Ти що? Ревнуєш?

     - Ізя! Ку-ку! Ізяслава! – Віка з грюкотом кинула на парту підручник Авраменка. – Ти взагалі мене слухаєш?

     Віка – це одна з небагатьох адекватних людей у цій школі. Власне, ледве не єдина людина, яка витримала майже два роки дружби з Ізяславою. Вищезгадана дружба почалася якось спонтанно і дивно, з якихось тестів, які було нереально вирішити, однак затрималася надовго. Але ні одна, ні інша не любили згадувати подробиці свого знайомства, тож і ми не будемо.

     - А? Так, звичайно слухаю. Ти казала, що хочеш перевестися в паралельний клас, бо тебе дістала наша історичка, – Ізя відірвалася від неймовірно цікавого заняття, а саме: пошуку логічних і науково обґрунтованих причин, чому їй приснився сьогодні найкращий учень їхньої альма-матер, про якого вона після олімпіади й думати забула.

     P.S. Історичка дістала всіх і давно. Напевно, саме з тієї причини директор закривав очі на «маленькі» капості старшокласників високоповажній Ользі Вікторівні).

     - Вона хоче мені вліпити вісімку за четверть! Чорт! Я сама робила ці тести на контрольній! Сама!

    - Ок. Але чи готова ти проміняти нашу Фіону (це прізвисько Ольги Вікторівни) на компанію отих… мммм… «джентльменів і шановних леді»? – Ізяслава скривившись кивнула на Андрія у чорному випрасуваному костюмі-трійці, Алінку в блакитній сукенці нижче колін (як і личить добропорядній дівчинці!) та двох її подружок, які йшли з таким гордим виглядом, ніби уявляли себе фрейлінами цариці Катерини ІІ.

     Еліта їх взірцевої школи саме виходила зі свого класу, коли Андрій ненароком зиркнув на двері класу напроти (останні кілька днів він досить часто туди дивився, але майже не усвідомлював, навіщо то робив), зашпортався і ледь не впустив свої книжки.

    - Вибачте! У нас тут військова нарада! – Ізяслава встала з-за першої парти й різко зачинила двері перед носом в Андрія.

     - Ти чого? – Віка підозріло зиркнула на Ізяславу. – Тобі ж наче завжди було чхати на цю компашку.

   - Бісить просто… Ходять тут… Підслуховують… Ще й та краля! Вішається на нього, а сама з Ростиком по кутках обіймається!

   - Ти що? – Віка відклала книжку, яку тероризувала останні п’ять хвилин, явно уявляючи на її місці математичку. – Ревнуєш?

   - Кого? До кого?? Ростика??? Я на ідіотку схожа!? – Ізяслава аж очі витріщила від здивування. – І тим паче я тобі вже казала, що оце все кохання-зітхання не для мене. Не можу дивитись, як ви страждаєте кожен місяць за черговим дурником. Зі мною такого точно не буде!

    - По-перше, я тільки за одним страждала… І він не дурник! – Віка фиркнула, а тоді нахилилася ближче до Ізяслави. – Я не про Ростика… Хтось запав на «гордість школи»?

     - Ти що? Та ні! З чого ти… Ні, я сказала!

    - Ти мене чи себе переконати хочеш? – Віка хитро примружила очі, починаючи розуміти що тут до чого.

     - Іди ти!

   Тут діалог перервав гуркіт дверей і в клас влетіла Сова (Сова Ганна Іванівна була трішки неврівноваженою… Добре, вона досить часто була трішки неврівноваженою особою). Одного разу їй не сподобався стілець, подарований на День учителя, і вона запустила ним по класу. Сова була керівничкою А-класу, де навчалася «еліта».

    - Хто це тут хоче до мого класу перевестися? – вона нахилилася ближче до Віки. – Пані Терещенко? Сонечко, пробач, але ти не в тої мами родилася, щоб навчатися в цьому класі.

    - А це буде вже вирішувати директор! – так само тихо сказала Ізяслава, яка сиділа поруч, і вимкнула диктофон.