Привіт, Андрію

    -- Андрійку! Ти встаєш чи ні? Ти проспиш олімпіаду, до якої готувався пів року!

    Андрій знехотя встав з ліжка, потягнувся, подивився в дзеркало. Чорна чуприна майже закривала карі очі, під якими залягли фіолетові кола. Правильно! Хто до третьої ранку грав у «Танчики» з хлопцями? А мама свято вірила, що її синочок об одинадцятій уже спав!

    У них була взірцева сім’я у найбагатшому районі невеличкого провінційного містечка. Андрій мав люблячих батьків, бабусю в селі, яка кожного літа передавала слоїки з варенням, і шалапутну дванадцятирічну сестру Катю, яка регулярно знаходила пригоди на свою… кхм… голову.

     Фізика була давнім захопленням Андрія. Щоправда, іноді внаслідок його захоплення лякалися сусіди й двічі довелося ремонтувати вітальню, але то таке… Андрій був призером усіх можливих і неможливих обласних і всеукраїнських олімпіад і ще у восьмому класі дістав звання «Кращий учень школи».

    -- Ти, як повернешся, забереш Катю зі школи і розігрієш обід. А ми на зустріч з клієнтами, – тут варто пояснити, що їх батьки торгували німецькими машинами й сьогодні мали якусь дуже важливу зустріч з постачальниками. – Як будемо повертатись, «захопимо» тітоньку Лілю й відсвяткуємо олімпіаду.

    Батьки були впевнені, що їх Андрійко й цього разу здобуде перемогу. Та не знали вони, що цього разу на олімпіаду занесе попутним вітром ходячу катастрофу Ізю, з якою впевненим не можна бути ні в чому.

    Власне, про Ізю… Андрій зайшов в автобус і роззирнувся, шукаючи знайомі обличчя. Цього разу від школи мали направити на обласну олімпіаду ще когось із учнів (невеличкий презент за виграну Всеукраїнську олімпіаду минулого року). Але побачивши КОГО саме вирішили делегувати разом з ним, хлопець витріщив очі й довго-предовго не міг їм повірити. Все ж таки якусь мить він сподівався, що на задньому сидінні обтріпаного шкільного автобуса сидить не та божевільна з паралельного класу. Власне, як чемний і порядний хлопець Андрій не спілкувався з подібними дівчатами. Але про нічне жахіття їхньої взірцевої школи (як колись назвав її директор) не міг не чути навіть завжди заглиблений у формули Андрій.

    До речі, у нього були дуже гарні стосунки з дівчинкою з його класу, Аліною, яка жила в сусідньому будинку й була милою, доброю й чарівною панянкою («Аж щелепи зводить! – прокоментувала колись Ізя: Аліну вона любила майже так само, як й індійські страви тітоньки Німфодори). Їх вважали ідеальною парою і з нетерпінням чекали, коли вони вже почнуть «охвіційно» зустрічатись (поправка: цього чекали тільки вчителі, Андрієва мама «любила» Алінку майже так само палко, як Ізя, але причин цього сину не пояснювала).

   Так от… Про що це я? Точно! Андрій ніяк не міг допетрати, навіщо цю панянку відправили на олімпіаду? Невже директор хоче, щоб в області більше взагалі олімпіад не проводилося? А знаючи Ізю, можна було стовідсотково запевнити, що саме так воно й буде! Ехх, не те що його Алінка! І добра, і чемна, і розумна, ніколи не заперечить, завжди всім допомагає й ніколи не скажи й слова неправди.

    Поки Андрій порівнював Алінку й Ізю не на користь останньої, вона тишком-нишком розглядала його. Подібні «чемні хлопчики» її завжди відверто нервували, а гордість всієї школи – особливо. Андрій був ідеалом того життя, від якого Ізя вперто намагалася втекти (її батьки були багатіями, обожнювали доньку й усіх її друзів, поки дівчині не осточортіло лицемірство й підлабузництво останніх і вона не втекла після дев’ятого класу в провінційне містечко до баби Ніни й маминої сестри Німфодори, влаштувавшись на підробіток офіціанткою в якусь дешеву забігайлівку, щоб не сидіти в них на шиї). А от хлопця, здається, все влаштовувало… Ізі було навіть трохи жаль цього бідолагу. Особливо враховуючи той факт, що вона знала, що добра й мила Алінка просто його використовує як підручник ГДЗ, а зустрічається з популярним баскетболістом Ростиком. Ізяслава сама бачила, як вони цілувалися за школою. Після цього випадку на Аліну випадково вилився компот, а «неблагонадійну» Ізю відправили на відпрацювання в шкільну їдальню.

   Ізя труснула головою, відверто дивуючись, чому думає про цього «розумника», а не про те, як швидше закінчити цю обласну дурницю.