Поганий день для ідеальної дівчинки

Скай Хантвелл завжди вважала себе людиною правил. Правила були її особистим кодексом — чітким, як ідеально прописаний алгоритм: прокидатися о 6:30, пити воду, перевіряти розклад, приходити на пари за десять хвилин до дзвінка, не запізнюватися, нічого не забувати, нікого не підводити. І, чесно кажучи, у неї це виходило. Вона вміла бути ідеальною. Для друзів — надійна. Для викладачів — зразкова. Для родичів — «та сама розумниця». Для батьків… особливо для батьків… найкраща.

Скай жила так, ніби в її голові постійно тикав таймер зворотного відліку. І якщо вона хоч раз оступиться — хтось просто натисне «видалити». Але була одна річ, яка стабільно ламала всю її систему. Сон. Коли вона засинала, всі її правила перетворювалися на щось на кшталт казки, яку мозок відкладає «на завтра». І сьогодні не стало винятком. Вона прокинулася від тиші. А тиша — це завжди поганий знак. Скай різко сіла на ліжку й схопила телефон. Екран засвітився надто яскраво. 08:17. Секунду вона просто дивилася, не моргаючи. Потім підскочила так різко, що вдарилася коліном об край ліжка.

— Чорт… чорт, чорт, чорт!

Будильник мовчав, як справжній зрадник. Вона точно його ставила. Сто відсотків. Просто… мабуть, вимкнула уві сні. І це було навіть гірше, ніж запізнення. «Це було непрофесійно». Вона металася по кімнаті, як персонаж дешевого ситкому: однією рукою натягувала джинси, іншою намагалася запхати зошит у рюкзак, зубну щітку тримала в роті, а волосся збирала в хвіст майже наосліп. У дзеркалі на секунду промайнуло її обличчя — бліде, трохи зле, з двома пасмами, які вперто не хотіли вкладатися. Ідеальна Скай сьогодні «не вийшла на зміну». Сьогодні працювала її аварійна версія.

Вона вилетіла з дому, навіть не доївши тост, який намагалася запхати в рот на ходу. Холодне ранкове повітря вдарило в обличчя. Надворі було світло й занадто спокійно для того хаосу, який відбувався всередині неї. Вона майже добігла до своєї машини — і завмерла. Виїзд був перекритий.

Чорне авто. Дороге. Нахабне. І занадто знайоме. Скай кліпнула, ніби сподіваючись, що машина просто зникне. Не зникла. На капоті блищала емблема, а на номері — рамка з логотипом Rivers Tech.

Вона повільно вдихнула. І так само повільно видихнула.

— …Ні.

Скай дивилася на машину так, ніби це була особиста образа. Ніби хтось спеціально встав поперек її життя і сказав: «спробуй пройди, відміннице». І вона навіть не здивувалася. Бо це була машина молодшого Ріверса. Ну звісно. Хто ще міг таке влаштувати?

— Чорт… — прошипіла вона, стискаючи ремінець рюкзака.

Скай підійшла ближче й зло копнула колесо. Не сильно — вона ж не психопатка. Але достатньо, щоб висловити свою думку. Машина одразу завила сигналізацією. Гучно. Дуже гучно. Скай навіть здригнулася… але вже за секунду відчула щось майже приємне.

«Так. Волай. Кричи. Розбуди весь район. Нехай знають, що у Ріверсів знову проблеми.»

І ніби за замовленням, у будинку навпроти відчинилося вікно. На балкон вийшов Логан Ріверс. Вигляд у нього був… легендарний. На ньому були тільки труси. Волосся стирчало в різні боки. Обличчя — трохи пом’яте. А вираз — такий, ніби він щойно програв битву з власним похміллям.

Скай відкрила рот… і одразу закрила.

Вона хотіла сказати щось розумне. Але побачила його — і мозок просто завис.

Логан примружився, ніби сонце було його особистим ворогом.

— Ей! — прохрипів він. — Ти… що твориш, Хантвелл?!

Він говорив так, ніби вона припаркувалася прямо на його обличчі. Скай відчула, як у неї спалахнули щоки. Не тому, що він красивий. Вона б ніколи цього не визнала. А тому що він стояв напівроздягнений і взагалі не парився. На відміну від неї.

Скай, перекрикуючи сигналізацію, гаркнула:

— ПРИБЕРИ МАШИНУ! ТИ МЕНІ ВИЇЗД ПЕРЕКРИВ!… і в мене перша пара до Вінса!

Ім’я викладача вона спеціально підкреслила. Це мало звучати як вирок. Але Логан лише сонно хмикнув.

— Вінс? — він криво усміхнувся, потираючи скроню. — Співчуваю.

Він ліниво сперся на перила, ніби це не він щойно влаштував їй катастрофу.

— Мені тільки на другу пару. Так що… — він знизав плечима. — Це твої проблеми.

Скай навіть не одразу повірила.

— Ти серйозно?!

— Абсолютно.

Логан розвернувся і неквапливо пішов назад у кімнату. Перед тим як зникнути, натиснув кнопку на ключі — сигналізація затихла. Тиша настала миттєво. І в цій тиші Скай почула власне дихання. Вона стояла й дивилася йому вслід так, ніби могла силою думки провалити його крізь підлогу.

— Ідіот! — вигукнула вона.

Слово розлетілося порожнечею й відбилося від стін сусідніх будинків. Серце калатало швидко. Від злості. Від сорому. Від того, що вона взагалі з ним заговорила — вперше за… скільки? П’ятнадцять років? Скай знову копнула колесо. І знову ввімкнула сигналізацію.

«Нехай помучиться. Хоч трохи.»

Потім різко розвернулася і побігла до автобусної зупинки. Рюкзак підскакував на спині, зошити всередині жалібно грюкали, а волосся вибивалося з хвоста. У голові крутилася лише одна думка:

«Я не можу запізнитися до Вінса.»

Містер Вінс був не просто викладачем. Він був уособленням дисципліни. Він міг усміхатися — але так, ніби ставив тобі «двійку» одним лише поглядом. Міг сказати «доброго ранку» — і це звучало як попередження. А найгірше — він ненавидів запізнення. Для нього не існувало «я застрягла в заторі». Не існувало «автобус не приїхав». Не існувало «у мене сімейні обставини».

Було тільки:

«Ви запізнилися. Отже, ви не поважаєте дисципліну.»

А для Скай дисципліна була… всім. Вона мала бути ідеальною. Правильною. Тією, до кого неможливо причепитися. Особливо для батьків. Скай ніколи їм не брехала. Ніколи не приносила поганих оцінок. Ніколи не давала приводу сумніватися в собі. Бо якщо вона їх розчарує… то ким вона тоді буде?

Вона майже добігла до зупинки. І побачила автобус. Він стояв. Двері були відчинені. Усередині щось спалахнуло — маленька, вперта надія.