Перший сніг

Цього року осінь вперто не хотіла поступатися своїм місцем, тому початок грудня видався відносно теплим та безсніжним. Маленька Катруся щоранку підбігала до вікна з надією побачити, що земля вже вкрилася білосніжною ковдрою, але розчарована поверталася в ліжко. 

 - Мамо, а чи буває зима без снігу? Може вона забула, що мала прийти до нас? - жалібним голосом спитала вона.

  - Звісно не забула. Почекай ще трохи, буде і сніг, і мороз, - посміхнувшись, відповіла мама і далі продовжила займатися своїми хатніми справами.

 - Легко сказати почекай. А якщо я вже не можу чекати. І скільки це трохи? - думала про себе Катруся.

Вона вже стільки разів уявляла собі, як гарно буде навколо, коли випаде сніг, як вона гратиме в сніжки або зліпить величезного сніговика. Та поки що все це залишалося лише у мріях, а за вікном як і раніше була осінь, і лише календар нагадував про те, що вже прийшла зима.

По обіді Катруся з бабусею пішла на вулицю. Здавалося, ще зовсім недавно садок миготів різнобарвним листям, а нині дерева сумно простягали до неба чорні гілки, немовби благаючи: “Накрий нас пухнастою сніговою ковдрою. Дай поспати до весни.”

Бабуся взялася обв’язувала стовбури молоденьких дерев мішковиною, щоб їх взимку не погризли зайці або миші. 

 - Це влітку їжі вдосталь, тому за дерева можна не хвилюватися, а зимою знайти щось складніше, от зайці і можуть гризти кору на молодих деревах, - пояснювала вона.

Бабусині руки вправно справлялись з роботою, а Катруся хоч і стояла поруч, та думками була десь далеко. Вона вже уявила, як маленькі зайченята бігають голодні в пошуках хоч чогось їстівного і вже готова була розплакатися від жалю, та в цей момент вона підняла голову вгору і завмерла від побаченого. Її вразило небо. Воно стало темним, немов влітку перед грозою. Важкі сірі хмари низько нависали над землею і  здавалося, були готові впасти ось прямо тут у садку. Від цього ставало лячно і захоплююче водночас. А тут ще і вітер піднявся і почав щосили здувати все, що траплялося на його шляху. 

 - Не холодно? Може, підеш до хати? - запитала бабуся.

 - Ні. Я не замерзла, не хочу додому.

 - Добре, тільки не вдихай повітря ротом, бо застудиш горло.

 - Ага, - відповіла Катруся.

Хоча їй здавалося, що вона навіть не дихала зовсім, її уява вже малювали нові картини. Дівчинка думала про те, яку ж силу має цей вітер. Чи може він отак і людину підняти в повітря? І звідки він прилетів? Що бачив на своєму шляху? Від роздумів її відволікла холодна мокра крапля, що впала на носа, потім ще одна і ще. 

 - Невже дощ почався? - розчаровано подумала Катруся і подивилася вгору. 

У повітрі відбувалося щось неймовірне: мільйони маленьких сніжинок кружляли, витанцьовуючи якийсь дивний танок. Вітер підхоплював їх на свої сильні плечі і не давав змоги падати на землю. Таким чином здавалося, що вони зависли між небом та землею.

 - Ну що, мрійнице, дочекалася? - Катруся аж встрепенулась, почувши бабусин голос.

 - Угу, - ледве видавила з себе вона.

Вона стільки разів уявляла собі, як буде радіти, коли піде перший сніг, а зараз застигла на місці і не може слова сказати. Перші хвилини подиву дуже швидко пройшли, ось уже Катруся кружляє разом із сніжинками, які щойно торкнувшись долоні, перетворювалися на мокрі краплини. 

Хіба може бути щось кращим за цей довгоочікуваний перший сніг? Всі сніги зими ніщо, порівняно з цими тендітними сніжинками, які нарешті подолали довжелезний шлях, щоб принести задоволення людям.

В грудні темніє дуже швидко, тож не встигла Катруся зрозуміти, що відбувається навколо, як почувся мамим голос, який кликав її до хати. Швиденько поївши, вона стояла біля вікна і спостерігала, як сніг застеляє все довкола. А потім довго не могла заснути в очікуванні наступного дня, бо так хотілося якнайшвидше вийти на вулицю.

Ранок… Ні, це не просто ранок, це казковий ранок. Сніг легким шаром вкрив землю і від цього все навколо стало таким яскраво-білим, ніби хтось розлив білу фарбу. А коли сонце кидало легенький промінчик із-за хмар на землю, то здавалося, що поверх снігу ще виблискують мільйони діамантів.

Швиденько поснідавши, Катруся одягнулася і вибігла на вулицю.  

- Який же він біленький, пухнатий і навіть не дуже холодний, - думала вона, набираючи повні жмені снігу. 

Вона обійшла садок, город, подвір’я, залишаючи на снігу сліди від своїх черевиків. Сніжок легенько поскрипував під ногами і здавалося, що все навкруги разом з цією маленькою дівчинкою раділо тим змінам, які відбулися.