Частина 5

Отже, один з героїв книги загинув. Я поїхав з'ясовувати обставини його смерті. Вбивство чи ні? Відповідь читайте в книзі "Стороння особа"

У 12й частині з'являється солодка🍬 парочка у вигляді Гоги і Килини. Вони націлилися на Соню і на квартиру, яку Кирило переписав на неї, як думаєте, такий приз вартий того, щоби за Соню судитися?

У 13й частині компанія «Техносвіт» отримує нову начальницю—Олену. Співробітники приглядаються до неї. Але вони з'ясовують, що Олена володіє інформацією і буде їх ганяти ще сильніше. Фелікс усіх заспокоює—компанія, схоже, не збідніє і вони теж.

Згодом приходить ще один наш знайомий—Михайло Дриганов. Чому він, маючи червоний диплом, улаштовується на посаду кур'єра? Загадка, яку намагаються розгадати його новоспечені колеги. Михайло згадує свою сестру.

А я знову став адвокатом Аліни Давиглини. Прокурор наполягав на статті 187 Розбій. Я просив застосувати статтю 39 Крайня необхідність--у моєї підзахисної не було іншого виходу. На що прокурор відповів: дітям не загрожувала небезпека для життя., тому це не крайня необхідність. Я зауважив, що така завелика сума, яку вкрали з дитячого центру, вплинула на його роботу. а витрати охоронців на обстеження та лікування в сотні разів менше за ту суму, яку Аля повернула на рахунок.

Прокурор потім послабив звинувачення на статтю 186 Пограбування. Кажучи. що при пограбуванні злочинець не обов'язково збагачує самого себе, навіть якщо гроші віддала на центр, її дії є злочинними. Я наполягав на статті 356 Самовправство. Прокурор знову пом'якшив статтю. тепер це була 365 Зловживання владою. Зрештою, і прокурор погодився на 356 статтю, себто самовправство, Аля отримала 3 місяці.

А зараз я вам дам монолог, у якому описується аб'юз.

 — Знаєш… мені й досі моторошно це згадувати. Тоді з’явився він… Гедеон. Я зустріла його одного пізнього зимового вечора. Було холодно, сніг скрипів під ногами. І ось — він. Стоїть під ліхтарем, похитуючись, п’яний, у тонкій куртці, зовсім не по погоді, руки — червоні, обличчя — бліде. Тремтів. Я просто не могла пройти повз. Я тоді працювала на заводі. Важко, багато змін, мало грошей. Але в мене була маленька квартира — мені її дали як молодій спеціалістці. Звичайна, нічого особливого — одна кімната, старі шпалери, скрипучі двері. Але тепла. І мені здалося — хіба я не можу дати цьому чужому чоловікові притулок хоча б на одну ніч? Просто врятувати від холоду. Нехай відігріється, виспиться. Я відчинила йому двері. Він сидів тоді на моїй кухні — згорблений, із чашкою гарячого чаю в руках. Я дала йому свій улюблений светр — великий, м’який, з запахом мого тіла й м’якого прального порошку. А він дивився на мене… тими очима. Повними вдячності. Повними розпачу.

 — Ти мене врятувала, — прошепотів він, тремтячими губами. — Я не знаю, що б зі мною було, якби не ти… Мене кинула жінка.

Я дивилася на нього — і в душі щось боліло. Він здавався таким щирим, таким розбитим. І я йому повірила. Повірила його сльозам. Повірила, що він — загублений, зламаний, самотній. Але вже наступного дня, коли алкоголь вивітрився з його крові, коли він трохи повернувся до тями — я почала бачити інші риси. Він заговорив впевнено, спокійно. Усміхався куточками вуст, спостерігаючи за мною. Щось у його поведінці раптом здалося мені… продуманим. Але я тоді не звернула уваги. А за кілька днів він приїхав до мене знову. У нього був розкішний будинок, свій бізнес, широкі зв’язки. Підприємець, бач… Я тоді подумала: «Може, це доля?» Можливо, Всесвіт послав мені його саме в такий спосіб. Він здавався таким щирим, обіцяв мені захист, про який я завжди мріяла. Але він був переконливий. Обіцяв мені стабільність, безпеку. Обіцяв, що я більше ніколи не житиму в холоді, не лягатиму спати з думками, як дотягти до наступної зарплати.

— Я хочу, щоб ти ніколи більше не боялася, — казав він, тримаючи мої руки. — Я захищу тебе від усього.

 І я… я знову повірила. Хто б не повірив? Ми одружилися. Я відчувала, ніби вхопила удачу за хвіст, ніби Всесвіт послав мені шанс — несподіваний, дивний, але справжній. І ще довго я жила в ілюзії, що тоді, того вечора, я врятувала людину.

— І ось, я дізналася, що я в нього… третя дружина.. Я почала придивлятися до його минулого. Перша дружина — її історія змусила мене здригнутися. Він переконував її, що вони разом — сила. Що любов — це об’єднання всього, і матеріального теж. Вона продала свою квартиру, щоб купити будинок побільше для майбутнього. Будинок оформили на неї, за його "добрим" порадництвом. А коли розлучалися, він подав позов, мовляв, це "спільно нажите майно", і претендував на половину. Вона залишилася ні з чим. Навіть магазини, які сама відкривала, — і ті не вберегла. Він спритно увійшов у її бізнес, а потім —прихопив половину. Другу дружину використовував, щоб красти, — вона працювала в компанії, де були важливі дані, а він цим користувався. Зрадив її, вона дізналася й утекла. А я… Я була для нього "зручною". Він сам так і сказав якось, жартома, але без тіні каяття:

 "Ти — гарна, статусна. З одруженим чоловіком більше укладають контрактів, більше довіряють".

 Мені здавалося, що він просто дуркує, грається словами. Я сміялась тоді. А тепер розумію — він говорив правду. Йому потрібна була жінка-аксесуар, елемент образу "успішного чоловіка".

— Я дізналася,що чоловік мій у сауні,поїхала туди Двері були прочинені. Побачила його і друзів.З повіями. Вони сміялися, курили кальян, пили дорогий коньяк. Я підійшла до однієї з тих жінок і запитала: