Пара, якої ніхто не хотів.

Ранок Логана Ріверса почався не з кави. І не з сонячних променів, що пробивалися крізь штори. І навіть не з того, що зазвичай робить ранок… приємним. Ні. Його ранок почався з вереску сигналізації. Його улюбленої машини. Його «ластівки».

Спочатку Логан не зрозумів, що відбувається. Він лише розплющив одне око, потім друге — і мозок, який ще не встиг прокинутися, ліниво видав єдину думку:

«Якщо це сон — нехай він закінчиться.»

Але сон не закінчувався. Сигналізація волала так, ніби машину намагалися викрасти… або вбити. Логан різко сів на ліжку, скривившись. Голова віддавала важким гулом, наче всередині хтось гатив молотком.

— Чорт…

Він провів долонею по обличчю, намагаючись зібрати себе докупи. Волосся стирчало в різні боки, очі різало від світла, а в роті був той самий присмак, який залишається після ночі, коли ти надто багато сміявся, надто голосно слухав музику і надто мало думав про завтрашній день. Додому він приїхав під ранок. Клуб. Музика. Світло. Дівчата. Сміх. І він точно пам’ятав одне: вечір був хорошим. Але ось парковку він не пам’ятав узагалі.

Сигналізація знову заверещала. Логан застогнав крізь зуби, скинув ковдру й босоніж поплентався через кімнату до балкона. Двері він розчахнув різко, навіть не думаючи про те, що надворі холодно. Морозне повітря одразу вдарило в обличчя, остаточно добиваючи залишки сну.

І, звісно ж, унизу стояла вона. Хантвелл. Та сама дівчина з бездоганною поставою, бездоганним життям і тим самим поглядом, який ніби постійно говорив:

«Ти мене недостойний».

Тільки зараз її “ідеальність” тріщала по швах. Вона була зла. Ні, навіть гірше — вона кипіла.

І Логан зрозумів це ще до того, як вона відкрила рот. Йому було абсолютно начхати, що він стоїть на балконі в одних боксерах. Якщо комусь не подобається вид — можуть не дивитися.

Хантвелли завжди жили так, ніби світ закінчиться, якщо хоч щось піде не за планом. Вона щось кричала, розмахувала руками, і Логану навіть не треба було дослухатися, щоб зрозуміти проблему. «Його машина. Знову. Не там.»

Він натиснув кнопку на брелоку, вимикаючи сигналізацію, і вже збирався повернутися до кімнати, коли почув:

— Кретин!

Логан хмикнув. Так. Він був кретином. Але кретином, якому це… подобалося.

Бо Хантвелл явно не звикла, коли хтось псує її ідеально вилизаний світ. А Логан, здається, був єдиною людиною, яка робила це регулярно. Будинок навпроти завжди нагадував декорацію з реклами дорогого життя: рівно підстрижені газони, однакові ліхтарі, ідеальні штори на вікнах і камери, які, мабуть, стежили навіть за тим, як росте трава. Усе правильно. Усе за правилами. І Хантвелли обожнювали ці правила.

Логан зачинив двері балкона й без сил завалився назад на ліжко. Очі вже почали заплющуватися, сон нарешті накрив його з головою… Як раптом сигналізація заверещала знову. Він повільно завмер. Потім так само повільно сів на ліжку, дивлячись у стіну так, ніби всесвіт зараз мав сказати: «Жартую». Не сказав.

— Та ви знущаєтесь…

Він підвівся й почав ходити кімнатою, відчуваючи, як роздратування всередині закипає все сильніше. Ця дівчина серйозно вирішила його дістати. І найгірше було те, що в неї майже вийшло. Сон остаточно зник. Настрій — теж. Логан знову вийшов на балкон, але Скай уже не було. Лише його машина стояла на місці, а сигналізація верещала так, ніби переживала найгіршу драму у своєму житті. Він вимкнув її й кілька секунд мовчки дивився на порожню вулицю. А потім усміхнувся.

«Гаразд, Хантвелл. Гру прийнято.»

Повернувшись до кімнати, Логан натягнув джинси, футболку й куртку. Волосся пригладив абияк, навіть не дивлячись у дзеркало. Вмиватися не став — і так нормально. Взагалі-то він не планував сьогодні нічого робити. І в університет — тим більше. Але якщо ранок уже почався з війни… то чому б не продовжити?

По дорозі він заїхав в одне-єдине місце в місті, яке справді заслуговувало на повагу. Маленьку кав’ярню на розі. Там робили найкращу каву у світі. І його улюблений горіховий лате. Перші ковтки подіяли майже як ліки. Голова все ще трохи гуділа після ночі, але настрій поволі повертався. А разом із ним — і відчуття контролю.

«Жодні Хантвелли не мають права псувати йому день.»

Так завжди казав батько. З дитинства. Скільки Логан себе пам’ятав, батько повторював це так часто, ніби це була сімейна молитва: Сусіди навпроти — вороги. Хантвелли — вороги. І дружби з ними не буває. Логан ніколи особливо не заглиблювався в те, чому дорослі так ненавидять одне одного. Він просто бачив, як у батька напружується щелепа, щойно хтось вимовляє прізвище «Хантвелл». Як голос стає різкішим. Як у погляді з’являється щось темне й жорстке — те саме, що буває в людей, коли йдеться вже не про конкуренцію, а про особисту війну. Логан виріс у цій ненависті. У чужій війні, яка з роками перетворилася на сімейну традицію. Та батько ніколи не розповідав подробиць.

«Але іноді, коли думав, що Логан не чує, казав мамі:

— Вони забрали в мене все.

— Вони думають, що можуть бути кращими.

— Вони вважають, що їхня «правильність» робить їх чеснішими.

І мама завжди відповідала тихо:

— Ґевіне, досить.

Але батько не зупинявся. І Логан не ставив запитань. Бо, якщо чесно, так жити було простіше. Коли світ ділився лише на дві частини:

Ріверси й Хантвелли.»

І тепер він їхав до університету, позіхаючи, попиваючи каву й думаючи про те, що міг би зараз спокійно валятися в ліжку… Якби не ця ненормальна Хантвелл. Через неї він приперся в універ раніше, ніж зазвичай. І в ту ж мить, щойно зайшов у коридор, він побачив її.

Скай стояла поруч із подругою. Зібрана. Стримана. Надто правильна. Наче ранок не починався з вереску сигналізації й сварки біля її будинку. Наче це не вона кричала на нього так, ніби він щойно скоїв злочин. Вона виглядала так, ніби в неї все під контролем. І це знову його роздратувало.