Байки дідуся

Катруся майже весь час тепер проводила в хаті. Щоб якось розважитися вона з дідусем грала і в шахи, і в “дурня”, і загадки розгадували. Та найбільше вона любила слухати дідусеві історії. А знав він їх дуже багато, і всі такі загадкові, цікаві, що дівчинка слухала його, боячись навіть поворухнутися, щоб нічого не пропустити. От і цього разу вона зручно вмостилася біля нього і попросила:

 - Дідусю, а розкажи мені якусь історію.

 - Та ти вже їх усі чула, — намагався відмовити дідусь.

 - Ну то й що, а я ще раз хочу почути. Ну, будь ласочка, — не вгавала внучка.

 - Добре, тоді слухай. Цю історію мені розповідала моя бабуся. Було це давно, коли люди вірили у відьом, а жінки таки й справді вміли чаклувати. Жила по сусідству одна жінка, яку всі називали відьмою, казали, що бачили, як вона могла на кішку перетворитися, або на клубок вогню чи колесо. Якось помітили сусіди, що корова стала менше молока давати, схудла, аж ніби висохла вся. А відомо було, що відьми можуть красти молоко у корів. От чоловік і вирішив підстерегти ту відьму. На вході до корівника поставив величезний капкан, сам сховався в сінях і став чекати. Опівночі скрипнула хвіртка і величезний чорний собака побіг в сторону корівника. І тут за кілька секунд почулося страшне собаче виття та гарчання. “Ага, попалася” - подумав про себе чоловік та швиденько побіг до сараю. Не встиг він підійти, як назустріч йому викотилася величезна вогняна куля і покотилася геть. З переляку чоловік ледве добіг до хати й до ранку не міг заснути. А зранку побачив він сусідку із забинтованою рукою і все зрозумів. Але з того часу корова почала давати молоко, як і раніше, навіть ще більше. А сусідка згодом зникла кудись, можливо переїхала в інше село.

Катруся ще довго не могла вимовити ані слова, тільки здивовано-переляканими очима дивилася на дідуся.

Та не всі історії були такими страшними, були й веселі. Ось як, наприклад, про випадок з котом.

 - Був у мого діда улюблений кіт. Величезний такий, сірий з чорними плямами. Шерсть густа та блискуча. Звали його Мурчик. Дід без нього ніколи за стіл не сідав, завжди гукав до себе і на ніч завжди в хату забирав. Тобто, був він повноправним членом сім’ї. Я тоді малим був, шибеником ще тим. От якось взимку прийшов я до діда на вихідні пожити. Поки дід порався десь по господарству, вирішив я спробувати кота загнуздати, щоб він мене на санчатах покатав. Знайшов у сінях мотузку, зробив з неї вуздечку, а з дощечок невеличкі сани. Прив’язав ті сани до вуздечки, запріг кота і пішов з ним на вулицю. Не встиг я відчинити двері з хати, як кіт від мене дременув кудись. Скільки я його не гукав та не шукав, а знайти не зміг.

Ввечері сіли ми за стіл, а дід і питає: “Олексію, а ти кота не бачив? Щось не видно його цілий день”. 

“Ні, не бачив”, - кажу я, а сам вже думаю, якби мені де сховатися від діда в разі чого. Бо дід у мене суворий був, міг і ременя дати. 

І щойно ми поговорили про кота, як тут знадвору почулося зрадливе: “Няв”. Дід кинувся до дверей зі словами: “О, Мурчик. Ти де пропадав?”. Та на цьому й застиг, бо до хати зайшов кіт в упряжці, позаду нього тяглися санчата.

Я не став чекати, поки дід прийде до тями й швиденько втік через вікно. Ту ніч я ночував в сараї біля корови, а наступного дня зранку пішов додому.

Довго я ще не ходив до діда, боявся, що покарає мене за той випадок з котом. Аж поки він не передав батькам, щоб я не боявся і приходив до нього, він вже вибачив мені.

Але кіт ще довгий час тікав, щойно бачив мене на подвір’ї.

Ось за  такими історіями й проходили довгі осінні вечори.

А природа тим чином уже на повну готувалася до приходу зими.