Те, що починається з проєкту

Ранок в університеті був одночасно шумним і якимось сонним. Кампус гудів голосами, кроками, дзвінким сміхом. Хтось ішов, позіхаючи й кутаючись у худі, ніби досі застряг десь між сном і реальністю. Хтось, навпаки, надто бадьоро переповідав подробиці нічної вечірки, жестикулюючи так, ніби від цього залежала оцінка за його історію. У повітрі пахло кавою й прохолодою ранньої осені. І серед усього цього хаосу йшли двоє. Сьогодні Скай не проспала. Вона прокинулася о п’ятій ранку. Потім о шостій. Потім о шостій п’ятнадцять. Перевіряла час кожні двадцять хвилин, ніби боялася, що стрілки годинника змовляться проти неї. Другого такого провалу вона просто не витримає — ні морально, ні під пильним батьковим поглядом. І найголовніше — сьогодні ніхто не перегородив їй виїзд. Дорога була вільна. Ніхто не зіпсував ранок. Уже маленька перемога. Жодних сюрпризів. Можна сказати, ранок вдався.
Зараз вона йшла доріжкою університету поруч із Фабіаном і тримала в руках свій улюблений горіховий лате. Теплий стакан трохи заспокоював. Солодкий аромат горіха й кави ніби повертав відчуття контролю.
Фабіан Кларк — світловолосий, трохи вищий за неї, з кількома безглуздими татуюваннями на руках, які він колись набив «по приколу», — виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінки модного блогу. Одягнений, як завжди, бездоганно: ідеально підібрані кольори, акуратна зачіска, впевнена хода. Але варто було йому відкрити рот — і вся ця естетика руйнувалася.
— Я тобі серйозно кажу, — він так активно розмахував руками, що кілька разів зачепив студентів, які проходили повз, — Я взагалі не зрозумів, що це зуб! Думаю — карамель тверда попалася. А потім відчуваю — щось не так…
Він зробив драматичну паузу.
— І ти продовжив жувати? — Скай уже сміялася.
— Звісно! Я ж не панікер! — обурився він.
— Ти безнадійний, Кларк.
Він демонстративно штовхнув її плечем.
— Оце ти подруга! Ні щоб пожаліти свого найкращого друга — ти смієшся! Я, між іншим, постраждав!
Скай зробила ковток кави й, усе ще ледь стримуючи сміх, відповіла:
— Ти зламав зуб об «Снікерс». Це навіть звучить безглуздо.
— Та ну тебе, — буркнув він, але в очах уже танцювали пустотливі іскри.
Він не вмів довго ображатися. Особливо на неї. Скай глянула на нього скоса й ледь усміхнулася. Іноді їй здавалося, що саме його дурнуваті історії не дають їй надто зациклюватися на власних проблемах. Поруч із ним ранок ставав легшим. Навіть якщо всередині все ще сиділа напруга після вчорашнього дня. Фабіан раптом знову пожвавішав:
— До речі, я героїчно пережив стоматолога. Мені тепер належить медаль.
— Тобі намордник належить, — сухо відповіла Скай.
Він обурено ахнув:
— Це що за підтримка така?
Вона розсміялася.
— Найщиріша.
Вони продовжили йти доріжкою, розчиняючись у натовпі студентів, сперечаючись і підколюючи одне одного. Фабіан раптом замовк на півслові. Його обличчя змінилося — очі хитро звузилися, кутик губ поповз угору. Ця усмішка завжди означала лише одне: зараз буде провокація.
— То кажуть, — ліниво протягнув він, — Що ти вчора нашого красунчика Ріверса голим бачила.
Скай саме зробила ковток кави — і мало не вдавилася. Гарячий напій обпік горло, вона різко зупинилася просто посеред доріжки.
— Що?!
Кілька студентів обернулися. Вона ошелешено витріщилася на Фабіана, а потім вираз її обличчя миттєво змінився — роздратування спалахнуло одразу.
— Мая, — процідила Скай. — Тільки вона могла таке ляпнути.
— Значить, було що ляпати, — задоволено протягнув він.
— Нікого я не бачила, — різко відповіла Скай і вже рушила далі. — І взагалі… він був у трусах.
Вона зрозуміла, що сказала це запізно. Фабіан розплився в ще ширшій усмішці.
— О-о-о. Тобто деталі ти все-таки помітила.
— Кларк, — втомлено попередила вона.
— Якого кольору? — невинно запитав він.
Скай закотила очі.
— У тебе що за замашки, Фабіане?
Він театрально приклав долоню до грудей.
— Ей! Я натурал! Просто цікавлюся фактами.
А потім раптом став серйознішим і трохи нахилився до неї:
— Ти його що, взагалі не розглядала?
— Ні, — сухо відрізала вона.
Він понизив голос:
— А через тканину нічого не було видно?
Скай завмерла. Кілька секунд дивилася на нього так, ніби подумки вибирала спосіб убивства. Він спочатку говорить. Потім думає.
— Ну а що, — продовжив він із виглядом експерта, — Зранку в усіх буває… «реакція організму». І по ній, між іншим, можна зробити висновки. Це важливо!
Він говорив це так серйозно, ніби обговорював наукове дослідження. Скай різко зупинилася. Повз них пройшло кілька студентів, кидаючи швидкі погляди. Вона повільно повернулася до нього, небезпечно примруживши очі.
— Кларк.
Здається, тільки тепер він зрозумів, що зайшов надто далеко. Але було пізно. Скай ткнула пальцем йому в груди — не сильно, але достатньо, щоб він інстинктивно відступив на крок.
— Ще. Одне. Слово, — прошипіла вона крізь зуби, — І я клянусь, напишу на сайті універу, що ти гей. З подробицями. І додам, що ти активно шукаєш знайомства.
Друг завмер. Просто посеред доріжки. З виразом людини, яка щойно побачила власну соціальну смерть.
— Ти… ти не посмієш, — уже не так упевнено сказав він.
— Спробуй перевірити, — холодно відповіла Скай.
Вона мовчки розвернулася й пішла далі, роблячи вигляд, що розмова закінчена. За кілька секунд він уже наздоганяв її.
— У мене й так із дівчатами все складно! А якщо ти таке викладеш — усе, хрест на особистому житті!
Скай уважніше глянула на нього. Він не був страшним. Навпаки — доволі симпатичний. Світле волосся, відкрита усмішка, впевнена хода. Але його язик… Це було його прокляття. Коли він знайомився з дівчиною, міг раптом ляпнути:
«У тебе вусики трохи видно» або почати розповідати про мозоль на пальці, який натер минулого літа. І все. Романтика помирала ще в зародку. 
І, мабуть, саме тому Скай із ним і дружила. Бо він був справжнім. Дурнуватим. Недоречним. Гучним. Але чесним. Він завжди казав правду. Навіть якщо вона звучала жахливо.
Скай усміхнулася. Бо, попри все, саме поруч із ним вона могла бути собою. Сміятися навіть тоді, коли всередині все напружене.
— Може, тому що ти спочатку говориш, а потім думаєш? — кинула вона через плече.
— Я просто чесний! — обурився він.
— Ти просто нестерпний.
Він ішов поруч, активно розмахуючи руками.
— І взагалі, ти так нервуєш, ніби я влучив у точку.
Скай різко зупинилася.
— Я нервую, бо ти несеш маячню.
— Ага, — протягнув він. — Я тебе знаю ще з пелюшок.
Вона глибоко вдихнула. Іноді Фабіан був її найкращим другом. А іноді — головним джерелом роздратування.
— Кларк, — спокійно, але з погрозою сказала вона.
Він уважно подивився на неї… І раптом розсміявся.
— Гаразд-гаразд. Мовчу. Але якщо що — я завжди готовий обговорити стратегію спостережень.
— Зникни.
— Уже біжу.
Але він усе одно йшов поруч. Бо як би вона не злилася, він завжди був поряд. І саме цим її й рятував — своїм ідіотським гумором, який дратував… і водночас не давав надто серйозно зациклюватися на тому, що насправді її тривожило. І Скай, як би не намагалася втримати серйозне обличчя, все одно ледь помітно усміхнулася.
Вона зробила ще ковток кави, примружилася й із азартом, ніби кидаючи виклик, сказала:
— Чорні.
Фабіан завмер на частку секунди. А потім його обличчя осяяла переможна усмішка.
— Я так і знав!
Він навіть клацнув пальцями, ніби виграв суперечку.
— Такі гарячі хлопці, як він, навряд чи носять труси з мультяшними персонажами.
Скай фиркнула, але всередині зрадницьки кольнуло. Вона ненавиділа, що взагалі запам’ятала цю деталь. Ненавиділа, що відповіла. Ненавиділа, як легко Фабіан зчитав її реакцію.
— Ти нестерпний, — пробурмотіла вона, пришвидшуючи крок.
— Зате спостережливий, — задоволено відгукнувся він, підлаштовуючись під її темп. — Чорний — це впевненість. Це заява. Це…
— Це просто чорні труси, Кларк.
— Ні-ні, — він підняв палець угору. — Це психологія. Колір сили. Контроль. Харизма.
— Ти зараз аналізуєш нижню білизну Ріверса, — сухо зауважила Скай.
Він задумався на секунду.
— Гаразд, звучить дивно. Але я маю рацію.
Вона закотила очі, але кутики губ усе одно сіпнулися.
— І взагалі, — додав він уже тихіше, — Якщо ти запам’ятала колір, значить, усе-таки дивилася.
Скай різко зупинилася й зміряла його попереджувальним поглядом.
— Я запам’ятала, бо це було… несподівано.
— Ну звісно, — протягнув він із усмішкою. — Чорний колір завжди несподіванка.
Вона штовхнула його ліктем. І вже за хвилину кампусом знову рознісся їхній сміх.