Тануть сніги

Сніг дуже швидко почав танути й на дорогах з’явилися веселі рівчаки, які несли талу воду спочатку до річки, а звідти вже кудись далеко до моря. Дідусь допоміг Катрусі змайструвати паперового кораблика і вона із захопленням пускала його цими струмочками, уявляючи, як ці стрімкі потоки віднесуть його в далекі незвідані країни. Від задумів її відірвав дідусь, який кликав до хати обідати.

 - Дідусю, а як ота вода дістанеться до річки? Річка ж так далеко,- поцікавилася Катруся за обідом.

 - Вода свій шлях завжди знайде, — відповів дідусь — вона всі перешкоди може подолати. Спочатку вона отак дорогою спадає до ярів, а там вже прокладеними століттями шляхами тече до річки. Але памʼятаю якось був такий сніжний рік, — продовжував дідусь, — і води було так багато, що вона не встигала стікати з ярів і вони були майже до верху наповнені. Таке собі море у нас тут утворилося. Мало шлях не затопило тоді. Ото було видовище.

 - Навіть важко уявити, що таке могло бути. А зараз в ярах теж є вода?- поцікавилась дівчинка.

 - Ну це навряд чи. Зараз зими не такі сніжні, то й води не так багато. Доїдай, то сходимо подивимося.

Прямо за городом був величезний яр з крутими спусками та широкими галявинами. Саме туди й пішов дідусь з онукою після обіду. Сніг вже зійшов і подекуди на галявинах почала виглядати трава, повітря було наповнене весняною свіжістю. Проте води там і справді не було, але натомість вони знайшли кущ верби, який саме викинув пухнасті бруньки.

 - Які м’якенькі, — промовила Катруся.

 - Так, в народі їх ще “котиками” називають, — відповів дідусь.

 - І справді, на котика схожі, — посміхнулася дівчинка.

Вони зламали кілька гілочок в букет і Катруся із задоволенням ввечері подарувала його мамі, доповнюючи розповіддю про свої сьогоднішні пригоди.