Навпаки

— Посидь зі мною.

Спекотний степовий вітер ласкаво торкнувся її локонів, підкинув у повітря легкі попелясті пасма. Сірі, наче в мишки, але сяючі, як зимові хмаринки під солнцем. 

Він підійшов ближче, сів на землю, уважно роздивляючись незнайомку. 

— Звідки ти взялась?

— Просто прійшла, — вона м’яко посміхнулася, не відриваючи очей від небокраю. — Що це за місце?

— Невже не знаєш? Великий Степ. До найближчого поселення не менше дня верхи. Так звідки ти?

— Здалеку. Звідти, де час тече в усіх напрямках одразу. Звідти, де небо та земля міняються місцями. Там немає назв, немає імен. Нічого немає, окрім світів, створених силою думки.

— Дивовижне місце, — він відкинувся на спину, відчуваючи, як травинки, що висохли під солнцем, лоскочуть шкіру крізь тонкий льон сорочки. — Але ти покинула його. Для цього має бути причина.

— Причина є завжди.

— Розповіси?

Вона різко обернулася, ніби тільки зараз побачила незнайомця. Поклала одну долоню на його грудь, іншою вперлася у землю та нахилилася до його обличчя, майже торкнувшись губами.

— Ти сам кликав мене. Мені стало цікаво, хто настільки зухвалий, щоб прагнути зустрічі зі мною.

Він здавався абсолютно спокійним та розслабленим.

— То як це відбудеться?

— Я поцілую тебе. Міцно і солодко, так пристрасно, що ти забудеш про все, навіть як дихати. А потім заберу з собою, і ти ніколи не знайдеш шляху назад.

— Дозволь поцілувати тебе у відповідь.

Вона трохи здивовано відсторонилася та розсміялася легким мелодичним сміхом.

— А ти дійсно зухвалий, смертний. Ще ніхто не просив мене про подібне.

— То дозволиш? — він поклав руку за голову, милуючись молочно-білим відтінком шкіри незнайьомки, темно-синіми, наче зоряне небо, очима, посмішкою, що лежала на блідо-рожевих устах.

— Нащо це тобі? — вона знову стала серйозною. — Це не змінить твоєї долі. Невже ти не зрозумів, для чого я прийшла?

— Я все одно від тебе не втечу, тож нащо поспішати?

— На мене чекають й інші.

— А на кого чекаєшь ти?

Вона замовкла, трохи звевши тонкі брови. Відвернулася, підвелася на ноги, знову роздивляючись обрій.

— Залишся зі мною, — він теж встав, взяв її руку, обережно притиснув до себе, обійнявши тонкий стан. Схилився до тендітної шиї і торкнувся губами — невагомо, ніжно, лагідно. — Всього один раз зупини цю безкінечну втечу.

***

Вони лежали, мовчки розглядаючи розшитий зорями купол вечірнього неба. Повітря наповнилося запахами трав, гарячого пилу та нічної прохолоди. Одяг, зім'ятий і непотрібний, забутий у вогні пристрасті, безладно валявся навколо. 

— То що далі? — спитав він, проводячи кінчиками пальців по її оголеній шкірі. — Мабуть, вже пора?

— Ні, я не бажаю забирати тебе зараз. Ти поставив питання, я маю дати відповідь. Але не знаю, якою вона має бути.

— Це означає, що ти повернешся?

— Я завжди  повертаюся.

— Я чекатиму. 

Вона подивилася йому прямо у вічі: 

— То хто ти насправді?

— Скажи мені сама.

— Ти дав мені живе серце.

— Воно завжди в тебе було, треба було лише нагадати.

Вона на хвилину прислухалася до чогось всередині себе, потім повільно кивнула:

— Тоді до зустрічі?

Він підвівся, неквапно вдягнувся, накинув на її плечі свій плащ. Змахнув рукою, окреслюючи в повітрі вогняне півколо, і промовив, перш ніж ступити у розлом реальності.

— Обов’язково. В одному з багатьох світів, де земля та небо змінюються місцями, а час тече в усіх напрямках одразу.