- Ще одну й додому, – Андрій втомлено відхилився на спинку стільця й відсунув подалі зошит, вздовж і впоперек списаний формулами.
- Ми повинні виграти цей конкурс! – Жовта Диня сердито блиснула очима. – Ми повинні хоч якось відновити статус школи після тієї бійки. Андрійку, ну от скажи, ну навіщо ти поліз до того хлопця? Ти ж нам так тоді й не сказав.
- Він недопустимо розмовляв з дівчиною, – Андрій спохмурнів, він сам до путя не розумів, навіщо тоді поліз у бійку.
- З ким? З Ізяславою? Та то не дівчина! То кара небесна! І правильно, що…
- Я піду пройдусь! – Андрій різко піднявся з-за столу й вийшов з класу. За вікном уже стемніло. Була майже восьма вечора, а хлопець все ще сидів у школі. Незабаром мав відбутися районний конкурс «Найрозумніший», тому зараз його тероризувала не тільки Василина Василівна, а й Діана Павлівна, яка все ніяк не могла пробачити глобальної обласної поразки.
Плавно його думки перейшли на об’єкт ненависті Жовтої Дині. Андрій ніколи не розумів, за що завучка так ненавиділа Ізяславу, адже загалом Діані Павлівні було нас… вибачте, начхати на всіх і на все. Потім він згадав завжди насмішкуватий вираз обличчя, зверхню посмішку й звичку рубати правду прямо в очі. Так, у вчительки були причини, м’яко кажучи, недолюблювати ученицю. Власне, як і в половини школи. Андрій зловив себе на думці, що посміхається, невідомо чому.
З роздумів його нахабно вирвав телефонний дзвінок. Аліна. Чомусь думка про неї чи не вперше викликала в Андрія якісь дивні почуття, суміш прикрості та невдоволення. Сьогодні він почув, як Дімка, його однокласник, жартував, що Алінка грає на два фронти. Він старався про це не думати, але якийсь черв’ячок невтомно гриз душу. Вихованість перемогла, і він таки взяв слухавку.
- Алло. Так, слухаю. Ні, ще не скоро. Ні, я не можу тебе забрати з гуртка. Я знаю, що в нас завтра контрольна. Я ж сказав, що ще буду довго! Бувай.
Андрій вимкнув телефон, зупинився на секунду, а потім з силою його пожбурив по коридору.
Новенький Xiaomi ластівкою пролетів коридором, виробляючи піруети в місячному сяйві, перевернуся кілька разів й гупнувся об чорні лаковані черевики. Чорні лаковані черевики зупинились, рука з яскраво-червоними пазуряками підняла нещасний телефон, десятисантиметрові підбори розмірено й упевнено простукали коридором, зелені очі з цікавістю і якимось жалем розглядали Андрія.
Він мовчки спостерігав, як підходить дівчина, і відчував, що живіт повільно скручується в тугий вузол. Вона мовчки простягла телефон.
- Це правда? – перше питання, яке задав Андрій. – Ти ж чула, з ким я говорив. І ти завжди все знаєш.
- Не завжди, – Ізяслава дивилась над головою хлопця
- Ізя… – він вперше за кілька років в одній школі назвав її на ім’я.
- Про Ростика? – Ізяслава таки поглянула на Андрія.
- Отже, Ростик… – Андрій зрозумів, що передчуття його не обманули.
- Пробач… – Ізяслава не хотіла його ображати і, власне, ніколи не бачила «гордість школи» таким.
- Та ти тут до чого? – Андрій сів на підвіконня й запитально поглянув на Ізяславу. – Та й взагалі, чому ти тут? О такій годині?
- Та ж актову залу прибирала. Вимазалась, як чортяка, – дівчина сіла поряд і показала попсований манікюр.
- Мало покупала, – після цих слів Андрій замовк, посміхнувшись власним думкам. Здається, він сам від себе такого не очікував.
- Хочеш щось покажу? – не чекаючи відповіді, Ізяслава схопила Андрія за руку й потягла за собою.
Біля кабінету Жовтої Дині вона зупинилася, і Андрій зміг прочитати напис червоною фарбою на дверях:
«ПОТРІБЕН МРЕЦЬ,
ОБРАВ Я ВАС.
ПРИЙДУ ОПІВНІЧ.
ФАНТОМАС»
- Гарно ж ти поприбирала… – Андрій замовк, тому що за поворотом почулись чиїсь гучні кроки…