Романтика між старих швабр

    У Андрія очі стали по п’ять копійок, за свої майже сімнадцять років він ні разу не потрапляв у такі халепи. Хлопець подивився на яскравий напис, перевів погляд на не менш яскраву Ярославу, що маяла в нічному коридорі білою блузою та розпущеним рудим волоссям. Вона явно не збиралася нікуди тікати й чекала кару небесну з посмішкою чеширського кота.

- Знімай підбори, – прошипів Андрій.

- Ти зібрався вбити ними нашу заучку? Ні, звичайно, я не про…

    Договорити вона не встигла, оскільки Андрій просто схопив її в оберемок і закинув у комірчину зі швабрами, яка магічним чином виявилася відчиненою. Видно, сьогодні боги вирішили змилостивитися над учнями і 83-річна баба Надя просто забула її замкнути.

- Ти нахаб… – Ізяславу знову перебили, міцно затиснувши рота рукою.

- Захотіла зі школи вилетіти? – Андрій її досі не відпускав.

    Вони стояли поряд у тій чортовій комірчині й Ізяслава відчувала, що її обличчя повільно наближається кольором до її волосся. Вона це пояснювала собі тим, що її дико бісило, що цей «ідеальний хлопчик» зміг її заткнути (адже це не вдавалося нікому, хай йому трясця!). Її бісило, що вона не могла зараз вийти, повернутися дупою до Жовтої Дині й… А, власне, чому не могла? Вона спробувала скинути з себе руку Андрія, але він не поворухнувся.

- Я знаю, що ти задумала…

- Звідки? Ти телепат?

- Чому ти так наполегливо намагаєшся привернути до себе увагу? – Ізяслава мовчала. – Справа ж не  комплексах. У таких, як ти, їх просто не буває…

- Я хочу, щоб вони звернули на мене увагу. Не на завод, не на дачу, а на мене. Дідько, як же це банально! Досить! – дівчина різко розвернулась до дверей, але Андрій знову її перехопив.

- Ізя… – різко охрип Андрій, – я думав, ти…

- Стерво? – вона різко повернулася до нього, але в очі не дивилася, дивилася кудись над головою. – Забудь все, що я тільки-що сказала!

- Стій! – Андрій спробував заглянути їй в обличчя, але Ізяслава старанно відверталася. – Та подивись ти на мене, чи ти вчорашнього дня в тих швабрах шукаєш?!

- Я не можу… Я… – Ізяслава так само роздивлялася стару ганчірку, по якій уже давно смітник плакав гіркими слізьми. Вона боялася. Вона вперше за все своє життя боялася. Боялася цього хлопця. Боялася своєї на нього реакції. Боялася того, що він був першою людиною, яка розуміла її між рядків.

     Андрій зупинився на секунду. Підняв руку. Опустив. Дідько! Чому ж так страшно? З Аліною ніколи не було страшно. Згадка про його «кохання» здалася якоюсь недоречною й зовсім невчасною. Ізяслава так само мовчала, і від цього ставало навіть якось моторошно.

- Із… Ти…

     Ізяслава різко повернулася до нього. Здається, вона щось таки для себе вирішила. Дівчина зробила крок вперед, наближаючись…

- Що це тут?! – двері з грюкотом відчинилися й на порозі тричі проклятої комірчини постала Жовта Диня. Здається, вона очікувала побачити Ізяславу, але ж не в такій компанії! Заучка почала хапати повітря, як риба, викинута на берег. – Андрійку? Що ви?.. Це ви?!!!

- Не ми! – першою отямилася Ізяслава, схопила Андрія за руку й потягла з комірчини, залишаючи Жовту Диню в рибоподібному стані на порозі.

- Мені потрібно портфель забрати, – раптом згадав Андрій. – Чекай секунду!

Але коли хлопець повернувся з портфелем, в коридорі вже нікого не було, лише запах чоловічих парфумів (які обожнювала Ізя) нагадував про її нещодавню присутність. Звідки він знав про її улюблені парфуми, для Андрія так і залишилося загадкою.