1 розділ

Із часів, коли Земля стала непридатною для життя, там більше не з'являлися нові організми. Невідомо, скільки саме часу пройшло від катаклізмів до виникнення розумних істот на інших планетах, та вся інформація, відома їм про людство, поки обмежується лише даними щодо високого інтелекту та деградування із плином часу. Аларійці намагалися знайти ще хоч щось, що б могло свідчити про звичаї народів або точну причину подібного виснаження планети, та, на жаль, досі не змогли: Земля знищила майже все.

Безперечно, дослідження тієї зниклої цивілізації ведуться й досі, проте значного прогресу немає.

Аларійці — дуже розумний народ, вони населяють планету, що знаходиться у сусідній галактиці. Зародження цієї цивілізації почалося вже після зникнення людської раси, та їхній розвиток був набагато швидшим, ніж можна собі уявити. За кілька десятиліть свого існування вони вже мали власну мову й культуру, а ще за кілька сотень років вже мали власні конструктивні релігії та закони. Та окрім інтелекту, який розвивався із небаченою швидкістю, аларійці мали ще дещо — надприродні здібності. Певно, цей фактор значно вплинув на безумовну перевагу у будь-якій сфері діяльності, але був необхідним у зв'язку із специфічністю планети, на якій вони жили.

Безкраїй океан оточує аларійців, вони живуть на одному єдиному величезному острові, який, певно, можна було б назвати континентом. Навіть на даний момент ця неймовірна раса досі не змогла подолати закони природи, адже їхня рідна планета на 98% складається із води. Та, певно, Ви запитаєте: «А чому ж, маючи надприродні здібності та настільки розвинений інтелект, вони не змогли вирішити цієї проблеми?». Подібне запитання буде слушним, та відповідь до нього доволі проста: океан бездонний. Ні, і це не алегорія, використана задля пафоснішого подання інформації, а щира правда. Сотні років аларійці намагалися дістатися дна, аби розпочати розширення материка, та ці спроби були абсолютно провальними. Було використано багато різних способів. Наприклад, на ранніх періодах вони плели дуже довгу мотузку та прив'язували до неї камінь, після чого кидали конструкцію у воду, але це не давало жодного результату: камінь ніяк не діставав до дна, а якщо відпускали канат, то він безслідно щезав у темних водах. Коли вигадали пристрій на кшталт ехолота, він показував лиш збій. Слід врахувати також численні спроби дістатися дна на вдосконалених судмаринах або за допомогою надприродних здібностей, які також не наблизили до отримання бажаних результатів. Й досі ведеться безліч суперечок між науковцями-аларійцями, які аж ніяк не можуть прийти до логічного висновку, як саме вирішити дану проблему. Та все ж таки вже давно у суспільстві з'явилося одне дуже неординарне й специфічне рішення. Воно витало у конференц-залах, закрадалося у голови достатньо розумних громадян та часто з'являлося у місцевих плітках, та вголос ніхто ніколи не наважувався навіть запропонувати подібне, адже звучало б це безглуздо. Та одного дня все завжди змінюється, так само трапилося й у цій ситуації.

---

Це була розкішна кімната, і М'юні готова закластися, що килим під її ногами має вартість, еквівалентну її річній заробітній платі. Ніколи у своєму житті вона раніше не була у подібних місцях, і до жаху незвична й, на її думку, недоречна сукня була неймовірно незручною. Кімната мала гострі обриси, елегантну білу підлогу та чорні стіни. Певно, ця місцина виглядала б дуже химерно, якби не величезні каскадні люстри, що всіяли стелю. Меблів у кімнаті майже не було, за винятком великого скляного столу, біля нього стояли кілька червоних крісел і диванчиків. М'юні не знала, якою саме тканиною обшита канапа, та вона була м'якою, немов вата. Зручно всі́вшись на одному із так званих нею «райських диванах», вона заплющила очі й поринула у спогади того, як все це почалося.

М'юні лише двісті вісімдесят років, та за мірками аларійців вона ще зовсім молода дівчина. Зазвичай академію закінчують у триста п'ятнадцять років, відвчившись усі 82 класи, але вона не бажала залишатися у святилищі знань так довго. М'юні марила мрією одного дня стати відомою художницею або астрономинею. Хоча малювати вона радше любила виключно задля насолоди, а от світ за межами небесної блакиті завжди манив її своїм безмежжям. Піддавшись імпульсу, вона покинула академію та почала допомагати своїй бабусі в обсерваторії. Звичайно, сім'я дівчини зовсім не схвалила її вибір щодо подібних рішень, та їй було байдуже. Незважаючи на те, що бабця М'юні була дуже суворою жінкою, вона вирішила допомогти онуці досягти своїх цілей, адже сама цього зробити не змогла.

Згадуючи ту мить, коли вона вперше зайшла в обсерваторію, дівчина невдоволено скривилася. Безперечно, тоді її мрія здійснилася, але якби вона знала, що все так обернеться для неї, в житті б не переступила поріг тієї будівлі.

Поки М'юні напружено думала про свої помилки минулого, важкі різьблені двері у кінці кімнати скрипнули. Дівчина повернула голову. Перед нею стояв доволі високий огрядний чоловік. Він мав дещо засмаглу шкіру та чорне коротке волосся, у якому майоріли два невеликих вуха, схожих на котячі. Для аларійців подібне не було феноменом, та М'юні зробила висновок щодо його здатності розуміти мову інших створінь, і він був цілком правильним. Щодо його справжньої особливості, то це була гетерохромія. Це теж часте явище для цього народу, але настільки виражену М'юні бачила вперше. Одне око насичено смарагдового кольору, який явно контрастував із кольором шкіри, інше — абсолютно чорне, настільки, що повністю зливалося із зіницею. По спині дівчини пробіглися сироти. На мить вона взагалі забула про незручність сукні та божественні меблі, та, застигши, спостерігала за діями чоловіка. Той кількома кроками перетнув кімнату та присів у крісло, яке стояло навпроти дивану.

— Вітаю, — коротко сказав він.

Цей тон дещо невдовольнив М'юні, і вона насупилася.

— Добрий день, — так само сухо відповіла вона.

— Слухай.

Тон чоловіка змінився на ще більш дратівливий.