Розділ 1.1. Від минулого не втечеш.

Прим.автора: Репліки курсором, зірочками віділено думки. Від 1 та 3 особи

….

    Щось пішло не так. "Щось" повинно було бути зовсім інше, але його вже не змінити.

– Звідки ці квіти тут?

    Навколо - темінь, і все, що є, - темно-червоні троянди. Десь чути, як падають краплі рідини. Квітів стає дедалі більше, пелюстки починають лоскотати тіло - приємне відчуття.

– Ай...

    Один шип. Ще один. І ще. Знову і знову - троянд занадто багато, вони не поміщаються... тут. Чорні очі з таким самим червоним блиском зі страхом спостерігають за голками за кілька сантиметрів перед ними. Руки, ноги починають рухатися, намагаючись захистити тіло.

- Треба вибиратися звідси....

    Крок. Ще один. І ще. Так само і хвилини. І біль - кожну секунду. Починається паніка.... І що ж робити? Рахувати. Їй завжди це допомагало. Не важливо що саме - секунди, удари серця, пилинки, пелюстки.... Пелюстки. І шипи. Їх занадто багато.

    Вирішено - сьогодні рахуємо секунди. Одна секунда. Дві секунди. Три секунди. Чотири секунди. П'ять секунд. Десять. Тридцять. П'ятдесят. Сто. Триста. Вісімсот. Тисяча чотириста.

– .....

    Тисяча чотириста одна секунда. Крок - яскраве світло. Таке відчуття що пройшло кілька днів, і водночас - пів хвилини. Голова опускається, погляд - на руки. Червоні, але не через троянди. Жодної рани немає - цілісінькі, з майже білою шкірою. Все як завжди. Майже. Майже як завжди. Голова нестерпно болить, погляд не фокусується, шум у вухах. І червоні кінчики пальців. Хіба вони не були білими? Навколо стоїть занадто знайомий запах. Примружені очі спостерігають за руками - тепер червоні всі пальці. І думати не треба: вона вже знає, що це. З самого початку знала. Десь чути чийсь приємний голос, а кров піднімалася все вище і вище. Очі опустилися до ніг - така сама картина. Назад до рук - майже по лікоть. Запах солодкий. Шлунок зазвичай в такі моменти просить поїсти, але зараз чомусь мовчить. Чомусь....

– ..?

    Бо шлунку нема. І частини легень. І серця....

– ?!

    Погляд нарешті фокусується. І знову темінь, але все видно. Чути шурхіт сухого листя десь високо вгорі. І знову руки майже білі. Майже. Вони тримають серце.

.....

 – Хееей, Мег! Заснула, чи що?

    Знову було важно сфокусувати погляд, і знову біль у голові. Але цього разу все пройшло набагато швидше - кліпнувши кілька разів світ повернув свої фарби. Від чогось захотілося прикласти руку до оголеного плеча. Дмухнув гарячий упереміш з холодним вітер, тепер зрозуміло що з плечем.

(Ю) - Пробач, здається, Кантер поблизу, я не помітила його... Мені довелося трохи присмалити тебе, щоб ти прокинулася!

(М) - Нічого... Допомогти? - здається, її не почули - слова відніс черговий порив вітру. Довелося зжатися, закрити очі та трохи присісти(ого, навіть перебуваючи без свідомості залишалася стояти) на кілька хвилин. Розкривши очі, Моріко пожалкувала, що перед цим закрила їх. Вітер почав повільно вщухати. Навколо, особливо на задньому плані битви -  великі та гострі льодові бурульки, а місцями - вогонь прямо на них. Трохи збоку дуже виділялася з кольорової палітри навколо велика рожева коса, а разом із нею - її господарка. Ну що ж, картина й справді чудова і перемога близької людини робила її ще кращою. Блискучий лід та червоні квіти вогню дуже били в очі. Інший з роду інь давно би вже втік. Інший непристосований.

*Останнім часом все більше "людей" навчається дивитися на світло... Це погано закінчиться.*

Через півгодини

     Ліс ніяк не закінчується, а небезпека все зростає. Постійне відчуття стеження переслідує весь час дороги, але нічого не відбувається. Ніхто не нападає. Пейзаж не змінюється. Високо вгорі б'юся гілки старих сосен, під ногами шарудять сухі голки, видніється кам'яна стежка... Стежка! Нею давно не користувалися - вона майже повністю заросла мохом та зникла під шаром соснових голок.

    Пройшовши ще трохи далі, дерева почали рідшати, попереду показалася невелика поляна, посеред якої виднівся старий потрісканий шифер.

(М) – ...дахи будинків?

    "Рожевою блискавкою" Юміко опинилася біля одного з них. Наступивши ногою на одну з дошок, де раніше був дах, та трохи спробувавши на стійкість, дівчина зісрибнулв в середину.

*Не люблю таке... Ну і куди вона сама? Там може бути небезпечно.*

    Пом'явшись півхвилини на місці, Юі вирішила оглянутись навколо. Будинок, в якому була її напарниця, саме більше з усіх осів в землю, а за тим, що зліва, росте леміс - маленька трава, схожа на купу бульбашок. Вона зустрічається досить рідко, тому ця знахідка дуже порадує сільських лікарів. Вона захищає сни створінь раси "ян" від проникнення в них створінь "інь". Трохи далі, праворуч, стара криниця. Шкода, але повністю завалена землею. Навколо стояла мертва тиша, жодного звуку, та й відчуття переслідування зникло, тому Моріко швиденько приєдналася до огляду.

    За годину дівчатка вже розставляли маленькі, але яскраво сяючі ліхтарики. Недавно придумані, до речі. Сонце заходило, тому їх яскравість була помітна ще краще. За весь цей час вони не знайшли нічого цікавого. Скоріше за все, навіть якщо через стільки часу щось в землі і не згнило, то його вже давно рознесли інь. Моріко лише назбирала трохи гарненьких камінців, які, якщо вимити, будуть ще яскравіше переливатися на світлі. Таке в селі люблять.

(М) – Слухай.... Я не впевнена що вони сильно допоможуть захистити цю місцевість. Та й нам тут потрібна лишень трава, а їм вона навіщо?

(Ю) - Ну то й що? А що, якщо вони вирішать саме тут і саме цієї ночі бійку вчинити? Та й ти ж знаєш, чому ми це робимо. Бо нові ліх-

– Ліхтарики потрібно випробувати, гаразд, я знаю, але вони все одно і не сунулися сюди б.

– Краще робити так, як нам веліли.