Глава 10

     Вершина пагорба густо поросла бузиною, ліщиною та хтозна ще якими кущами, що разом складали майже непролазні хащі. На думку Хікару, вона були відмінним спостережним пунктом, створеним самою природою. Звідси йому добре видно будь–яку дрібницю в загубленій між крутими схилами пагорбів невеликій долині. Там, у тіні струнких тополь і кучерявих яблунь, ховався охайний будиночок старого, якого місцеві жителі признавали за ворожбита–характерника.

    Уже скоро полудень, а Хікару все відлежував боки, страждаючи від неробства. Він ніяк не міг наважитися вилізти зі своєї схованки. Перед тим, як уклінно просити допомоги, хлопцю хотілося придивитися до господаря будинку, зрозуміти, що він за людина. Але той за півдня спостережень так і не показався на очі. Мляво стежачи за пустим двором, хлопець міркував, як це його артіль пропустила такий великий садок з дідовою хатою та ще й чималий шматок заростей навколо. Потім згадав про те, що йому розповідали про старого козака і дивуватися перестав. За легендами, характерник міг легко заморочити голову хоч і цілій бригаді. І ходили б вони поряд з деревами, зовсім їх не помічаючи. Пригадалися ранкові клопоти, коли всім кутком збирали Хікару до страшного чародія. Доброзичлива знахарка Горпина до найменших дрібниць описала дорогу до маленького хутірця. А Віктор навіть провів трохи. Ще послушникові дали купу корисних порад, як треба поводитися, щоб його дід  відразу ж не прогнав, а хоча б погодився вислухати.

    – Що це за бісова личина вляглася біля мого двору? – почувся старий скрипучий голос над самою головою  приголомшеного хлопця.

    На якусь мить Хікару закляк, щосили намагаючись оговтатися. Мигцем промайнула думка: «Ну, так, декілька років без серйозних тренувань кого хочеш зроблять м'якотілим. Міг і розгубити бойові навички. Але ж не сліпий і не глухий я зовсім, щоб ось так проґавити якогось дідугана, хоч він і був воїном у далекому минулому. Не по повітрю ж він ішов».

     Обережно підвівшись, хлопець озирнувся. Але на тому місці, звідки пролунав голос, нікого не було. Швидко подивившись на всі боки, теж нікого не виявив.

     – Чого крутиш своєю макітрою? Сюди вилазь, – долинуло з-за кущів.

    Хікару різко обернувся і побачив на стежці, що пролягала між кущами до мальовничого двору, високого, сухорлявого дідугана, одягненого в полотняні штани й сорочку. Пасмо сивого волосся стирчало з–під крислатого солом’яного капелюха. Натруджені вузлуваті руки чіпко трималися за ціпок. А від його прискіпливого погляду чомусь робилося ніяково. Судячи з опису селян, це і був козак–характерник Остап, великий знавець усілякої нечистої сили. Хлопець міг присягнутися на чому завгодно, але ще за мить  на цьому місці нікого не було.

     – Здрастуйте, дідусю, – привітався ввічливо Хікару.

     – Нехай Господь наш милосердний і надалі оберігає мене від таких внуків–самозванців, як ти. Я тебе питаю, пико бусурманська, що ти тут робиш? – суворо насупив брови старий козак.

     – Розумієте… – думки роїлися в голові, але всі потрібні зараз слова десь вивітрилися. – Біда у мене велика. Люди кажуть, тільки ви можете допомогти…

      – Брешуть люди. От же, чого тільки не придумають, – перебив його старий, не дослухавши. – Нічим я тобі не допоможу. Йди собі з Богом.

   Старий повернувся і пішов, не поспішаючи, вниз до дворища. Хікару розгублено проводив його поглядом. От і все, більше шансів на порятунок не залишилося. Тепер чудовисько точно його знайде і знищить. Треба йти чимдалі від людей, щоб ненависна тварюка не вбила випадково разом з ним іще когось. Звичайно, Хікару буде оборонятися з усіх сил, але пам’ять підказувала, що надовго його не вистачить. Опустивши голову, послушник задумався на мить. Що ж робити? Виліз із кущів, які не виправдали надій і виявилися не дуже надійною схованкою, на стежину. Трохи постояв, подумав і, розв'язавши для себе цю нелегку проблему, гордо розправив плечі, зробивши перший крок на шляху до власної загибелі.

     – Ану, стій! – зупинив його владний голос.

   Хлопець з надією повернувся, але характерник дивився мимо нього, на густі кущі верболозу, що розрослися на протилежному схилі пагорба.

   – Смердить якоюсь нечистю. Не подобається мені це. Ти привів? – здавалося, ще мить – і його небесно–блакитні очі спопелять на місці непроханого гостя.

    – Ні, не я, – дивуючись своєму внутрішньому спокою, відповів хлопець. – Але, напевно, це і є моя біда. Ця потвора довго шукала мене і ось знайшла. Ви тікайте швидше, дідусю, може, вона вас і не зачепить.

     – Треба ж, яка зараз, виявляється, ввічлива  молодь пішла.

    Неподалік затріщали кущі під натиском чогось великого й важкого. На відкрите місце вилізла тварюка, що так довго переслідувала послушника в нічних кошмарах і одного разу справді ледве не вбила. Побачивши довгождану жертву, вона радісно вишкірилась і направилася до нього, прискорюючись з кожним кроком.

     – Та тікайте ж! – відчайдушно закричав Хікару. – Від нього немає порятунку.

    Хлопець спробував стати у якусь бойову стійку, але зніжене роками спокійного життя тіло навідріз відмовлялося розуміти, що йому загрожує смертельна небезпека.

     – Ану не лізь поперед батька в пекло, – старий козак легко відсторонив Хікару вбік і вийшов наперед.

   Чудовисько, побачивши нового супротивника, пригальмувало, ніби засумнівавшись, нападати відразу чи трохи зачекати.