Глава 11

    Могутня сибірська ріка повагом несла свої води до далекого холодного океану. Якби хтось вирішив порахувати людей, що пройшли за багато століть по її берегах, то дуже швидко покинув би цю справу, як абсолютно безнадійну. Ось іще один подорожній вигулькнув із світанкового туману й зупинився на кам'янистому березі.

    Хікару дивився на воду зі свинцевим відтінком і міркував, як би його краще потрапити на протилежний берег – скористатися новими вміннями чи, може, краще пошукати якусь переправу. А то раптом побачить чиєсь недобре око його прогулянку пішки по воді, ото сміху буде. Усім же ж очі не відведеш. Можна когось не помітити, когось проґавити.

     Легка посмішка промайнула по обличчю, коли пригадалися роки, прожиті під мудрим керівництвом характерника Остапа. От на що хлопцю таланило в житті, так це на зустрічі з такими світлими людьми, що завжди готові прийти на допомогу в скрутну хвилину, навіть такому зайді–незнайомцю, як він. Присівши трохи відпочити, Хікару поринув у спогади.

***

     Навіть перший, найлегший, як потім виявилося, урок характерника Остапа, збив його з пантелику. Спочатку було просто – вони разом різали лозу і майстрували високий, вище людського зросту, тин. Потім учитель показав на огорожу і запропонував хлопцю:

     – Бачиш тин? Ану перестрибни, покажи молодецьку вдачу. Поки не перестрибнеш, далі не підемо.

     – Ви серйозно? Але ж це неможливо, – розгублено пробелькотів Хікару.

     Остап тільки хмикнув і пішов до хати.

    Аж підвечір, коли хлопець кілька разів зламав і полагодив огорожу, набив добрячих синців, але так і не досяг мети, характерник пожалів його. Він підійшов до Хікару, тримаючи в руках довгу жердину, і деякий час мовчки спостерігав за невдалими спробами юнака. Потім жестом зупинив його і, відійшовши від огорожі на кілька десятків кроків, розігнався, тримаючи жердину перед собою. Потім біля самого тину ткнув нею в землю і мов птах злетів угору, легко долаючи перепону, наче і не тиснув на нього тягар прожитих років.

     – Але ж це нечесно, – спалахнув Хікару.

     – Чому? – здивувався Остап.

     – Ви ж скористалися палицею, а я так стрибав, без нічого.

    – А хіба я тобі забороняв? Я поставив завдання – перестрибнути через тин. А як ти це зробиш – це вже твої клопоти. Давай, тренуйся далі.

     Хікару покрутив у руках довгий кілок, який вручив йому козак, зручніше обхопив його і сміливо помчав до ненависної перешкоди, щоб через мить чухати забите плече і знову братися до роботи, вкотре ремонтуючи тин. А Остап нарешті почав пояснювати, чого він хоче добитися від свого учня:

    – Кожна річ, що оточує тебе в повсякденному житті, повинна мати підходящий для тебе розмір. Ти ж не будеш заперечувати, що будь–яка людина підбирає собі одяг і взуття так, щоб їй було зручно? Якщо ж говорити про воїна, то він у першу чергу підбирав по собі зброю. Вірна подруга на все життя – шабля. Тільки на перший погляд вони всі схожі одна на одну. Та спробуй підбери собі таку, щоб у руці була, мов влита. Не один десяток можна перебрати. Тут мають значення і вага, і довжина та вигин леза, і кут, під яким з’єднане лезо з ручкою. Навіть матеріал, з якого виготовлена ручка. Так само ретельно підбирали спис, лук, рушницю, вірного побратима – коня. Та що говорити, навіть чашку й ложку треба мати певного розміру. Твоя мета зараз – навчитися з першого погляду визначати, підходить тобі дана річ чи ні. От дав я тобі жердину, яку зробив під себе, і що? Ти вже й сам встиг переконатися, що тобі вона не допомогла. Отже, треба підібрати такий розмір, щоб кілок був тобі помічником у даній справі, а не заважав ще більше…

     Таких вправ, на перший погляд, не пов’язаних з бойовим мистецтвом характерників, за роки було безліч. Навчений гірким досвідом першого завдання, Хікару щось опановував відразу, а щось підкорялося йому лише після чисельних повторів і тренувань. А дещо хлопцю так і не вдалося. Як пояснив Остап, при всьому бажанні тут нічого не вдієш – деякі тренування треба починати з раннього дитинства. Показав учневі методу, як це робиться, пояснив, для чого, та й усе.

     Досить часто Остап давав завдання Хікару і лишав його наодинці, а сам ледь не цілий день пропадав в обійсті Неголених. Після всіх перипетій він став там бажаним гостем. Сім'я з радістю довірили йому малюка, щоб той опановував характерницьку науку під керівництвом старого козака. Хікару навіть трохи позаздрив малому. Бо той таки з часом освоїть усе що треба повністю, а не уривками, як Хікару. Та все ж хлопець продовжував виснажувати себе тривалими важкими тренуваннями. А потім козак розповідав неймовірні історії з минулого рідного краю та про людей, що споконвіків його заселяли. Звичайно ж, не оминаючи в розповідях і побратимів–характерників. Довгими вечорами, займаючись роботою, на яку не вистачило часу вдень, Хікару жадібно слухав історії про славу та дивовижні подвиги запорізьких характерників. Навіть після того, що він побачив і відчув сам, багато що з оповідань старого вчителя сприймалося, мов красива казка.

     Поступово завдяки строгому наставництву діда Остапа Хікару й сам почав втілювати цю казку в життя. Він заново вчився управляти тілом, але найважливіше – своїм духом. Характерник не приховував секретів тисячолітнього досвіду слов'янських воїнів і волхвів, хоча і сказав відразу, що юнак зможе опанувати, а що так і лишиться для нього за недосяжною межею. На превеликий жаль,  так і залишилося для хлопця нескореною технікою фантастичне вміння обертатися за необхідності у величезного хорта. Перекинувшись у собаку, характерник міг непомітно проникнути в табір ворога, щоб дізнатися, яка там ситуація, або навіть приспати Вартових. Остап пояснював, що тільки кращі з кращих воїнів могли так управляти своїм тілом. З особливою повагою старий козак розповідав про запорізького кошового отамана Івана Сірка. В той час Січ досягла свого найбільшого розквіту. Розібрався хлопець і зі своєю власною спадщиною. Все, що заклали в нього батьки у своїй безмежній любові, дало щедрі сходи і зміцніло під пильним наглядом наставника.