Старі війни, нові гравці

Їдальня гуділа так, ніби всередині жив окремий маленький світ. Сміх, суперечки, гуркіт підносів, дзенькіт приборів, різкий запах смаженого й солодкий аромат свіжої випічки. Хтось сперечався про матч, хтось обговорював пари, хтось уже будував плани на вечір. Але Скай ніби сиділа під скляним куполом. Звуки долинали приглушено. Люди рухалися, наче в уповільненій зйомці. Перед нею стояла тарілка з макаронами. Соус уже почав густішати по краях. Вона повільно водила виделкою по колу, навіть не намагаючись піднести їжу до рота. Апетит зник ще зранку — після парковки, після крику, після тієї дратівливої усмішки.

Вона все одно взяла обід. Бо так правильно. Бо не можна просто піти. Бо організм «треба годувати». От тільки тіло не слухалося логіки. У голові крутилися зовсім інші думки. Перед наступною парою їй потрібно було зайти до містера Вінса й якось викрутитися через свою відсутність на лекції.

«Може, сказати, що в мене була зустріч із деканатом? Ні, він перевірить… Може, послатися на сімейні обставини? Звучить занадто серйозно… Може, просто зізнатися?..»

Жоден варіант не здавався переконливим.

— …і я йому кажу: якщо він ще раз запізниться, я просто піду! — голос Маї різко вирвав її з думок.

Скай слухала впіввуха. Слова проходили повз, ніби крізь воду. Вона раптом отямилася й підняла погляд.

— А де Фабіан? — запитала вона, ніби продовжуючи розмову.

Мая замовкла, а потім розсміялася й схрестила руки на грудях.

— Ти мене взагалі не слухаєш.

— Слухаю… — винувато пробурмотіла Скай.

— Я ще дорогою до їдальні сказала. Він у стоматолога. Зламав зуб, поки їв «Снікерс».

На губах Скай з’явилася слабка усмішка.

— Звісно. Це цілком у його стилі. — Вона похитала головою. — Я сто разів казала йому: нормально пережовуй їжу, а не їж так, ніби за тобою женеться зграя собак.

Фабіан Кларк. Її постійна величина. Із самого дитинства. Від розбитих колін, шкільних вистав і спільних покарань. Вони були як брат і сестра — нескінченні підколи, їдкі коментарі, жарти нижче пояса. І водночас — абсолютне розуміння. Іноді Скай здавалося, що навіть якщо в її житті почне руйнуватися все, Фабіан залишиться єдиним, хто не зміниться.

З Маєю вони познайомилися вже в університеті. І Фабіан із першого дня намагався до неї підкотити. То з квітами. То з дурними жартами. То з театральними зітханнями. І щоразу Мая його відшивала. М’яко. Але впевнено. Причину цього знала лише Скай.

— Ти знову про своє думаєш? — м’якше запитала Мая.

Скай зітхнула.

— Думаю, як виправдовуватися перед Вінсом.

— Скажи правду.

— Ти серйозно? Він мене живцем з’їсть.

Мая закотила очі.

— Ти найкраща студентка на курсі. Він тебе обожнює.

— Обожнював. До сьогоднішнього ранку.

Скай знову опустила погляд у тарілку. І в цей момент Мая раптом замовкла. А потім повільно усміхнулася. Хитро. Вона трохи нахилилася ближче.

— Ріверс дивиться на тебе.

Виделка в руці Скай завмерла.

Серце неприємно вдарилося об ребра. Плечі миттєво напружилися. Вона відчувала це навіть не озираючись. Те дивне відчуття, коли точно знаєш: на тебе дивляться.

— Я навіть чути про нього не хочу, — різко відрізала вона.

Але всередині все одно щось стиснулося. Чому він узагалі дивиться? Знущається? Сміється? Чи йому просто нудно? Її дратувало, як легко він вибиває її з рівноваги. Що достатньо одного погляду — і думки знову плутаються.

Дівчина різко відсунула стілець і підвелася. Тарілка так і залишилася майже недоторканою.

— Піду до Вінса. Спробую закрити прогул доповіддю.

Подруга усміхнулася.

— Удачі.

Скай лише коротко кивнула. Схопила сумку й рушила до виходу. І весь цей час відчувала на собі його погляд. Майже фізично. Наче теплий дотик між лопатками. Вона не озирнулася. Принципово. Якщо він чекає реакції — не дочекається. Штовхнувши двері, Скай вийшла в коридор, де було прохолодніше й тихіше. І тільки там дозволила собі на секунду заплющити очі.

— Спокійно, — ледь чутно прошепотіла вона сама собі.

Але прізвище «Ріверс» усе одно продовжувало звучати в її голові гучніше, ніж хотілося б. Після розмови з містером Вінсом Скай ішла коридором так швидко, що ледь не зачіпала плечима інших студентів. Світло з великих вікон смугами падало на підлогу, хтось сміявся біля автоматів із кавою, хтось обговорював майбутній проєкт — звичайний університетський день. Але для неї все звучало приглушено. Наче світ існував окремо. Усередині все кипіло. Щоки досі палали. Вона знову й знову прокручувала в голові його спокійний, майже розчарований голос:

— «Міс Хантвелл, у вашому віці вже варто вміти розпоряджатися своїм часом».

— «Якщо автомобіль заважає вам вчасно приходити на заняття, можливо, громадський транспорт буде розумнішим рішенням».

Громадський транспорт. У той момент їй хотілося провалитися крізь землю. Він не кричав. Не погрожував. Говорив рівно й спокійно — і від цього було ще гірше. Наче вона справді його підвела. Не просто запізнилася. Підвела. І через кого? Через одного самовдоволеного сусіда. Вона сильніше стиснула пальці на ремінці сумки.

— Придурок… — ледь чутно видихнула Скай.

Підійшовши до аудиторії, де мала бути спільна пара, вона навіть не сповільнила крок. Різко штовхнула двері. Усередині вже гуло. Половина курсу IT, половина урбаністів. Сміх, шепіт, шелест сторінок. І, звісно, десь тут був Ріверс. Вона відчувала це майже фізично.

Не дивлячись по боках, Скай пройшла до першого ряду й важко опустилася на стілець поруч із Маєю. Стілець скрипнув, сумка глухо вдарилася об ніжку парти. Мая відірвалася від телефона й уважно подивилася на неї.

— Ну? Що Вінс?

Скай повільно опустила голову на парту. Холодна поверхня приємно остудила лоб.

— Він відчитав мене, як школярку, — пробурмотіла вона просто в стіл.

І майже слово в слово переказала всю розмову з викладачем. На секунду запала тиша. А потім Мая розсміялася. Голосно. Щиро. Абсолютно без сорому. Настільки голосно, що кілька людей обернулися. Навіть хтось із останніх рядів підняв погляд. Скай повільно підняла голову й подивилася на подругу виснаженим поглядом.