Замість епілогу

     Вартові Долини та мешканці Клану, всі, хто вижив у жахливій битві, зібралися біля входу в заборонену долину. За півроку, що минуло з того часу, вони встигли поховати і оплакати загиблих, зцілити рани і прибрати найбільш явні сліди руйнування. Залишалося відновити стіну, що захищала Фортецю з боку селища, і щось зробити з головною вежею, яка небезпечно похилилася над внутрішнім двором цитаделі. Більшість вважали, що її доведеться повністю розібрати і збудувати нову. Але поки що на це грандіозне будівництво бракувало і сил, і часу.

    Зараз же увага всіх була прикута до четвірки хлопців, які розмовляли з Князем Міямото. Зимовий вітер доносив тільки окремі слова, але люди і так знали, про що йдеться. Князь від імені Клану просив молодих Вартових відмовитися від небезпечної подорожі.

     – Ви остаточно вирішили? – запитав Міямото.

    – Пане, Ви ж самі розумієте, у будь–якому випадку ми не залишимо його самого, – вказавши на Хікару, посміхнувся Ючі. – А більш упертої людини я в житті не зустрічав, особливо тепер. Якщо вже втокмачив собі в голову – помре, а йтиме до кінця.

    – Даруйте, але я повинен дізнатися, що сталося з моїми батьками, – напевно, в сотий раз повторив Хікару. – Тим більше зараз, коли я осліп і втратив свої здібності, я навряд чи буду корисний Клану.

    – Яким би ти не був, ти вже зробив більше, ніж можна вимагати від звичайної людини, – м'яко перебив його Князь. – Усе людство взагалі, а Клан зокрема, в неоплатному боргу перед тобою, хлопчику. Але раз ти зробив свій вибір, тож перешкоджати ми не будемо.

     – Тим паче, офіційна влада нарешті вирішила взяти заборонену долину під свій жорсткий контроль, – гмикнув Ючі.

   – Так ми тепер – найбільша державна таємниця, – невдоволена гримаса мимовільно перекосила обличчя Міямото. – Не знаю, до чого призведуть такі зміни.

  – Усе одно воїни Клану ще довго не зможуть гідно виконувати свій обов'язок. Дуже мало їх залишилося. А так хоч якась надія, – утішив його Ючі.

     Князь тільки засмучено махнув рукою.

    – А ви чого з місця зірвалися? Може, хоч ви залишитеся? – повернувся він до братів Сасакі.

   Таро і Джиро теж змогли здійснити свій подвиг. Подерті, покусані, спливаючи кров’ю, вони так і не пропустили скажених тварюк углиб підземелля, де ховалися молоді матері з маленькими дітьми.

    – Недаремно ж Боги залишили живими нас чотирьох і тоді, й зараз, – посміхнувся Джиро. – Відтепер і навіки тільки разом.

    – Добре, раз так – щасливої дороги. Йдіть, доки присланий Імператором комендант не прибрав усе тут до рук і не виставив свою охорону.

    – Так, капітан Коное, перепрошую, вже генерал, був би дуже здивований, побачивши нас тут. Ось іще одна з причин нашої спільної подорожі. Будьте обережні з ним, пане, – порадив Ючі.

     Свого часу хлопці все розповіли Князю та Старійшинам про роль Коное в провалі їхньої місії.

     – За всю історію Клану ще ніхто не повертався звідтіля, – зробив останню спробу Князь.

     – Хтось же повинен зробити це першим, – несподівано посміхнувся Хікару. – То чом би не ми?

     – Нехай у дорозі вам допомагають усі сім Богів удачі, – благословив їх Князь наостанок.

     Він ще трохи постояв, проводжаючи поглядом четвірку друзів, що брела заметами до вихору. Через кілька хвилин тільки сліди на снігу нагадували про сміливців, що пішли в нікуди.

***

    Хлопці хоч і стояли з хоробрим виглядом перед Князем, але до вихору підходили з деяким побоюванням. Після взаємодії з незрозумілою силою каменя він зупинився посеред долини, позбувся зловісно сірого відтінку і став молочно–білого кольору. Що це означало, пояснити було нікому, але за останні півроку з нього не вийшов жоден демон.

     – По черзі будемо входити чи разом? – пошепки запитав Ючі.

     – Може, разом? – зіщулився Таро. – Страшнувато якось по одному.

    – Друзі мої, – Хікару поправив пов’язку, що злізла з очей на носа. – Я безмежно вдячний за ваше рішення супроводжувати мене в пошуках моїх батьків. Ніхто не знає природи цього вихору і куди він веде. Можливо, ми потрапимо прямо в пащеку якоїсь тварюки. А може, нас розкидає по безмежних світах і ми більше не зустрінемося. Підійдіть, будь–ласка, я обійму вас, може, це востаннє. Дякую вам за те, що ви в мене є.

     – Оце сказонув, в мене аж сльозу вичавило, – кепкуючи похитав головою Джиро. Він уже заспокоївся і до нього почав повертатися його звичний колючий настрій.

    – А раптом Хікару правий і дійсно вихор нас розлучить? – захвилювався Ючі. – Обійми – це, звичайно, занадто. Це, друже, в тебе після травми в голові паморочиться. Але за руки давайте візьмемося, може, й справді допоможе.

     – Ми біля вихору? – запитав Хікару, трохи ображений на хлопців, що не підтримали його душевного пориву.

     – Так. Він прямо перед тобою. Один крок лишився, – відповів Таро.

     – Кладіть мені руки на плечі, – скомандував Хікару.

     Ледве відчувши руки друзів, він сміливо зробив крок уперед, потягнувши всіх за собою.