Глава 5

    ***

     Хікару висів униз головою, міцно припнутий залізними ланцюгами до величезного дерева. Навкруги стрибали, перекидалися, верещали від захвату тварюки, як дві краплі води схожі на супостатів, з якими він з товаришами бився у гірському монастирі. Голова тріщала від болю, в очах плавали різнокольорові кола. Несподівано де не взявся холодний колючий смерч. Він змів всю нечисту силу на своєму шляху. Дерево під ударами стихії захиталося, затріщало і, не витримавши натиску вітру, почало падати, хоронячи юнака під собою. Широко розплющеними від жаху очима він дивився, як наближається земля. Удар…

***

     З протяжним стогоном Хікару опритомнів. Спробував поворухнутися, але через гострий біль в усьому тілі знову втратив свідомість. Досить швидко прийшовши до тями, Хікару, намагаючись не робити різких рухів, обережно розплющив очі з надією зрозуміти, де він і що з ним трапилося.

    – Чи ти ба, падло жовтопузе, –  над головою проскрипів неприємний голос. – Ти тільки поглянь, Петровичу, очуняв гад. Уже й баньками своїми блимає. 

     Почувши незнайому мову, Хікару завмер. Нічого зі сказаного він не зрозумів, але тон був дуже сердитий. Несподівано, ніби холодною хвилею обдало, пригадалися всі минулі події. Амулет!!! Рвонув руками до пазухи, намагаючись намацати безцінну реліквію. Та нічого не вийшло. Тільки тепер він усвідомив, що лежить, надійно зв'язаний, у якомусь возі, який помалу кудись їде.

   – Чого, засмикався? Лежати!!! Лежати, я сказав!!! – отримавши добрячого стусана, Хікару не заспокоївся, але сіпатися перестав. – Шкода, не встигли добити тебе гада, принесло невчасно командира роти. Возися тепер з тобою, немов з цяцькою якоюсь. Адже ж не пожаліли зняти з передової ціле відділення для конвою. Хоча, хто тебе знає, може так і накраще.

     Хікару знову нічого не зрозумів, але постарався більше не робити різких рухів, тим більше, що кожен відгукувався болем у всьому тілі. А незнайомий голос подовжував, щось розповідати:

     - Пощастило тобі, Петровичу, що в обозі зостався. Ці вузькоокі голими руками порвали майже взвод морської піхоти. А скільки понтів було. "Ми еліта, нас всі бояться, ми чорна смерть". Бушлати нарозпашку, щоб, значить, тільник їх видно було. А тут виявилося, що до гузна місцевим їхні тільники. От і зійшлася коса з каменем. В рукопаш не змогли подолати, стріляли здалеку. Тьху...

     Незнайомець замовк і далі їхали в тиші. Дорога вивела воза, якого безжально трусило на кожній вибоїні, на вершину пагорба. Обдало знайомим солоним запахом моря. Від думки, що його, можливо, везуть у порт до корабля і доведеться кудись пливти, хлопцю стало ще гірше. Але ні, старанно повторюючи кожен примхливий поворот дороги, нехитрий транспорт повернув від узбережжя і заглибився в міські квартали.

     – Тпру–у–у, приїхали.

     Пересилюючи біль у тілі, юнак вигнувся, намагаючись щось побачити.

   –Товаришу майор, дозвольте доповісти, – вистрибнув з воза літній солдат і виструнчився перед офіцером, який стояв біля порогу якоїсь великої будівлі.

     – Що там у вас? Кого привезли?

  – Старшина Петров, третя рота. Виконуючи завдання командування з оточення угруповання супротивника, рота наштовхнулася на дивний загін японців, які відразу вступили в бій. При вогневому контакті ворог знищений практично повністю, – старшина трохи запнувся. – У нас теж великі втрати. Частина японців загинули, намагаючись захистити ось цього жовтопикого. Командир роти наказав доставити його до вас, у слідчий відділ. Папери, знайдені при ньому, додаються.

      Майор підійшов до воза, скептично оглянувши Хікару, гмикнув:

     – Показуйте, які там у вас папери. Так, так, – протягнув задумливо. – Ну не знаю, важливий птах вам попався чи ні, там побачимо. Вчора до сусідів на аеродром цілий принц звалився, брат їхнього Імператора. Напевно, тікали літаком на острови та й заблукали в тумані. То, може, і це хтось із їхньої верхівки. Хоча навряд. Надто він молодий.

    Подальші події злилися для Хікару в одну суцільну смугу. Його дружно піднімають солдати, яких покликав майор, і кудись несуть. Хтось у білому халаті намагається намацати пульс, різкий запах ліків, звуки кроків, брязкіт дверей, що відчиняються. Нарешті рятівна темрява непритомності.

     Отямившись, юнак трохи полежав із заплющеними очима, прислухаючись до свого тіла. Незважаючи на минулі пригоди, почувався він досить добре. Обережно розплющив очі. Виявляється, давно настала ніч. Скільки часу був без пам'яті, хлопчина не міг визначити й приблизно. Із заґратованого вікна тягнуло приємною прохолодою. Всюдисущі цвіркуни змагалися в співі, вихваляючись перед своїми "пані". Якщо не брати їх до уваги, навкруги стояла дзвінка тиша. Складалося враження, що війна погуркотіла кудись далі, або армії, втомившись воювати, завмерли, щоб помилуватися однією з останніх літніх ночей і відпочити перед вирішальною битвою.

     Очі звикли до темряви й стали розрізняти навколишні предмети. Міцні кам'яні стіни, оббиті залізом двері. Мабуть, у мирний час тут зберігалися найцінніші скарби якогось дбайливого господаря. Обережно поворушивши руками, Хікару усвідомив, що не зв'язаний. Незграбно підвівся, обіпершись ліктем об тапчан. Від слабкості, що переповнювала тіло, запаморочилася голова, защеміли численні порізи й забиття.

    Голосно заскрипіли давно не мащеними петлями двері і в приміщення по-хазяйськи увійшли троє чоловіків. Напевно, увесь цей час за ним хтось спостерігав, оскільки прихід стався якраз в  момент його пробудження. Два здоровані були, швидше за все, охороною третього, мабуть, досить високопоставленого офіцера. Один з охоронців ніс у руках гасову лампу. Її слабке світло змусило Хікару примружитися. Розплющивши очі знову, він побачив, що офіцер уже сидить за столом і перебирає якісь  папери. Охоронці стоять по обидва боки від нього й дуже уважно стежать за кожним рухом полоненого. Вивчивши документи, офіцер мовчки втупився в хлопця. Пауза тривала досить довго, щоб юнакові стало не комфортно. Він поворушився на тапчані, не знаючи, куди подіти руки й на чому зупинити погляд. Офіцер задоволено гмикнув і запитав японською мовою: