якого в нього ніколи не було.»

Логан видихнув і зробив ще ковток. Він повернувся в реальність. Музика змінилася на ритмічнішу. Гості сміялися. Хтось цокався келихами. Допивши залишки віскі, Логан відчув, як тепло алкоголю розливається венами, притуплюючи зайві думки. Він поставив порожню склянку на тацю офіціанта й повільно попрямував углиб території. Йшов неквапливо, намагаючись виглядати так, ніби повністю належить цьому місцю. Музика стала гучнішою — вже не струнний квартет, а щось сучасніше, але все одно стримане, дороге. Сміх гостей. Дзвін келихів. М’яке світло ліхтарів, що відбивалося у воді басейну. Усе виглядало як сцена з фільму. Він знову озирнувся. 
Скай не було. І лише тепер він зрозумів — шукає її несвідомо. У натовпі. На балконі. Серед гостей. Навіщо? Він не знав. Може, щоб переконатися, що вона справді частина цього світу. А може…
Він різко обірвав думку. Звернувши за ріг будинку, він помітив, що до нього прямує один із охоронців. Чоловік примружився, ніби в пам’яті спливало обличчя, якого не було у списку гостей. Чорт.
— Сер, можна ваше запрошення? — голос прозвучав ввічливо, але наполегливо.
Логан сповільнив крок, зобразив легку усмішку — і тієї ж миті рвонув убік.
— Сер!
Він біг повз гостей, намагаючись не виглядати надто підозріло, лавірував між столиками, ледь не збивши офіціанта. Серце билося швидше — вже не від віскі. Він намагався виглядати так, ніби просто поспішає до когось, але швидкі кроки охоронця за спиною ясно давали зрозуміти — його викрили. Логан звернув до басейну, ковзаючи по гладкій плитці. Поглядом шукав Джейка.
«Де цей ідіот?!»
Але друга ніде не було видно — ніби справді крізь землю провалився.
— Прекрасно, — прошипів Логан.